Маковій уважно поглянув на Юрка, запитав:
— А як ви, пане Берг, потрапили в це село?
— Я й народився тут, — пояснив Юрко. — І мій батько з цього села, а мати — з Васильківських Дач.
— Берг, — ніби щось пригадуючи, мовив Маковій. — Не пам'ятаю. Ніби й не було в нашому селі Бергів. Я теж уродженець цього села.
— Так я не Берг, а Береговий. Син Василя Берегового.
— Так би й казав! — зрадів Маковій. — Ми ж з твоїм батьком в одному класі вчилися, разом учительську семінарію кінчали і чотири роки пробули на фронті. Всю Галичину і Польщу своїми ногами переміряли.
Начальник поліції підвівся з-за столу, плеснув Юрка по плечу.
— Твій батько мені життя врятував. На собі пораненого виніс із бою під Перемишлем. Де він зараз?
— На фронті.
— Гарний чоловік був твій батько. Чотири Георгії мав за хоробрість. Як же його син став фольксдойчем?
— Хіба ви не знаєте? Мій прадід був виходець із Пруссії, його пан Хоткевич виписав замок будувати. У нас лишилися документи. Пан Маєр і видав мені посвідчення про приналежність до німецької нації.
— Зрозуміло, — кивнув головою Маковій. — Зараз бути німцем нікому не завадить. Я й матір твою знаю. Передавай їй моє вітання, якось виберу час, зайду до вас у гості.
— Заходьте, пане Маковій, будемо раді.
— Скільки ж тобі років?
— Скоро буде шістнадцять.
— Чи ж не рано ти задумав одружуватися?
— Як вам сказати, пане Маковій, — зам'явся Юрко. — Одружуватися мені й справді ранувато. Але дівчину дуже люблю. Зачекаю рік-другий і буду одружуватися.
— Зрозуміло, — мовив Маковій. — Спробуємо щось зробити, подзвонимо пану Маєру, розповімо йому про вказівку пана Лау. Може, він залишить ваших біженців на проживання в селі.
Маковій підняв телефонну трубку, похукав у неї, сказав:
— Прошу з'єднати мене з паном Маєром. Просить начальник поліції Симон Маковій.
У трубці щось зашаруділо, і до Юрка долинув голос Маєра: «Я слухаю».
— Гер Маєр, — чистою німецькою мовою заговорив Маковій, — прошу вибачити за турботу, але я мусив звернутися до вас, поставивши вас, гер штандартенфюрер, до відома.
— Я вас слухаю, гер гауптман.
— До мене звернувся фольксдойч Юрген Берг з проханцям дати дозвіл проживати в селі біженцям, які мешкають у них на квартирі. А гер Рудольф Лау, як вам відомо, — Маковій по-змовницьки підморгнув Юрку, — наказав всіх підозрілих вивезти сьогодні в напрямі села Мануйлівки. — Маковій знову підморгнув Юркові, заговорив улесливо: — Я порушую наказ гера Лау. Мені суворо наказано нікому не повідомляти про цю акцію, виконати її терміново і повністю. Однак я вважаю за необхідне поставити вас, гер Маєр, до відома!..
У телефонній трубці почувся різкий голос Маєра:
— Наказую всіх біженців не чіпати. Село Відрадне повністю знаходиться у моєму віданні, і всі рішення, які стосуються мешканців, можу приймати лише я! Де зараз Юрген Берг?
— У моєму кабінеті.
— Дайте йому трубку.
Маковій поспіхом передав її хлопцю.
— Юрген, — промовив Маєр, — ти мені потрібний. Зараз же зайди в палац. Все.
Маковій підійшов до Юрка, подав руку:
— Вітаю. І не забудь покликати пана Маковія на весілля. Передай матері, що навідаюсь до вас в наступну неділю, як ніщо не завадить.
— Спасибі вам, пане Маковій!
— І попроси Маєра, хай дасть посвідчення вашим біженцям, що вони довели свою лояльність новому порядку.
…Маєр привітно зустрів Юрка.
— Я викликав тебе у вельми важливій справі. І мені, і тобі, Юрген, загрожують неабиякі неприємності. Нам треба подумати, як поліпшити удари долі. Ти розмовляв з паном Шудрею?
— Так, гер Маєр.
— Що сказав цей старий базіка?
— Він підтвердив, що дав вам кілька пачок асигнацій, і пообіцяв дати подібні свідчення всім, хто його питатиме.
— Чи, можна вірити цьому йолопу?
— Так, гер Маєр.
