Чоловік Ольги Трохимівни з перших днів війни пішов добровольцем на фронт, а вона перед тим, як фашисти підійшли до Прип'яті, виїхала з малим сином у сусіднє село до своєї старшої сестри.
Та навесні карателі спалили село. Вчительці пощастило втекти від есесівців, і тепер вона повернулася в Жовтневе. Комендант Штарк дозволив їй жити в селі Відрадному, бо вона мешкала там до війни. І ще треба було Ользі Трохимівні лікувати сина Сергійка, бо він дуже застудився у вогких та холодних землянках, танув, як свічка.
Марія Федорівна відклала дві ковдри, подушку, посуд, бляшанку з гасом, примус, трохи продуктів, щоб завтра відвезти вчительці.
Уранці Юрко запріг Гнідка, поскладав на воза пожитки, кинув три оберемки дров і поїхав.
Побачивши Юрка, Ольга Трохимівна зраділа, її змарніле обличчя пройнялося радісним усміхом.
— Проходь, Юрку, — запросила. — Виріс ти, змужнів. Якби десь зустріла, то, мабуть би, і не впізнала. Розказуй, як ви тут живете, як наша школа.
— Я зараз, — озвався Юрко, — привіз вам трохи припасів. Увечері мама видоїть корову, то принесу ще молока.
Хлопець заніс до хати ковдри, посуд, примус та бляшанку з гасом, дрова.
— Протопіть піч, Ольго Трохимівно, — порадив, — хай піде по хаті теплий дух. Я вам ще привезу дров.
Аж потім сів на лаву, оглянув хату. На полу, застеленому сіном, вкритий рядном, лежав блідий хлопчик, син учительки — Сергійко. Минулого року він вчився у другому класі, ходив на Прип'ять і, як той вітер, гасав на ковзанах по замерзлій річці.
— Нема в нас нічого, — бідкалася вчителька, — все згоріло. Я ледве встигла пальто накинути та одягти Сергійка, як тікали в ліс. І все одно застудився. Днювали й ночували в болоті, ховалися від карателів. На очах тане. Думала, Оксана Василівна допоможе, а її нема в селі, втекла від арешту.
Вчителька відрізала скибку хліба, помазала маслом та медом, віднесла сину:
— Їж, Сергійку, і тобі полегшає. Я й молока дам. Спасибі, сусіди принесли, і сіна дали, щоб бую чим піл заслати, і рядно позичили.
Хлопчик поволі їв хліб з медом, запивав молоком з крутобокої білої чашки, а вчителька розповідала Юрі:
— У травні почалася облава на партизан. Увірвалися в село есесівці. Перестріляли всіх курей, пиячили, знущалися над людьми, як хотіли. А вранці виявилося, що один фашист плаває в колодязі. Чи скинув його хтось туди, чи, може, й сам упав з п'яних очей, а карателі зразу почали розправу. Наша хата стояла неподалік Прип'яті. Навколо шелюга, верби, очерет. Не встигла подоїти корову, як чую — собака сусідський гавкає, аж заходиться. І тут — постріл. Потім ще один. Хтось несамовито зойкнув. І голос сусідки:«3а що?! За що ти мою дитину вбив?!» У сусідки була маленька донечка — Оксанка. Так ми хутчій з хати, шелюгою до річки, причаїлися в очереті і не знаємо, як нам далі бути. Чуємо, німці поблизу лементують. І хату нашу запалили. Сиділи в болоті до пізньої ночі, чекали, поки карателі вгомоняться.
Учителька приклала руки до скронь, обличчя її посіріло від болю, і тільки очі спалахнули страшною ненавистю:
— Ніколи не забуду тих передсмертних зойків, дитячого плачу… І зараз чую ті вигуки… Ніколи не думала, що люди здатні на таку жорстокість! Та фашисти й не люди! Божевільні вбивці! Гасали, як навіжені, по кущах та шелюзі, а в болото не відважилися заходити. Стане на березі і гранати в очерет жбурляє. Пішли ми вночі на хутір до моєї далекої родички. А незабаром і той хутір спалили. Поселилися в лісі, викопали землянку, прикрили її глицею і жили… Ходили в спалені села, шукали в погребах картоплю, капусту, квашені огірки — харчувалися. Нам нічого, а Сергійко застудився. То я й вирішила перебратися в село. Німці видали наказ, щоб усі поверталися на те місце проживання, де мешкали до війни. Дістала я перепустку та дозвіл на право проживання в селі Відрадному. Спасибі Вірі Миронівні, допомогла, поручилася за мене. Думаю, і в селі мені робота знайдеться. Як хочеться дожити до того дня, коли не буде на нашій землі цих окупантів. Як я їх ненавиджу! Своїми б руками душила!
