— Хто попередив?
— Німець знайомий.
Катя пильно глянула на Юрка, мабуть, вирішувала: говорити далі про цього німця чи промовчати. Потім склала пиріжки в кошик, взяла Юрка за руку, потягла до паркану, де не було ні покупців, ні продавців, і продовжила свою розповідь:
— Тітка Марина суворо наказала мені нічого тобі не говорити! Та я розповім, бо вірю тобі, знаю, що хлопець ти наш, радянський. Отже, послухай, що німці задумали… Як дядько Микола потрапив у гестапо, до них додому прийшов пізно ввечері німець і попередив, щоб тітка Марина забрала дітей і тікала з дому, бо їх теж хочуть арештувати й відвезуть в Бабин Яр. Тітка й перебралася до нас. Уранці ж за ними справді приїхали гестапівці. А недавно цей німець, він у гестапо служить, зустрів тітку Марину на ринку, вручив їй чужий паспорт, аусвайс і розпитував, чи не знає вона, як йому зв'язатися з партизанами.
— Провокація! — видихнув Юрко.
— Ні, — Катя заперечливо похитала головою. — Цей німець не провокатор.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Юрко.
— Я розмовляла з ним.
— Де?
— Він приходив до нас додому. Дивний такий. Обличчя обпалене, горлянка прострілена, як говорить, то трохи хрипить, важко вимовляє кожне слово.
— По-російськи говорить? — запитав Юрко.
— По-російськи, — підтвердила Катя, — тільки шепеляє дуже. Він і розповів тітці, що фашисти створюють у місті фальшиве підпілля.
— Не розумію, — здивувався Юрко.
— Дуже просто, — пояснила Катя. — Працюватиме воно під наглядом гестапо. Керівники цього підпілля — фашистські прислужники. Вони робитимуть вигляд, що борються з гітлерівцями, до них пристануть люди, які ненавидять окупантів, а їх потім арештують і постріляють. Зрозумів?
— А якщо це провокація фашистів?
— Звісно, провокація, — погодилася Катя. — Проте й це ще не все. Заради цього я й вирішила тобі про все розповісти, бо може бути велике лихо.
— Кому?
— Партизанам, тим, що на Васильківських Дачах.
— Яке лихо? — занепокоївся хлопець.
— Гестапо створює загін з поліцаїв та фольксдойчів і хоче заслати його до партизанів під виглядом підпільників, які вирішили зі зброєю в руках боротися з фашистами. Вирушать ці «підпільники» на берег Прип'яті в жовтні або на початку листопада.
— Хто тобі про це розповів?
— Той же гестапівець!
— Ти йому про мене нічого не говорила?
— Ні, — впевнено відказала Катя.
— Ти знаєш, як знайти того гестапівця?
— Знаю.
Юрко дістав з кишені останню пачку марок, подав дівчині:
— Візьми ці гроші. Тут тисяча марок.
— Де ти береш стільки? — здивовано запитала дівчина.
— Дістаю, — пояснив Юрко, — хай колись про все розповім. І порадь тітці Марині, хай вона краще не торгує на ринку, бо її можуть запримітити тут сусіди, дійде й до гестапо. Як приїду, привезу вам продуктів. Про мене нічого тому гестапівцю не розповідай.
— Гаразд, — пообіцяла Катя, ховаючи гроші в кишеню. — Тепер можна буде відпочити від пиріжкової торгівлі. Добре, хоч сьогодні нема облави, а то, як зчиниться метушня, тікаєш світ за очі. Не забувай нас, Юрку. Будеш у Києві — заходь!
Свічка, як виїхали на вулицю, збентежено посміхнувся.
— Щастить тобі, Юрку!
— В чому?
— Поїхали на ринок і знайому зустріли. Гарна дівчина. Що ж вона тобі таке цікаве розповідала, що аж на виду зблідла?
— Гестапівці її дядька розстріляли. І за тіткою полюють, щоб розстріляти!
— Не подобаються мені наші поїздки, — промовив Свічка. — Чує моя душа, що добром вони не закінчаться. Дуже густу павутину гестапівці тут наснували.
З ринку поїхали прямо на пропускний пункт. Знайомий Юрин есесівець перевірив перепустки, помацав мішки з покупками і наказав відкрити шлагбаум.