— Отже, одне питання вирішене. Тепер — друге. Я колись говорив тобі, що поки гер Маєр знаходиться в цьому палаці — ти можеш бути спокійним. І це справді так. Проте, не виключено, що мені доведеться залишати палац. І це може негативно вплинути на вашу родину, на долю ваших біженців. У мене, Юрген, є друзі, але є й впливові вороги. І один з цих ворогів — бригаденфюрер фон Лау. У зв'язку з цим мені потрібна твоя допомога.
— Що я мушу робити, гер Маєр?
— Перш, Юрген, ніж говорити про конкретні речі, я мушу дати тобі загальні настанови. Ти залишишся в селі без моєї допомоги і мусиш вистояти, виконати важливе завдання, яке я хочу тобі доручити. Від цього залежить наше майбутнє.
Маєр закурив товсту, як палець, запашну сигару, вивчаюче поглянув на Юрка і заговорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово.
— Ти, Юрген, жив у країні більшовиків. І хотів ти чи ні, а все одно мусив набратися їхньої мудрості. Тепер ти повинен переучуватися. І чим скоріше, тим краще. Я допоможу тобі опанувати «вищу математику», і ти станеш непереможним. Що є «вища математика»?
Маєр втупив у хлопця погляд своїх драглистих холодних очей і лунко забарабанив довгими випещеними пальцями по блискучому полірованому столі.
— Змалку, — почав гестапівець, — тебе вчили, що треба бути добрим, чесним, справедливим, правдивим. Чи не так, Юрген?
— Так, гер Маєр, я й намагаюся бути чесною людиною.
— Тепер ти повинен зрозуміти, що все це безглузді вигадки, дурниці! Нема, — голос Маєра заскрипів від натуги, — ні правди, ні чесності, ні справедливості! Це все вигадки для нікчем! Для безсилих хлюпиків, які сподіваються досягти своєї мети добротою, чесністю, працьовитістю! Запам'ятай, що основна і безвідмовна зброя — це сила! Тільки силою можна взяти все потрібне для представника вищої раси. Фюрер навчив нас, німців, «вищій математиці». Ми сприймаємо лише те, що нам корисне — і не більше! Ми хочемо володіти світом, прагнемо захопити всі його багатства, і цій меті повинні підпорядкувати всі свої зусилля. І всі засоби — дозволені! Зрада, віроломство, підступ, наклепи, вбивства… Оце і є «вища математика».
Юрко слухав теоретичні міркування Маєра і ніяк не міг збагнути, до чого хилить фашист і навіщо він взагалі затіяв всю цю несподівану і безглузду розмову. І Маєр, ніби вгадавши його думки, пояснив:
— Незабаром в палац прибуде важлива комісія і, можливо, ти даватимеш на ній свідчення. І від твоєї поведінки буде залежати моє і твоє життя.
— Про що, гер Маєр?
— Комісія цікавитиметься, які гроші я взяв у Шудрі. Тобі покажуть фунти стерлінгів, і ти повинен підтвердити, що подібні купюри ти бачиш уперше в житті. І це буде вигідно — мені й тобі. Ти все збагнув, Юрген?
— Так, гер Маєр. Я зроблю, як ви наказуєте.
— Ти справжній компаньйон, Юрген. Я радий, що не помилився в тобі. Тепер поговоримо про інші, не менш важливі для нас, справи. Фюрер, як я говорив, вирішив завоювати весь світ. Ми — солдати фюрера. І в нас, крім основної мети, є своя, особиста. Нам необхідно стати володарями скарбу пана Хоткевича. І ми будемо тоді непереможні. Але все це не так просто. Скарб приваблює дуже багато бажаючих. І їх дії ми повинні враховувати.
Маєр, не поспішаючи, дістав з кишені золоту запальничку, припалив погаслу сигару:
— Я мушу попередити тебе, Юрген, — сказав притишено, — ти мусиш особливо остерігатися пана Пістряка. Він люто ненавидить тебе, підозрює, що ти дієш заодно з лісовими бандитами. Ти мусиш знати, Юрген, хоча це важлива, надзвичайно важлива таємниця: пан Пістряк — давній офіцер німецької розвідки і користується повним довір'ям генерала фон Лау. Їм, як і нам, не дає спокою скарб пана Хоткевича. Треба бути дуже й дуже обережним. І останнє. Я прошу тебе наловити на тридцяте число риби. До мене прибуде гість, від якого залежить моє майбутнє. Мій гість дуже любить рибу. І запам'ятай, Юрген, ти ніколи не бачив купюри фунтів.
— Гер Маєр, — підвівся з стільця Юрко, — я знову натрапив на значну кількість грошей. Їх надто багато.
— Яких? — одразу ж запитав німець.
— Фунтів стерлінгів.
— Де зараз ці гроші і скільки їх?
— У нашій хатині. Я ж кажу, багато — лантух.
