— Я знаю її як вчительку, — пояснив Юрко. — Вона навчала мене в сільській школі. І тепер прийшов її провідати.
— Зрозуміло! — загрозливо вигукнув есесівець. — Ти теж поїдеш в жандармерію.
Шарфюрер повернув до Шредера невеличку, квадратну голову, наказав:
— Папір!
Шредер, який мовчки сидів на лаві, дістав з нагрудної кишені посвідчення, простягнув жандарму. Той прочитав, виструнчився перед Шредером, запобігливо пояснив:
— Гер оберштурмфюрер, мушу попередити вас, що ви знаходитеся в будинку партизанки, злісного ворога «нового порядку». Вона нещодавно навела лісових бандитів на солдатів військ СС в селі Грибарі.
Шарфюрер повернув своє червоне від ластовиння обличчя до вчительки, гукнув розлючено:
— Нам відомо, хто є Ольга Труш! Ми все знаємо! І ми тебе після допиту повісимо разом з перекладачкою коменданта Штарка. Збирайся! Ти будеш розказувати в жандармерії, що приносила в село Гаївці бандиту Кучмі. Він уже арештований і все розповів.
Фашист в рогових окулярах переклав слова шарфюрера і від себе додав:
— І ти, і твій син арештовані. Дорого ти заплатиш за смерть наших солдатів.
— Пане, — намагаючись говорити якомога спокійніше, звернулася до перекладача вчителька, — трапилось якесь непорозуміння. Я маю дозвіл на проживання в селі і не знаю ніякого бандита в селі Гаївці. У мене дуже хворий син!
— О, — співчутливо протягнув шарфюрер, — я все зрозумів. Фрау Труш ні в чому не винна, має хворого сина. Звичайно, його треба лікувати. І ми будемо його лікувати дуже швидко. Ми це вміємо робити.
Каратель, злегка похитуючись на зігнутих, злегка кривуватих ногах, підійшов до Сергійка, рвучко вихопив пістолет і тричі вистрілив. У хаті запахло порохом, а Юрко та Ольга Трохимівна, здавалося, закам'яніли з жаху. Навіть поліцай і той очманіло поводив виряченими очима. Німець у рогових окулярах насторожено спостерігав за вчителькою. Шарфюрер тим часом сховав пістолет і, посміхаючись, звернувся до Ольги Трохимівни:
— Кнабе є зовсім здоровий. Фрау може спокійно їхати. Тепер її сину не потрібні ні лікарі, ні ліки. Все так швидко і так просто.
— Сергійку! — зойкнула Ольга Трохимівна і, як підкошена, впала на долівку, втратила свідомість.
Перекладач узяв на лаві відро, хлюпнув на неї води, наказав поліцаю:
— Забирай, веди до машини!
Шарфюрер посоловілими очима оглянув хату, побачив у кутку бляшанку з гасом, відкрив її, понюхав, задоволено пробурмотів: «Гас!» Не поспішаючи, облив ним постіль, на якій лежав убитий Сергійко, хлюпнув залишки рідини на стіни. Потім дістав запальничку, кресонув і підніс полум'я до ковдри.
Юрко як оглушений стояв біля столу, за яким сидів Шредер. Пізніше він намагався пригадати всі ті події — і не міг, У його свідомості лишилися тільки окремі уривки з того, що діялося в хаті. Він пам'ятав, як есесівець вистрілив у Сергійка, як зойкнула Ольга Трохимівна і впала непритомна на долівку. Потім фашист облив гасом постіль і підпалив її. Далі нічого не пам'ятав, ніби пірнув у непроглядну темінь. Привів його до тями розпачливий крик Ольги Трохимівни. Юрко побачив, як вона накинулася на рудого есесівця і обома руками вчепилася в його коротку шию, намагалася звалити фашиста на землю. На допомогу шарфюреру кинувся есесівець в рогових окулярах. Він ударив вчительку по голові, кинув її до ніг поліцая, наказав:
— Тягни її в машину! Шнель!
— Зачекай! — гаркнув рудий есесівець. По його щоці текла кров. — Зараз я сам буду говорити з нею!
Він підбіг до вчительки, намотав на коротку, покриту ластовинням руку її довгу косу, підтяг до палаючої постелі і ткнув обличчям у полум'я. Потримав, відволік і знову ткнув. На вчительці загорілася коса, вогонь обпалив шкіру.
— Пусти! — простогнала вчителька. — Вбивця! Фашист! Юрко відчув, як йому в голову шугонув гарячий струмінь крові, вдарив у скроні, червоною поволокою заслав очі. Він оглянувся навколо. На столі стояла сулія з молоком. Не роздумуючи, схопив її, розмахнувся і з усієї сили вдарив гітлерівця по голові. Той, як мішок, упав на долівку. В ту ж мить біля Юркового вуха просичала куля і брязнула в шибку. Ще одна, як оса, продзижчала над головою. Стріляв перекладач. Біля порога стояв поліцай з карабіном у руках і намагався вистрілити в Юрка, але йому заважав німець, що стояв перед ним і не давав можливості прицілитися. Фашист в рогових окулярах випростався, широко розставив ноги і повільно почав піднімати пістолет. Тепер каратель був впевнений, що не промахнеться. Але вистрілити не встиг. Його випередив Шредер. Він вихопив з кобури пістолет і двома пострілами звалив на землю есесівця. Ще дві влучні кулі настигли поліцая. Рудий есесівець непорушно лежав на долівці. Юрко кинувся до вчительки. Вона руками гасила палаючу ковдру, під якою лежав мертвий Сергійко. До них підбіг Шредер, відкинув палаючу ковдру, взяв руку Сергійка, намацав пульс.
— Хлопчик мертвий, — вимовив глухо.
Хата поволі наповнювалася сизим димом. Ольга Трохимівна припала до сина, обгорілою рукою гладила його шорсткий чубчик.
— Юрген! — тривожно заговорив Шредер. — За двох забитих есесівців село буде негайно спалене, а жителі — розстріляні.
Юрко виглянув на вулицю. Під ворітьми стояв чорний «опель». У машині нікого не було, і в нього виникла відчайдушна думка. Треба хутчій діяти. Тільки так можна врятувати село від знищення, а його жителів від розстрілу.
Він вбіг у хату, запитав Шредера:
— Гер Шредер! Можете вести машину?
— Звичайно! — відповів той, нічого не розуміючи. — А при чому тут машина?
— Зараз я вам поясню. — Юрко підбіг до вчительки, заговорив до неї співчутливо: — Ольго Трохимівно, нам треба тікати! І хутчіше! Сергійка ми сховаємо в малиннику, а вночі прийдемо і поховаємо.
— Нікуди я не піду, — відказала вчителька. — Убили Сергійка, хай убивають і мене!
— Село спалять фашисти, — намагався переконати її Юрко, — і всіх людей перестріляють за цих есесівців. Нам треба йти звідси!
— Нікуди я не піду! Нікуди!
— Ольго Трохимівно! — гаряче заговорив Юрко. — Ви вчили бути нас мужніми. Будьте і ви мужніми до кінця. Нам треба йти, рятувати людей від загибелі. Інакше фашисти перестріляють усіх! — Він взяв за руку Ольгу Трохимівну, вивів її з хати, посадив на ґанку.
Слідом за ними вийшов Шредер.
— Гер Шредер, — попросив його Юрко, — допоможіть мені винести тіло забитого хлопчика з хати.
Німець поклав Сергійка на пропалену ковдру, разом винесли його на подвір'я, поклали в густому малиннику.
— Що ти хочеш робити? — запитав Шредер. — Я нічого не можу збагнути…
— Ми виїдемо на машині з села, — пояснив хлопець.
Вони знову зайшли в хату. Юрко забрав у забитих фашистів пістолети, зняв з перекладача чорний плащ, одягнув його, насунув собі на голову есесівську пілотку і сховав у кишеню масивні окуляри. У кухні був глибокий льох. Юрко відкрив ляду, поскидав у нього забитих есесівців та поліцая, закрив льох і підпалив облиту гасом постіль. Над нею знову засичало жовтувате полум'я.
— Тепер, — звернувся Юрко до Шредера, — виїдемо на «опелі» з села.
Хлопець взяв за руку Ольгу Трохимівну, підвів до машини, допоміг сісти, сам умостився поряд з Шредером:
— Зараз на пором! Під виглядом жандармів виїдемо з села… Розумієте, гер Шредер?
Німець мовчки повів машину до порома. Юрко дістав з кишені окуляри, одягнув їх, насунув на очі пілотку.
Над Прип'яттю сіявся дощ. Поромщик сидів у будці і, побачивши гестапівську машину, швидко побіг до неї. За ним вийшли з будки ще три жінки. Юрко почекав, поки поромщик Кузьма Карпухно підбіжить до машини, відкрив дверці і грубим голосом вигукнув:
— Ком! Шнель!
Карпухно підбіг. По його обличчю стікали краплі дощу.
— Дядьку Кузьмо, — тихо озвався Юрко.
— Тю на тебе! — відсахнувся від хлопця поромщик. — Чому це ти таку машкару на себе нап'яв?
— Так треба, — прошепотів Юрко. — Слухайте мене уважно. Підтвердите, як вас будуть питати, що в машині сиділо два німці. Один в ластовинні, а інший в окулярах, і ще був з ними поліцай Пилип Сорока. Вони везли якусь жінку Тепер скоріше перевезіть нас на той берег.
Юрко закрив дверці «опеля» і мовчки відкинувся на сидіння. До порома підійшли жінки і разом з Карпухном почали перевозити машину на протилежний берег. По темних, розбурханих хвилях витанцьовували краплі густого дощу. Пором поволі перетинав Прип'ять. Течія відносила його вбік від пристані, і жінка та поромщик напружували всі сили, щоб спрямувати його в потрібному напрямку.
Нарешті пором пристав до берега. «Опель» викотився на піщану дорогу, прибиту рясним дощем, і покотився по ній, пірнаючи в долини і прудко вибираючись на пагорбки.
Кузьма Карпухно довго спостерігав за машиною, потім здивовано озвався до жінок:
— Отака погода, а вони їздять. Ще й Пилипа Сороку прихопили з собою. Туди доїде, а назад доведеться на своїх брьохати по отакому дощу.
Машина від'їхала кілометрів з десять від села, і Шредер запитав Юрка:
— Куди ми тепер поїдемо?
— Тепер повернемо ліворуч, гер Шредер, — відповів Юрко. — Нам треба втрапити в Кремінецький ліс. Там сховаємо машину і повернемося в село.
Невдовзі «опель» пірнув у зелені лісові хащі. По обидва боки просіки підносилися височенні щоглові сосни. Чим далі, тим бір густішав. Юрко попросив Шредера звернути на вузеньку бічну просіку. Вони заїхали в зарості ліщини і зупинилися.
Юрко вийшов з машини, відчинив дверці, допоміг вийти Ользі Трохимівні. Обличчя в неї обгоріло, покрилося білими пухирями. На попечених руках теж здулися величезні пухирі. Дощ не вщухав. Юрко зняв плащ, накинув його на плечі вчительки.
— Підемо, Ольго Трохимівно, в село. Тепер ми відвели підозру від Жовтневого. Німці поїхали, і що з ними трапилось — ніхто не знає.
Учителька нічого не відповіла, мовчки пішла за Юрком та Шредером. Дощ ще більше посилився. Юрко повів Ольгу Трохимівну та німця по ледь примітній лісовій стежині. Опівдні підійшли до Прип'яті. На протилежному боці виднівся жерстяний дах хати лісника Трохима Свічки.
Юрко оглянувся на своїх супутників:
— Зараз я перепливу на той берег і прижену човен, а ви зачекайте мене.
Свічка здивовано глянув на Юрка, запитав стривожено:
— Ти чого прибіг у такий дощ? Що там у вас скоїлося?
— Човен треба, Трохиме Сергійовичу, мушу перевезти людей на цей берег.
— Яких?
— Як перевезу — побачите. Хай у вас до ночі побуде вчителька Ольга Трохимівна, ледве її гестапівці не забрали.
Свічка накинув на себе плащ, дав ще один Юркові:
— Вдягни, бо аж посинів від холоду.
Разом із Свічкою перепливли Прип'ять. Юрко підвів до човна Шредера та Ольгу Трохимівну. Лісник широко розкритими очима позирав на німця, мовчав, намагався хутчій перевезти гостей до свого берега.
Коли зайшли до лісникової хати, вчителька зняла плащ, сіла на лаві. Свічка глянув на її попечене обличчя, болісно вигукнув:
— Що з вами, Ольго Трохимівно? — І, не чекаючи відповіді, вибіг у хатину, приніс глек молока. — Намастіть опіки вершком, воно полегшає. Зараз я дружину гукну, вона в повітці соняхи вибиває.
Лісник намірився вийти з хати, але Юрко зупинив його.
— Трохиме Сергійовичу, гестапівці убили сина Ольги Трохимівни. Ми сховали його тіло в малиннику. І його сьогодні треба поховати.
— Поховаємо, — зітхнув лісник. — Яке горе переживають наші люди. І не видно йому ні кінця ні краю.
Розділ шістнадцятий
СПОВІДЬ ШРЕДЕРА
Коли дощ ущух, Юрко з Шредером пішли додому, а Ольга Трохимівна лишилася в лісника. На березі Прип'яті німець зупинився і заговорив до Юрка:
— Завтра ми зустрінемося з представниками партизан. Це добре. Я так довго чекав цієї зустрічі. Але за ніч багато чого може трапитися. І я хочу тобі дещо розповісти. Запам'ятай, Юрген, мої слова. На Татарському острові створено таємний склад-завод. Там незабаром будуть виготовляти і зберігати хімічну зброю. її застосують проти місцевих партизан, використають для знищення мирних жителів, які зараз рятуються в навколишніх лісах. Потім нову зброю спрямують проти інших партизанських з'єднань, зокрема планується широко використати її в Білорусії. На залізничний переїзд Сухиничі п'ятнадцятого вересня о дванадцятій годині прибудуть балони з отруйними речовинами. їх необхідно захопити і закопати в землю. Зо два балони варто переправити в Москву. Отруйні речовини заборонені міжнародною конвенцією, а фашисти порушують її. Якщо завтра з якихось причин не відбудеться зустріч з партизанами, ти повинен обов'язково повідомити про мою розповідь керівників підпілля. Треба готуватися до захоплення Татарського острова. У його підземеллях є близько десяти тонн толу. Підземні склади — підірвати. У мене є план, як без особливих втрат можна захопити цей острів. Але про нього я розповім представнику партизанського командування. Шредер поглянув на годинник.
— Передай партизанам, Юрген, що Карл Шредер ніколи не співчував наці, він, як міг, боровся проти фашистів. Я й зараз зроблю все, що лише можу зробити. Знай, Юрген, і пам'ятай: серед німців теж є чесні люди! Німецькі комуністи не склали зброю, вони ведуть тяжку боротьбу з фашистами в глибокому підпіллі.
— Гер Шредер, — перебив німця Юрко. — Чому ви зразу не стріляли в карателів, які прийшли до вчительки? Чому не допомогли врятувати Сергійка?
У голосі Юрка чувся докір, він ніяк не міг збагнути, чому Шредер так довго зволікав, чому своєчасно не застосував зброю.
— Чому не стріляв зразу? — перепитав німець роздумливо. — Тут діяло кілька причин, і вони стримували мене.
— Які причини?
— Фашист, — пояснив Шредер, — несподівано вистрілив у хворого хлопчика, я не сподівався на це. Потім він став знущатися над цією нещасною жінкою. Я, сказати правду, дуже розгубився. Я знаю, що за одного вбитого есесівця село підлягає знищенню, а жителі — розстрілу. Це наказ Гітлера, і він виконується без будь-яких зволікань.
— Я розумію, гер Шредер!
— І ще одне. Есесівці застали мене на квартирі партизанки! Ця подія рівнозначна провалу! Ти теж міг загинути, і я б не зустрівся з представниками підпілля. Один необережний крок — і кінець.
— Розумію, гер Шредер, — вибачливо мовив Юрко, — я теж не думав чіпати карателів, та й не було в мене зброї, а коли есесівець убив Сергійка і почав обпалювати вогнем обличчя вчительки, не витримав!
— Звичайно, — кивнув головою німець, — я розумію тебе.
Попрощавшись із Шредером, Юрко пішов понад берегом, побачив перевернутий просмолений човен, сів на нього. Треба було хоч трохи заспокоїтись, прийти до тями. Намагався пригадати сутичку з карателями — і не міг. Перед очима раз у раз поставало страдницьке, обпечене обличчя вчительки, застрелений Сергійко. Уявлялося хиже, перекошене від люті обличчя карателя.
Нарешті свідомість хлопця почала потроху прояснюватися. Заспокійливо діяло прохолодне свіже повітря та ласкаве шерхотіння хвиль.
Треба піти до Святого, розповісти про всі події, домовитися про зустріч з Шредером. Правду говорив німець: як не важко, а мусиш виконувати свої обов'язки…
Святий сидів у світлиці, бинтував поранену ногу. Він допитливо зиркнув на Юрка. Хлопець стояв посеред кімнати і мовчав. Ніяк не міг зібратися з думками, перевести подих. Нарешті Павло Павлович не витримав, запитав перший:
— Що там у тебе скоїлося? Розповідай!
Юрко сів на стілець, став поволі розказувати про недавні події. Часто зупинявся, шукав потрібні слова, ледве стримувався, щоб не розплакатися.
Святий уважно слухав, мовчки кивав кудлатою головою. А коли хлопець закінчив, вимовив глухо:
— Жаль учительку, жаль її сина! Ніяк не можна було їй повертатися в це село. Я ж попереджав! Не послухала, думала, приживеться, зуміє виконати доручене їй завдання. Але хто міг передбачити, що її біографія стане відома Рудому? Хто ж він, цей Рудий? Може, хоч тепер пощастить натрапити на його слід. Комусь же вчителька промовилася про бойову операцію в селі Грибарі. Ні, — знову повторив Святий, — ніяк не можна було вчительці поселятися у вашому селі. Учителів фашисти знищують в першу чергу. Кому-кому, а їм нема ніякої пощади.