На другий день Юрко пішов до Святого. Той вислухав його розповідь про групу провокаторів, про дивного гестапівця, який хоче знайти стежку до партизан, і очі в нього грізно зблиснули, весь він напружинився, сидів за столом і довго мовчав. Нарешті підвів голову і став міркувати вголос:
— Хто ж він, той таємничий гестапівець? Наш розвідник чи провокатор? Може, й справді гестапо задумало заслати в загін свою агентуру під виглядом «підпільників» і знищити їх руками партизан? І таке може бути. Добре, не будемо зараз сушити собі голови, бо все одно нічого не зуміємо вирішити. Порадимося з лейтенантом, подумаємо і вирішимо, як нам діяти далі. Доведеться, мабуть, послати зв'язкових на зустріч з цим загадковим гестапівцем.
Розділ чотирнадцятий
ЛЕЙТЕНАНТ ВЕРШИНА ДОПОВІДАЄ
У приміщенні колишнього лісного технікуму мала відбутися важлива нарада партизанських командирів та бійців розвідувально-диверсійної групи, яка нещодавно прибула з Великої землі. До наради готувалися дбайливо. У великій залі, де знаходився розкішний камін, оздоблений блискучими порцеляновими плитками, поставили два нових столи. Їх терміново виготували партизанські теслі. Вони ж змайстрували і міцні дубові лави. Мало хто з партизанів знав, що за питання будуть вирішуватися на майбутній нараді, хоча по табору й ходили різні чутки. Найбільше було розмов про рейд по глибоких тилах противника. Саме таке завдання поставив Центр перед розвідувально-диверсійною групою. Для виконання цього важливого завдання й прибула група особливого призначення з Москви. Керує цією групою прославлений розвідник, Герой Радянського Союзу полковник Петро Федорович Штиков. Дехто вважав, що на нараді буде обговорюватися робота партизанської розвідки. І тут, мабуть, дістанеться на горіхи лейтенанту Вершині. Надто вже багато прорахунків у його діяльності. У загоні діють ворожі агенти, а він ніяк не може їх виявити, натрапити на їх слід. Лейтенант Вершина й буде звітувати на цій нараді. Партизани любили лейтенанта за чесність, хоробрість, відвертість, цінували його заслуги, співчували, хоча й розуміли, що не завжди йому щастить своєчасно дізнатися про наміри окупантів та їх прислужників. Як не було тяжко партизанам влітку та восени 1941 року, коли фашисти вийшли на береги Прип'яті, блокували ліси, влаштовували безкінечні облави, але вони все одно вистояли. Нелегко було й на початку зими, як фронт наблизився до Москви. І весь цей час партизанською розвідкою керував лейтенант Вершина. Не раз і не двічі він виводив загін потайними стежками з ворожого кільця. Жаль буде, як Вершину звільнять з посади, звинувативши у бездіяльності та невмінні протистояти ворожій розвідці. Хоча як там не було, а ворожу колону біля Кам'яного Рога партизани розтрощили, посікли на капусту. Не допомогли фашистам ні танкетки, ні автоматники. І тут заслуга лейтенанта Вершини незаперечна. Правда, й окупанти завдали партизанам чимало дошкульних ударів. Їх розвідка теж не спить, проникає часом в найважливіші, найсекретніші таємниці. Про все це, мабуть, і йтиме мова на нараді.
Лейтенант Вершина справді повинен був виступати на нараді і сумлінно готувався до неї, третій день сидів у землянці, писав звіт, переглядав численні помітки. Було над чим подумати, зважати кожну деталь, кожну подробицю, вивірити кожне слово.
У ворожій розвідці теж сидять неабиякі майстри, їх на макусі не зловиш.
Лейтенант зупинився перед вікном, що виходило на рівну просіку.
З сусідньої землянки вибігли школярі. Вишикувалися, пішли з учителькою до будинку колишнього лісного технікуму, де для них було обладнано їдальню.
Вершина провів дітвору поглядом і знову сів за стіл, став переглядати папери.
Нарешті у великій залі зібралися керівники партизанського загону та бійці розвідувальної групи. Посеред зали біліють нові столи, навколо них — масивні дубові лавки. У кутку до самої стелі підноситься громіздкий камін. У просторій ніші каміна стоїть цинковий бачок з водою. На бачку біліє чимала алюмінієва кружка.
Лейтенант Вершина мимоволі поглядає на цей давно не діючий камін, намагається приховати свою усмішку. Адже він читає свою доповідь саме для цього «каміна». Можна не сумніватися, що до «наради» прислухається Консул. Зараз він сидить біля свого магнітофона, готовий кожної миті увімкнути апаратуру і записати кожне слово на чутливу плівку. Потім записи потраплять до гестапівців, вони їх прочитають, вивчать, зроблять належні висновки.
Командир загону Коваленко уважно поглянув на присутніх, постукав олівцем по графину, сказав:
— Товариші! Зараз ми проведемо з вами важливу нараду, проаналізуємо наші успіхи та прорахунки, накреслимо завдання на майбутнє. Центр поставив перед нами нові, надзвичайно важливі завдання. Про них нас і поінформує згодом Петро Федорович. Становище на фронті, — продовжував командир, — тяжке. Бої тривають у Сталінграді, фашисти намагаються захопити Кавказ. Червона Армія веде запеклі бої з ворогом. І ми повинні напружити всі сили, подати їй якнайкорисливішу допомогу. За останні два тижні наші підривники пустили під укіс чотири ворожі ешелони. У повітря висаджено залізничний міст. Це наш внесок у всенародну боротьбу з окупантами. І мушу сказати, що цей внесок ще незначний, він би міг бути вагоміший! Нагадаю, що на заваді нам стає ворожа агентура! Міни, вибухівка, скинуті з літака, потрапили до гітлерівців! Німці були повідомлені про прибуття нашого літака. Фашистська розвідка засилає до нас своїх шпигунів, вбивць, провокаторів. Є тут моя недоробка, як командира загону. Є тут, товариші, й серйозні упущення начальника партизанської розвідки лейтенанта Вершини. Мусимо про це говорити відверто і самокритично.
До нас мала прибути група особливого призначення з Великої землі з досвідчених підривників, але вона потрапила в пастку й загинула! Хто видав групу? Тиждень тому група мінерів загинула під залізничним переїздом Сухиничі. Її теж видали ворожі вивідувачі. Хто вони? За рішенням Київського підпільного міськкому партії в наш загін було підготовлено групу військовополонених в кількості ста двадцяти чоловік, її оточили гестапівці в Ірпінському лісі і знищили. Нам стало відомо, що в нашому загоні діє агент гестапо Рудий, і слід сподіватися, що це він видав окупантам наших бойових друзів. Хто такий Рудий? Як йому стають відомі наші таємниці? Яку посаду він займає в нашому загоні?
Командир помовчав, подумав і, ніби трохи повагавшись, продовжував:
— Я говорив про наші упущення. І це правильно. Але не будемо замовчувати й наших успіхів. Зокрема успіхів нашої розвідки. Їй пощастило завербувати есесівського генерала, який протягом тривалого часу посилає нам надзвичайно цінну інформацію. І тут необхідно відзначити лейтенанта Вершину. При допомозі підпільників він зумів встановити надійні контакти з ворожим генералом, примусив цього фашиста працювати на нас. Останні повідомлення есесівця просто вражаючі. Більш докладно про діяльність партизанської розвідки нас поінформує її керівник лейтенант Вершина.
Коваленко повернувся до лейтенанта, мовив підбадьорливо:
— Прошу вас, Іване Петровичу!
Лейтенант не кваплячись взяв свої папери й підійшов до столу, що стояв ближче до каміна.
— Я мушу визнати, — почав він голосно, — що в нашому загоні діє ворожа агентура. Лише за нинішній місяць знешкоджено п'ять агентів. Нам важко протистояти підступному і досвідченому ворогу. Три дні тому ми викрили шпигуна, який мав завдання отруїти партизанську кухню. І перш за все він мав намір отруїти страву, приготовану для дітей. Фашисти намагаються убити нас фізично й морально, зламати нашу волю до боротьби. Нам тяжко…
— Товаришу Вершина! — перебив лейтенанта майор Нікітін. — На війні всім тяжко. Нас цікавлять обставини загибелі групи Максима. Як трапилося, що розвідники потрапили в засідку? Хто їх видав фашистам? Звідки гітлерівці дізналися про місце їх висадки? Адже про нього знали лише окремі люди. Знали про неї й ви, товаришу лейтенант. Далі. Як фашисти дізналися про вимушену посадку нашого літака? Хто їх повідомив про місцезнаходження «дугласа»? Чи можете ви, керівник партизанської розвідки, дати якусь конкретну відповідь на ці запитання?
— На жаль, — винувато відповів Вершина, — я неспроможний відповісти на ці ваші запитання, як не може дати відповіді на них і командир загону.
— Зараз іде мова про вас, — знову перебив лейтенанта Нікітін, — про діяльність командира поговоримо пізніше.
— Я вважаю, — мовив Вершина, — гітлерівцям пощастило розшифрувати радіограми Центру, з них їм стало відомо місце приземлення групи Максима.
— Не могли гітлерівці розшифрувати наші радіограми, — заперечив Нікітін. — Чому ж вони не оточили нашу групу? Тут, мабуть, треба шукати іншу причину, інше джерело. І знайти їх повинні були ви, товаришу лейтенант. Проте ви не зуміли виконати своє завдання.
— Мені просто не під силу вирішувати подібні питання, — ображено зронив Вершина. — Ворожа агентура діє, а я не можу натрапити на її слід.
— Отже, товаришу лейтенант, ви розписуєтеся в своїй безпорадності, — холодно зауважив майор, — Про це й треба відверто говорити. Ми люди військові і мусимо називати речі своїми іменами. Центр незадоволений вашою роботою.
Вершина зібрав папери, сказав ображено:
— Я ніколи не тримався за посади, чесно виконував свої обов'язки. Намагаюся чесно виконувати їх і зараз. Але є речі, які мені просто не під силу! Я прошу дати мені інше завдання, направити в бій рядовим бійцем.
Командир загону постукав олівцем по графину, зауважив примирливо:
— Давайте, товариші, не будемо відволікатися від основного питання. Непотрібні нам і зайві емоції. Продовжуйте, Іване Петровичу!
Доповідач прокашлявся, знайшов потрібний аркуш і став читати свою доповідь далі:
— І все ж, незважаючи на значні труднощі, ми зуміли завдати відчутних ударів по окупантах, по ворожій розвідці. Уже в перші місяці фашистської окупації було направлено групу підпільників на ворожий аеродром. Їй пощастило поставити п'ять мін на важких бомбардувальниках, які здійснювали нальоти на Москву. Підпільники зняли план аеродрому, ангарів, складів боєприпасів. І цей важливий об'єкт був знищений нашою авіацією. Підпільною групою керувала моя донька — Люся. Вона чесно виконала своє завдання. Моя донька, її подруги винесли нелюдські катування і ніхто з них не став зрадником. Згадую про це тому, що це наша перша успішна операція. Завдяки діям партизанської розвідки, — продовжував лейтенант, — нам пощастило повністю знешкодити випускників шпигунської школи «Вольф» у селі Жовтневому. Я вважаю, що це була просто блискуча операція, здійснена нами разом з київськими підпільниками. Далі. Нам стали відомими точні адреси й інших подібних шкіл. І не лише їх адреси! Але про це я скажу пізніше. Значним нашим успіхом є й та обставина, що нам пощастило підготувати вивезення на аеродром всіх диверсантів однією групою, хоча спершу були наміри вивозити їх по чотири-п'ять чоловік. Найбільшим же нашим успіхом, товариші, є завербування нами керівника всіх шпигунсько-диверсійних шкіл на території окупованої України бригаденфюрера військ СС фон Лау. Завдяки цьому ми одержали ряд важливих повідомлень. Фашистський генерал і надалі обіцяє передавати нам таємну інформацію, звичайно, за належну винагороду. І нам потрібна валюта. Кошти, одержані з Центру, вже повністю використані. Нещодавно ми передали фон Лау десять тисяч золотих карбованців.
Лейтенант звернувся до майора Нікітіна:
— Нам, Петре Федоровичу, потрібне золото. Інформацію генерала фон Лау необхідно оплачувати, і оплачувати своєчасно.
— Скільки ж вам його потрібно? — поцікавився майор.
— Хоча б ще сто тисяч карбованців!
— Надто багато вимагаєте, — незадоволено зауважив Нікітін, — дуже дорого коштує ваш генерал! Валюту необхідно витрачати ощадливо.
— Ми й витрачаємо її ощадливо, — відповів лейтенант. — Я вам особисто доповідав про витрачені суми. Мною підготовлено докладний звіт про кожний витрачений карбованець. Лише за наказ вивезти вихованців школи «Вольф» на аеродром всією групою довелося заплатити фон Лау тридцять тисяч золотих карбованців.
— Багато! — роздратовано кинув майор.
— А я вважаю — ні, Петре Федоровичу, — заперечив Вершина. — Ми знищили близько ста п'ятдесяти диверсантів, яких фашисти збиралися закинути в тил нашій армії. Що якби лише один з цих диверсантів підірвав наш ешелон з літаками або танками, висадив у повітря міст, вчинив диверсію на оборонному заводі? У яку б копієчку обійшлася державі подібна диверсія?