— Що означає слово лантух?
— Великий мішок, гер Маєр.
— Де ти взяв ці гроші?
— У мешканця нашого села Тимофія Пампушки. Його брат служив лакеєм у пана Хоткевича і вкрав колись ці гроші, їх було п'ять мішків. Тепер лишився один.
— Де ж інші? Кому він їх віддав?
— Пампушка спалив їх, коли розпалював піч.
— Як це спалив? Яку піч розпалював?
— Підкладав пачку грошей під дрова і підпалював їх.
— Це просто божевілля! — простогнав Маєр. — Палити в печі фунти стерлінгів! Цей тубілець навіть не підозрював, що він робить! За кожну пачку купюр він міг би купити три шикарних легкових авто. Яке дикунство! Ми зараз же поїдемо до вас і заберемо ці гроші. Твоя знахідка допоможе позбутися мені жахливої небезпеки.
Він підняв телефонну трубку і гукнув:
— Франц, підготуй машину!
…«Опель» зупинився біля воріт, і Маєр швидко піднявся на ґанок. Юрко відімкнув двері, завів Маєра в хатину, показав мішок з грішми, зав'язаний тугим зашморгом. Гестапівець розрізав міцний шнурок, дістав пачку грошей, підніс до вікна і радо прошепотів: — Вони… Потім поклав гроші на місце, міцно зав'язав мішок, сказав:
— Це воля провидіння! Ти, Юрген, втретє рятуєш мене від небезпеки. Клич Франца.
У хатину зайшов водій, і Юрко допоміг перенести йому гроші в машину.
Маєр задоволено опустився на сидіння.
— Юрген, ти мусиш знову поїхати в палац, допоможеш занести цю знахідку в мою опочивальню.
У Зоряній стояли напівсутінки, Маєр наказав поставити мішок поблизу письмового стола, подякував Францу. Той козирнув і вийшов.
— Я теж можу йти? — запитав Юрко.
— Так, ти вільний!
Юрко відступив до дверей і вклонився Маєрові.
— Спасибі вам гер Маєр, за наших біженців! Вони цілком лояльні люди. Коли я вас сховав у льосі від бандитів, наша біженка допомогла мені поставити на ляду важку бочку з капустою. Вона дуже хотіла врятувати вас, гер Маєр, і коменданта Штарка.
— Ідея! — вигукнув Маєр. — Я видам їй за це посвідчення, а також твоїй матері, що вони врятували німецьких офіцерів від бандитів.
Він хутко сів за стіл, дістав із сейфа бланки, заповнив їх, запитав у Юрка:
— Як прізвище вашої біженки?
— Павлюк Галина Денисівна.
— А як ім'я твоєї матері?
— Марія, гер Маєр.
— Чудово! Одержуй посвідчення! І можеш бути спокійний!
Гестапівець дістав із сейфа ще два бланки, подав їх Юркові:
— Це дозвіл на отримання пайка. Ці бланки здаси коменданту Штарку. Кожен місяць ваша біженка отримуватиме кілограм масла.
Юрко ледве не бігом подався до діда Захарка. У кімнаті побачив Лесю, Галину Іванівну, Женька.
— Ура! Маєр наказав відпустити всіх біженців, — радісно вигукнув. — Можна повертатися додому!
Розділ сьомий
ПОЇЗДКА В СТРІЛЕЦЬКИЙ ЛІС
Юрко з Лесею зайшли на Славкове подвір'я. Двері в сіни були відчинені. Юрко заглянув у хату. Славко у великих білих ночвах мив дрібну картоплю і складав її у пузатий, закіптюжений чавунець. На лаві стояли невеличкі жорна, поряд з ними миска з теплим, тільки що намолотим борошном. У печі догоряли дрова, і скупе полум'я ледве жевріло між чугунцями та горщиками. Славко побачив Юрка та Лесю, витер рукою спітніле чоло, ніяково посміхнувся:
— Заходьте і трохи почекайте. Зараз дотоплю піч. Мати пішла на роботу, я сам на господарстві. Учора млин купили, — хлопець кивнув на жорна, — тепер сам мірошникую. За годину — три кілограми борошна. Зараз ще поставлю картоплі поросяті і буду вільний.
— Я вам риби приніс. Сьогодні повні ятери набилися. — Юрко поклав на лаву торбинку.
— Спасибі, на вечір кашу зварю і насмажу. І нашого постояльця пригощу. Він любить рибу.
— Хіба приїхав?
— Сьогодні вранці.
Святий сидів у світлиці в чорній просторій рясі. Перед ним лежала розкрита грубезна біблія. На шовковій темно-червоній скатертині блискотів великий мідний хрест. На блюдечку біліли дві проскурки, у кутку перед іконами тьмяно горіла лампадка, ледь освітлюючи таємничі лики святих. У хаті пахло оливою.