— Не треба так говорити, Ольго Трохимівно, — розгублено озвався Юрко. — Бо є всякі люди в селі, самі розумієте. З'явилися й агенти гестапо — так і нишпорять. Треба бути обережним.
Учителька довірливо посміхнулася:
— Так я ж, Юрку, знаю з ким говорю! Не вірю, щоб серед моїх учнів були зрадники! За кожного з них головою ручуся.
Приємно Юрку чути такі слова, та все ж застеріг:
— І серед ваших учнів, Ольго Трохимівно, є всякі люди. Шлапак зразу став поліцаєм, видав учителя математики Павла Никифоровича Кошового. Забрали гестапівці його з дружиною, розстріляли. І Шлапаку в нагороду віддали годинник Павла Никифоровича, отой, пам'ятаєте, круглий такий, а на ньому вибиті математичні формули.
— Який же це Шлапак? — болісно запитала вчителька. — Їх же три було в школі. Котрий з них?
— Тимофій, — уточнив Юрко. — Ходило по селу п'яне, до людей чіплялося, над дівчатами збиткувався. Убили його партизани під Солов'їним островом, ще минулої осені.
— Хто ще пішов з учнів німцям служити? Юрко опустив голову, відповів глухо:
— Я коменданту ловлю рибу, пайок одержую, фольксдойчем вважаюся.
— Знаю, — якось м'яко озвалася вчителька.
— А що? — розгублено відповів хлопець. — Довелося працювати… От і працюю!
— Тепер будемо разом працювати, — посміхнулася Ольга Трохимівна, — німці збирають лікарські рослини. Особливо їм потрібен для чогось корінь лопухів, платять за зілля сіллю та борошном. Відкривається пункт по прийманню лікарських рослин і в селі Відрадному. Так я й одержала призначення — працювати в цьому пункті. Я ж біолог, розуміюся на лікарських рослинах. Отже, Юро, будемо діяти разом. — Учителька якось загадково посміхнулася, запитала: — Нема у вас вересового медку?
Юрко так розгубився від цього несподіваного запитання, що навіть забув відповідь на пароль.
— Нема, — радісно заусміхався. — Був, та весь німчаки поїли!
— Нічого, — кивнула головою вчителька, — подавляться вони нашим хлібом і нашим медом. За все розквитаємося з фашистами і про їхніх прислужників не забудемо. Вигідна в мене робота буде — матиму можливість ходити по хатах, збирати зілля. Можна буде і в луг навідатися, і в ліс зазирнути, пошукати потрібні ліки. Ти будеш, Юрко, підтримувати зв'язок зі мною, бо доведеться, мабуть, Павла Павловича везти в Київ на лікування, гниє в нього кістка на нозі, все важче йому ходити.
Юрко сидів на лаві, слухав учительку і ледве не танцював від радості.
— Ти чого посміхаєшся?
— Радію, Ольго Петрівно, добре, що ви повернулися, тепер буде легше.
Увечері хлопець приніс Ользі Трохимівні сулію молока, поставив на стіл, сказав:
— Тепле молоко, парне, хай Сергійко зразу і вип'є чашку.
Учителька напоїла сина, прикрила його ковдрою, запитала Юрка:
— Як твої однокласники? Ніхто не загинув? Чи всі на місці?
Юрко спохмурнів, очі пригасли. Розповів про все, що довелося пережити за минулий рік, про своїх загиблих друзів. У вчительки засльозилися очі.
— Бідні діти. Максим ще зовсім хлоп'я. Найменший був у класі. Встане відповідати урок — і ледве видно його за партою. У Коломійців же було п'ятеро дітей. Невже всіх розстріляли?
Юрко мовчки кивнув головою, важко зітхнув і знову почав розповідати:
— Німці, як захопили село, зразу поставили шибениці і повісили Ніну Павлівну, родину лісника Мороза. Їх виказав Ситарчук. І Люду Щербань розстріляли, її сестра Оксана була в підпіллі.
— Так і Люди нема живої?
— Нема. Фашисти багатьох тоді постріляли.
— Чула я про цей розстріл, — зажурено озвалася вчителька, — тільки не думала, що й Люда загинула. Це ж моя найкраща учениця, золоті в неї руки були, до будь-якої роботи здатні. І вишивала Люда, як друкувала, справжня тобі художниця, і оповідання гарні писала, і женьшень вирощувала. А як хотіла стати вчителькою!
Ольга Трохимівна знову підійшла до сина, поправила подушку, поклала руку на чоло:
— Ти поспи, Сергійку! Потім я тебе ще чаєм напою. Є в нас гарний липовий цвіт. Він від кашлю допомагає.
Вчителька дістала з полиці торбинку з липовим цвітом, сипнула жменю в горщик з водою, поставила в гарячу піч.
— Чи лишився, Юрку, хто з учителів у селі? — запитала.
— Один Олександр Васильович, — відповів хлопець, — а більше нема нікого. Директор ще до приходу фашистів став командиром винищувального батальйону. Дружину його, Ніну Павлівну, я вже казав, скарали.
— Піонервожатої Ганни Дмитрівни теж нема?
— Пішла з Червоною Армією, перед війною закінчила курси медсестер. І Олена Марківна перед відступом наших влаштувалася на роботу в госпіталь — і теж відійшла з армією. Учитель фізкультури Микола Васильович, кажуть, у партизанах. Хату його німці спалили і матір розстріляли
— Страшно! — мерзлякувато повівши плечима, озвалася вчителька. — Убили, повісили, розстріляли! Задумали фашисти звести наш народ. Але нічого в них, Юрку, не вийде, згинуть вони, як та тля! І сліду від них не лишиться!
Ольга Трохимівна розмовляла і чистила картоплю, потім помила її, залила водою і поставила в піч.
— Хочу зварити, бо вже й забули, яка вона на смак. Ох і намерзлися ми в лісі. Особливо холодно вночі. Лежиш на глиці, а холод до кісток проймає… Як же там, Юрку, школа?
— Поліція в школі, — відповів хлопець, — а спершу німці стояли. Захопили село, і розмістився там штаб. Солдати зразу винесли в тир бібліотеку, підпалили книги і завалили їх землею. Тижнів два з-під землі валував дим. Парти порубали і попалили. Пам'ятаєте, стояв в учительській великий глобус? Так його винесли в тир і вчилися по ньому стріляти. Гербарії на смітник викинули, горіховий сад вирубали.
Дрова в печі розгоралися, весело потріскували, відсвіт від вогню падав на обличчя Ольги Трохимівни, воно покрилося рум'янцем, помолоділо.
— Як же ви, Юрку, живете? — запитала вчителька. — Не присікуються німці до вас? Таки пригодилося тобі знання німецької мови. Мати казала, працює у вишивальній майстерні. І біженці живуть у вас. Що вони за люди?
— Наші, радянські люди, потрапили в оточення, мусили залишитися в нашому селі. Тепер і живуть у нас.
— Якось зайду, — пообіцяла вчителька, — познайомиш мене з ними. Може, пощастить їх вивезти на Велику землю. Скоро настане осінь, ночі подовшають — і літаки зможуть частіше прибувати в партизанський край. Думаю й Сергійка відправити в госпіталь. Навряд, щоб тут пощастило поставити його на ноги. Тут Леся, її мама, братик щодня ризикують життям, бо кожної хвилини їх можуть розстріляти фашисти.
Уранці Юрко поніс вчительці сулію молока. Ще в сінях почув надривний кашель Сергійка. Зайшов до хати і побачив заплакану Ольгу Трохимівну.
— Погіршало Сергійку, — сказала вчителька, — цілу ніч не спав, коле в боці і кашель. Що я не робила — нічого не допомагає. Поїла липовим чаєм, прикладала до боку пляшку з гарячою водою, давала молоко з медом, а йому все гірше…
Учителька заплакала, потім витерла хусткою сльози і знову кинулася до сина, який аж заходився від кашлю.
— Є лікар, — промовив Юрко. — Тільки не знаю, чи зараз у селі. Може, й приїхав, бо сьогодні субота — він повинен повернутися на свою квартиру.
— Хто він? Звідки?
— Німець. Він у старости живе. І працює на Татарському острові. А в суботу та неділю приїздить на відпочинок. Він — хімік і дитячий лікар.
— Німець? — перепитала вчителька. — Хіба ж їм можна довіряти здоров'я дитини?
— Ні, Ольго Трохимівно, — заперечив Юрко, — Шредер не фашист. І все одно нема виходу: Сергійка треба показати лікарю. Як не знайду Шредера, доведеться везти Сергійка в район, хоча й там зараз лікарів не густо, казали люди, що приймає всіх фельдшер. А може, повернувся вже Шредер? Зараз піду довідаюся.
На щастя, Шредер був дома, і Юра попросив старостиху покликати його.
Старостиха несміло постукала в двері. Невдовзі вони прочинилися, і на порозі з'явився Шредер. Побачивши Юрка, він одразу ж запитав:
— Ти, Юрген, чимось заклопотаний. Щось трапилося?
— Так, гер Шредер, — вибачливо відповів Юрко, — я прийшов до вас з великим проханням. У моєї вчительки дуже захворів син. Зараз йому погіршало. А в селі нема лікарів.
— Розумію, — кивнув головою Шредер. — Зараз я одягнуся. Що з ним?
— Дуже коле в боці, — пояснив Юрко, — і аж знемагає від кашлю.
— Мабуть, запалення легенів, — висловив припущення Шредер.
Невдовзі вони з Юрком вийшли на вулицю.
— Ти нічого ще не зумів довідатися? — тут же запитав Юру німець.
— Завтра, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко. — До вас прийде один з керівників партизанської розвідки. Рівно о десятій ранку. Так домовлено. Я чекатиму вас о дев'ятій біля порома. Ви знаєте, де пором, гер Шредер?
— Звичайно! — радісно вигукнув німець. — Я дуже вдячний тобі, Юрген, за чудову звістку.
Юрко зайшов із Шредером до хати, сказав учительці:
— Ольго Трохимівно, це і є гер Шредер, дитячий лікар. Німець привітався, сказав заспокійливо:
— Зараз я огляну вашого сина.
Він уважно вислухав Сергійка, сказав засмучено:
— Хронічне запалення легенів і застарілий плеврит. Хлопчика треба було б покласти в лікарню, але це зараз неможливо… Доведеться лікувати дома. Необхідно ставити банки. Я дам вам їх. Запитай, Юрген, чи зуміє мати цього хлопчика ставити банки. Добре? Ти принесеш їх сьогодні. І я передам мікстуру. Необхідне посилене харчування. Думаю, що все буде гаразд.
Юрко переклав слова Шредера Ользі Трохимівні, і її суворе, насторожене обличчя пом'якшало, пройнялося довірою та вдячністю.
У цей час на ґанку почулося гупання важких чобіт. Крізь розчинене вікно долинули нерозбірливі голоси. Шарпнулися хатні двері, і в хату ввалився п'яний кремезний есесівець з широким, майже квадратним обличчям, густо вкритим ластовинням. За ним увійшов ще один німець в чорному лискучому плащі, круглих рогових окулярах. На його видовженій голові стриміла химерно випнута есесівська пілотка. Слідом за ними зайшов поліцай Пилип Сорока, тримаючи карабін в жилавій, засмаглій руці. Він перекинув його в ліву руку і чорною, прокуреною пучкою показав кремезному німцю на вчительку.
— Оце вона, пане, Ольга Труш! Учителька. — Потім повернувся до Ольги Трохимівни, наказав. — Зараз збирайся, поїдеш на перевірку в гестапо. І сина бери з собою.
Фашист у круглих рогових окулярах зупинився посеред хати, гукнув Ользі Трохимівні:
— Ти арештована! Зараз ми відвеземо тебе в жандармерію. Нам усе відомо. Ти — партизанка.
— Я маю дозвіл на проживання в селі Відрадному, — намагаючись говорити спокійно, відповіла вчителька. — Комендант Штарк призначив мене завідуючою приймальним пунктом. Я буду заготовляти лікарські рослини для фірми «Фарбеніндустрі».
Рудий есесівець в ластовинні повернувся до вчительки і якимось вкрадливим голосом запитав:
— Де папір? Шнель, папір!
Учителька підійшла до мисника, взяла аусвайс, подала есесівцю. І тільки тепер Юрко помітив на його мундирі відзнаки шарфюрера. Німець уважно роздивився аусвайс, ще якийсь папір з круглою печаткою, гаркнув тому, що був у рогових окулярах:
— Перекладачка коменданта Штарка заодно з ними! Це вона видала аусвайс бандитці. Рудий давав правдиву інформацію. Жаль, що гер комендант не прислухався своєчасно до наших повідомлень.
Далі п'яний есесівець в мундирі шарфюрера, все ще тримаючи в руці аусвайс Ольги Трохимівни, підозріло зиркнув на Юрка, часто закліпав короткими рудими віями.
— А ти хто? Папір!
— Я місцевий житель, — пояснив Юрко, — і не маю. при собі документів. Я прийшов провідати свою вчительку і попросив гера Шредера оглянути її хворого сина.
— О, — здивовано протягнув шарфюрер, — ти добре говориш по-німецьки! Невже тебе навчила ця… — німець кивнув головою на Ольгу Трохимівну і додав злісно: — Лісова бандитка?
— Я німець, — відказав Юрко, — і знаю рідну мову змалку.
— Німець?! — здивувався фашист. — Який же ти німець, коли спілкуєшся з партизанкою, вбивцею німецьких солдатів?