Майор Нікітін промовчав.
Лейтенант дістав з кишені записник і продовжив:
— Ви, Петре Федоровичу, вимагаєте від нас ощадливого витрачання коштів. Але й генерал фон Лау вимагає золото за свою надзвичайно цінну інформацію. Зараз на Україні СД відкрило кілька нових шпигунсько-диверсійних шкіл. Нові школи створює й абвер. Нам відомі ці школи, відоме й їх місцезнаходження. Генерал обіцяє передати нам копії всіх особистих справ диверсантів та шпигунів, вручити їх фото, повідомити, де й коли їх будуть закидати в наш тил.
— Обіцянки цяцянки, а користі з них — мало! — недовірливо зауважив майор.
— Генерал завжди дотримує свого слова, — мовив лейтенант, — але за кожну особову справу вимагає від нас сто карбованців золотом. І я вважаю, що це скромна ціна.
— Він що, хоче стати мільйонером за наш рахунок? — вигукнув Нікітін.
— До всього Лау повідомив нам кілька надзвичайно важливих таємниць. За них ми теж змушені були платити золотом, — продовжував лейтенант.
— Про які ж таємниці він повідомив? — поцікавився майор.
Вершина відповів:
— На Татарський острів повинна прибути нова, могутня зброя. Її мають використати проти партизан і місцевих жителів.
— Що ж це за зброя?
— Генерал фон Лау вимагає за це повідомлення десять тисяч золотих карбованців, — пояснив лейтенант.
— Чому ж гітлерівці не використовують цю нову зброю на фронті? — в'їдливо посміхнувся майор. — Мабуть, тому, що нема в них ніякої нової зброї. Невже б вони тримали її в глибокому тилу, на якомусь глухому острові? Чи не хоче генерал продати якусь вигадку за торбу золота?
Лейтенант терпляче пояснив:
— Генерал фон Лау постачає нам вірогідну інформацію. Ніяких претензій ми не можемо висловити, це надзвичайно надійне джерело. І Татарський острів фашисти охороняють великими силами. Навколо нього доти, мінні поля. Щось же там приховали окупанти.
— Можливо, — згодився майор, — хоча ви, як керівник партизанської розвідки, самі повинні були б роздобути про це точну інформацію.
— Не все так просто, товаришу полковник! — зауважив Вершина.
— На війні, товаришу лейтенант, нічого просто не робиться! Чому ви не знешкодили цей засекречений об'єкт? — продовжував наступати Нікітін.
— Так я ж сказав, — виправдовуючись, відповів лейтенант, — острів міцно укріплений. Навколо нього мінні поля. Охорона нікого й близько не підпускає. Всі, хто потрапив на острів з місцевих жителів, зникають безслідно.
— Гаразд, про острів поговоримо пізніше, — махнув рукою майор, — хоча я певен, що це кубло давно треба було б знищити. Продовжуйте.
— У мене все. — Лейтенант згорнув папери і сів за стіл. Командир загону повернувся до Нікітіна:
— Товаришу полковник, просимо вас висловити свої міркування, зауваження, поради.
Майор Нікітін неквапливо підвівся з-за столу:
— Партизанська розвідка, — почав він, — провела досить значну роботу. Це істина, яка не викликає ніяких сумнівів. Від імені Центру висловлюю вам, товариші, велику подяку. Але сьогодні, коли гітлерівці підійшли до Волги, коли бої тривають у Сталінграді, нам необхідно зважати не на те, що зроблено, а на те, що ми можемо зробити. З яким завданням прибула наша група? Як вам відомо, ми маємо наказ — посилити диверсії на залізницях, нищити живу силу та техніку ворога. Це — основне завдання! І тут необхідно звернути увагу на «вузькі місця». Чому ви, товариші, так нерішуче спираєтеся на підтримку місцевих патріотів? Чому не маєте своїх людей в поліції, жандармерії, комендатурі? Чому не маєте своїх людей серед залізничників? Ви завербували фашистського генерала. Це — добре! Але один генерал не робить погоди. Партизанська розвідка повинна всюди мати свої очі, свої вуха. Ви мусите все бачити, все знати. Інакше ні про які успіхи не доводиться говорити. Ворог теж не дрімає, робить свою чорну справу. Гестапівцям пощастило завербувати в свої агенти людину, яка має доступ до ваших найважливіших таємниць. Це, товариші, незаперечний факт. Ціла низка провалів свідчить, що в загоні діє досвідчений, вишколений провокатор. І як не прикро про це говорити, але гестапівський вивідувач діє серед командного складу вашого загону. Факти, як кажуть, надто вже вперта річ. Провокатору стають відомі найсекретніші, доступні лише обмеженому колу людей таємниці. Це — страшно. Ми проводимо нараду, вирішуємо важливі питання і мимоволі думаємо: «А чи нема цієї особи серед нас?» Хто він, цей провокатор? Один він чи діє разом зі своїми спільниками? Чому партизанська розвідка на протязі тривалого часу неспроможна натрапити на його слід? Ми зазнаємо відчутних втрат. Зриваються важливі операції, як це трапилося біля залізничного переїзду Сухиничі. Хто повинен нести відповідальність за всі прорахунки та недоробки? В цьому велика ваша вина, товаришу лейтенант, — повернувся він до Вершини. — Ви в першу голову несете відповідальність за знешкодження ворожої агентури. Як ви зможете пояснити безкарні дії гестапівських агентів? Що це? Ваше невміння? Інертність? Непідготовленість?
Лейтенант засовався на лавці, хотів було, мабуть, щось сказати у своє виправдання, але майор перебив його:
— Спокійно, товаришу лейтенант, ніякі прояви емоцій зараз ні до чого. Про те, як можна було ліквідувати ворожу агентуру, я скажу пізніше, а зараз прошу вас відповісти на ряд запитань. Перше: як вам пощастило вийти на генерала фон Лау? Чому цей гестапівець дав згоду працювати на партизанську розвідку?
— Це надто довга історія, — загадково відповів лейтенант, — нам здорово пощастило. Хоча й ми не сиділи склавши руки.
— От я й прошу вас докладно розповісти про цю «довгу» історію.
— Наша підпільниця, — почав Вершина, — молода і дуже вродлива дівчина, одним словом писана красуня, познайомилася в Києві з досить впливовим гестапівцем. Він став часто бувати на квартирі в підпільниці, звик до неї, вважав прихильницею «нового порядку».
— Що ж далі? — поцікавився майор. — При чому тут генерал Лау, ваша підпільниця і впливовий гестапівець?
— Гестапівець був з оточення генерала Лау, — уточнив Вершина, — підпільники схопили цього фашиста і запропонували співробітничати з нами.
— І він погодився?
— Після певної розмови мусив дати згоду на співробітництво. Подіяла валюта. Коли фашисту довелося робити вибір між зашморгом і золотом — він вибрав останнє. Нині цей гестапівець наш агент ІІ-500. Він і допоміг нам вийти на генерала фон Лау.
— Як саме?
— Генерал одержав надзвичайно секретну інструкцію з Берліна, підписану Гіммлером. Нашому агенту пощастило зняти фотокопію цієї інструкції і передати її нам.
— І після цього генерал фон Лау, — запитав майор, — погодився давати вам секретну інформацію?
— Не зовсім так, — заперечив Вершина, — але й фотокопія секретної інструкції зіграла свою роль, хоча я певен, що генерал Лау і без цього прийняв би наші умови.
— Чому ви так вважаєте? — допитувався майор. — Цей генерал прогресивно настроєний? Він ненавидить фашизм?
— У нього все одно не було виходу…
— Як розуміти ваші слова, товаришу Вершина?
— Отут і починається «довга» історія. Наш агент ІІ-500 повідомив підпільницю, що генерал фон Лау п'ятого травня виїде в Білу Церкву на нараду і зупиниться на обід в селі Зелений Гай у свого приятеля фон Краге. Тут ми і влаштували засаду. Нам пощастило знищити бронетранспортер з автоматниками, убити водія і захопити в полон генерала Лау. Ми запропонували йому співробітничати з радянськими розвідниками. Генерал навідріз відмовився. Після цього наш розвідник показав фашисту фотокопію таємного циркуляра і запропонував йому співробітничати за солідну винагороду або фотокопія листа Гіммлера буде переслана в належні інстанції, опублікована в пресі. Після недовгих роздумів генерал погодився прийняти наші умови.
— А далі? — нетерпляче запитав майор.
— Далі? — перепитав Вершина. — Ми посадили генерала в його «опель», поряд поклали забитого водія — і відпустили. Так бригаденфюрер фон Лау став нашим агентом і за певну винагороду постачає нам надзвичайно цінну інформацію.
— Дивно, — недовірливо заперечив майор Нікітін, — дуже дивно. Чому ж він не допоможе вам виявити ворожу агентуру, яка на протязі тривалого часу діє у вашому загоні і завдає вам таких дошкульних ударів?
— Дуже просто, товаришу полковник, — пояснив Вершина, — генерал фон Лау керує шпигунсько-диверсійними школами на Україні. Списки агентів, яких засилають в партизанські загони та підпілля, знаходяться у віданні п'ятого відділу гестапо. Керує цим відділом групенфюрер Макс Заукель, і, зрозуміло, ми не маємо можливості користуватися його інформацією. Всі наші намагання заслати людей в цей відділ кінчаються невдачею. Місяць тому гестапівці викрили і розстріляли нашу розвідницю, яка намагалася влаштуватися перекладачкою в підрозділ цього відділу. Єдине, що нам пощастило зробити, — це підіслати до Заукеля ще одну нашу розвідницю під виглядом коханки. Але ніякої важливої інформації вона ще не зуміла поки що нам передати.
— Гаразд, товаришу лейтенант, — примирливо відповів Нікітін. — Тепер картина трохи прояснилася. У нас нема підстав не вірити вам чи звинувачувати вас у бездіяльності та байдужості. Ваш загін зазнав тяжких втрат. Але й ваші розвідники зуміли провести ряд важливих, я б сказав, одчайдушних операцій і здобути надзвичайно важливу інформацію. Особливо хочу відзначити засилку своїх людей в шпигунсько-диверсійні школи. Це просто чудово. Наказую всім, хто потрапив у ці школи, вчитися на «відмінно», сумлінно виконувати накази своїх вчителів і ні за яких обставин «не спіткнутися». Діяти лише тоді, коли вони опиняться в підпіллі, в партизанському загоні або ж на нашій території. Кожна наша людина в фашистській диверсійній школі — велика цінність. За це всім, хто причетний до цієї справи, велика подяка від Центру.
Командир загону поглянув на присутніх, запитав:
— То які ж рішення має прийняти наша нарада? Я вважаю, що ми маємо можливість створити за два тижні п'ять груп підривників. Невдовзі до нас має прибути група київських підпільників. Це ще додаткові три групи. Як ви вважаєте, товариші? Яка ваша думка?
— Згода! — почулися голоси присутніх.
— Будемо просити Центр, — продовжував Коваленко, — виділити нам потрібну кількість валюти. Гра, як кажуть, варта свічок. Я глибоко переконаний, що необхідно й далі підтримувати стосунки з генералом фон Лау.
— Ваша пропозиция буде передана в Центр! — голосно відповів майор.
Після закінчення наради Нікітін запропонував Вершині пройтися понад лісовою річечкою Серебрянкою, поговорити, порадитися, як краще вирішити основне завдання Центру.
— Здається, «нараду» ми провели на належному рівні, засіяли «поле» добірним «зерном», — сказав майор, коли вони підійшли до річки. — Тепер лишається лише терпляче чекати на «врожай». Не заздрю я Лау. Не зносити йому голови, Іване Петровичу, після вашої такої переконливої доповіді. Перетрусять гестапівці і свої шпигунські школи. Добре, що вам пощастило натрапити на Зоряну кімнату і мати такого помічника, як Німець. Хлопчину необхідно представити до урядової нагороди. Довго б ще міг Консул чинити чорну справу зі своїми мікрофонами. Хай тепер і нам послужить фашистська техніка. З часом варто підготувати ще одну «нараду». Матеріал для неї знайдеться.
Майор піднявся на високий, стрімкий берег, мовчки дивився на річку, на її зелені береги, зарослі очеретом та густою вільхою. На протилежному березі по мілині ходила родина лелек. Птахи час від часу злітали в повітря, кружляли над річкою і знову припадали до землі.
— Скоро Полетять у вирій, — зажурено озвався лейтенант, — от і хвилюються. Не хочеться птахам залишати рідні місця, хоча й чатує зараз на них страшна небезпека.
Майор поглянув на лелек і мовчки пішов уздовж берега.
— Про що думаєте? — запитав лейтенант.
— Поглянув на лелек, — відповів майор, — і пригадав свою родину. В мене п'ятеро дітей. Троє синів і дві дочки. Найменшому сину — півтора року. Поїхали на схід ще восени минулого року. Довелося і їм, як цим лелекам, залишати рідні, обжиті місця. Як вони там — не знаю. Давно не одержував листів. І водночас думаю про Татарський, — продовжував Нікітін. — Центр вимагає прискорити здійснення операції. Підземні склади необхідно ліквідувати. Треба ще раз оглянути підходи до острова. Хочеш не хочеш, а доведеться брати його штурмом. Хоча й розумію, що захопити таку «фортецю» дуже й дуже важко. Тут треба розробити якусь несподівану, оригінальну операцію. От і ламаю голову над вирішенням цього питання. Дещо прокльовується, але треба знайти найбільш зручний шлях, щоб проникнути на цей триклятий острів.
— На Татарський, — лейтенант нахилився, підняв загублений кимось пістолетний патрон, поклав його в кишеню, — є гатка. Проклали її наші, як відходили за Прип'ять минулим літом. За рік вона утрамбувалася, осунулася, вкрилася водою. Але там неглибоко. По пояс дорослій людині.
— Це добре, — повеселішав майор, — може, через ту гатку пощастить непомітно переправитися на острів. Завтра вночі й підемо на розвідку.
Розділ п'ятнадцятий
НЕСПОДІВАНИЙ ПОЄДИНОК
Увечері на Юрка чекала несподівана звістка. Мати розповіла, що в село повернулася вчителька Ольга Трохимівна Труш. Поселилася в хаті евакуйованого вчителя фізики, неподалік Берегових. До війни вона викладала в школі ботаніку та зоологію. Учні захоплено слухали її уроки і чимало з них після закінчення школи ставали лісниками, садоводами, селекціонерами. Для кожного учня Ольга Трохимівна вміла знайти захоплюючу справу. Одразу ж, як тільки прибула в школу, створила ботанічний гурток. Учнів не примушували відвідувати заняття гуртка, приходили лише бажаючі, але скільки їх було, тих бажаючих! Збиралися в найбільшому класі, бо для всіх не вистачало місця. Юрко й зараз пам'ятає барвисту афішу, яка оголошувала про перше заняття гуртка. Закінчувалася вона закликом: «Приходьте всі, хто любить зелений дивосвіт, хто хоче збагнути його таємниці».
Ольга Трохимівна ще студенткою педагогічного інституту брала участь у кількох експедиціях, побувала в Середній Азії, на Далекому Сході, на Памірі. Їй пощастило побувати навіть на віддалених полярних островах і спостерігати за життям морських котиків.
Принесла вчителька на засідання гуртка багато фотографій, на яких були зображені учасники наукових експедицій, показала рідкісні рослини, розповіла про дивовижні, захоплюючі знахідки. Ольга Трохимівна роздала насіння жень-шеня, порадила висіяти його в своїх садках, розповідала, як треба вирощувати цю рослину.
Посіяв Юрко женьшень у своєму садку. Як не доглядав — не проросло насіння. А Люда Щербань ходила справжньою іменинницею. На її невеличкій грядочці з'явилися паростки таємничої рослини. За три роки женьшень підріс, і школярі часто приходили поглянути на «корінь життя».
Восени посадили горіховий сад, і майже всі дерева прийнялися, зазеленіли, пішли в ріст. Зібрали й колекції грибів, лікарських рослин. Чимало учнів за порадою Ольги Трохимівни посіяли на дослідних ділянках новий сорт пшениці «Безоста-І». Над її удосконаленням та поліпшенням працювали відомі селекціонери. Юрко теж посіяв на своїй ділянці «Безосту-І», носив воду з колодязя, поливав грядку. На очах творилося справжнє чудо. За ніч більшало колосся, наливалося важке добірне зерно. Пшениця піднялася така висока, що майже сягала Юркових плечей. Нарешті настали жнива. Почалися вони і на шкільних ділянках. За наказом голови колгоспу привезли невеличку молотарку та ваги. Молотили снопи з кожної ділянки окремо, зсипали його в мішки і ставили на ваги.
Юрко зібрав найбільший урожай пшениці. Невеличка діляночка дала два центнери й чотири кілограми добірного зерна. Такого врожаю з такої площі ніхто ще не збирав у селі. Це був рекорд. Хлопця привітав голова колгоспу і першому на піонерській лінійці вручив путівку на сільськогосподарську виставку в Москву.
Такі ж путівки вручив він і піонерам Люді Щербань, Володі Карпенку, Максиму Коломійцю, Валері Зазірному. Мали їхати в Москву наступного літа. Та не поїхали — завадили фашисти. Нема вже в живих Люди Щербань, Максима Коломійця, Валерія Зазірного. Заросли бур'яном шкільні ділянки. Поліцаї обснували колишнє шкільне подвір'я колючим дротом, вимурували кам'яні доти.