Славко схопив відро, на ходу гукнув:
— Я зараз, принесу води.
Цю ж мить Юрко нахилився до Лесі, прошепотів:
— Ти побудь із Славком, подивися на книжки, а мені треба поговорити з батюшкою. Розумієш?
Дівчина кивнула головою.
Юрко пішов у світлицю до Святого.
Святий відсунув папери, сказав похмуро:
— Довелося терміново їхати до хірурга чистити рану. Нема гірше, як немощі людину обсядуть. Як там у Києві?
— Бачив Клару. У них все гаразд. Просила передати, що арештували родину Патлаха.
Святий важко зітхнув:
— Погана новина. Ми з Патлахом всю громадянську пройшли і разом лишилися в підпіллі. Затягують фашисти зашморг. Що ще?
— Проти лейтенанта Вершини готується провокація. Гестапівці хочуть розпустити чутку, що його дочка Люся видала підпільниць на аеродромі.
— Знову ту ж пісню думають заспівати. Далі?
— Ніби все, Павле Павловичу, — й тут же спохватився: — Ні, ще не все. У мене є знайома дівчина в Києві. Катя. Так у них родичка ховається з дітьми, бо її чоловіка арештували. І видав його немовби якийсь Рудий.
— Рудий? — здивовано запитав Павло Павлович і звів докупи густі брови.
— Той, що в нашому загоні діє, — пояснив хлопець. — Тітка Марина казала, що він з Васильківських Дач.
— Стій! Яка тітка Марина? — стривожено запитав Святий.
— Родичка Каті. Я ж вам говорив.
— Як її прізвище?
— Не знаю.
— Марина, — в задумі мовив Святий. — А де вона живе в Києві, на якій вулиці?
— На Кузнецькій, біля вокзалу.
— На Кузнецькій? — перепитав Павло Павлович. — І гестапо забрало її чоловіка? От лихо! Пропали хлопці!
— Які хлопці? — стривожився Юрко.
— Наші, — забідкався Святий. — Позавчора по цій адресі пішли три наших зв'язкових. А явка, виходить, викрита. На них там гестапівці чекають.
Святий встав із-за столу, зашкутильгав по світлиці, метляючи полами довгої ряси. Затим зупинився навпроти Юрка, безпомічно розвів руками:
— І нічим їм не допоможеш. Нічим. Схопили їх уже, мабуть, гестапівці й катують. У тебе все? — Святий важко сів на стілець, простягнувши поперед себе забинтовану ногу.
— Майже все, — відповів Юрко, — якщо не говорити про те, що мене недавно хотіли втопити. Добре, що Леся врятувала.
— Хто? Поліцай?
Хлопець розповів про несподівану пригоду на березі річки. Святий зупинив його порухом руки:
— Зачекай. Петро Солодовник, це той, що його батько до війни садівником працював і їхній дім стоїть над Прип'яттю?
— Він. І хлопців підмовив, щоб зі мною розквиталися.
— Дурень! — гнівно мовив Святий. — Це через нього мусив я до хірурга їхати. Зустріло мене п'яне на вулиці, назвало «довгогривим жеребцем» і так штовхнуло, що я опинився в канаві, забив поранену ногу. Тому й рана відкрилася.
Він хвилю помовчав, щось обдумуючи, потім порадив Юрку:
— Ти ось що, не ходи вранці трусити ятери і взагалі сам на берег не потикайся, бо знову можуть підстерегти. Днів п'ять побережися, а там ми вивеземо їх із села. Скільки лиха через це може трапитись! Жаль, як зв'язкові нарвуться на засаду. І Чечеля жаль.
— Якого Чечеля?
— Господар явки, мій товариш, разом починали працювати в міліції. Дуже гарна й порядна людина, чудовий товариш. Дружина в нього хвора. Пропонували їхати в тил — відмовився, лишився в підпіллі.
— Я залишив Каті продукти і гроші, — повідомив Юрко, — там і родині підпільника вистачить.
— Ти, Юрку, — попросив Святий, — піди зараз до шевця Семена Яхна і попроси, хай він хутчій прийде до мене. Скажеш — дуже важлива справа.
Юрко вийшов із світлиці, сказав Лесі, яка розмовляла з Славком:
— Ходімо, нам треба ще до Яхна зайти, забрати полагоджені черевики.
По дорозі до шевця Леся поцікавилась:
— Що трапилося, Юрко? Чого ти такий схвильований? Юрко розповів про провалену явку, про зв'язкових, які пішли в Київ, і додав засмучено: