— Тато. І Карл Карлович.
— Хто є Карл Карлович?
— Учитель німецької мови. Він жив у нас, і в його родині всі говорили німецькою мовою.
— Це добре, але знання німецької мови ще не дає підстав для того, щоб вважати себе фольксдойчем.
— Я, гер Клейст, маю незаперечні документи про приналежність до німецької нації. Мій прадід та дід чистокровні німці.
— Це інша справа, — озвався Клейст, — я лише висловив припущення, що в твоїх жилах тече слов'янська кров. Адже слов'янська раса, її представники мені добре знайомі. Я довго жив у Росії, дуже довго. І в тобі, Юрген, надто багато слов'янського. Але це й зрозуміло. Ти все своє життя прожив серед чужинців. Прожили й твої предки. Однак… — Клейст підняв догори вказівний палець, — людина, в жилах якої тече хоча б одна крапля німецької крові — це вже представник вищої раси. Чи не так?
— Так, гер Клейст, — відповів Юрко, — я знаю, що кожен справжній німець повинен бути вірним солдатом фюрера!
— Я бачу, — посміхнувся Клейст, — ти гарний учень і великий послідовник доктора Геббельса. Це чудово! Але в даному випадку красивих слів не досить! За кожним словом повинні стояти відповідні вчинки, дії. Ти вже більше року живеш на території великої Німеччини, а що ти зробив за цей час для землі своїх предків? Чим ти довів, що вірою й правдою служиш «новому порядку»? Що ти зробив для фюрера, для рейху? Що зробили твої батьки?
— Про це, гер Клейст, — відповів Юрко, — ви можете дізнатися при бажанні в штандартенфюрера Маєра або в штурмбанфюрера Лернера.
— Я бачу, мій юний друг ображається, — насмішкувато продовжував Клейст, — і він, можливо, має рацію. Однак і мої слова теж справедливі. І я маю підстави висловити тобі свою недовіру. Не може той, хто вихований і вирощений більшовиками, бути до кінця вірним фюреру. Він отруєний чужою ідеологією.
Юрко мовчки дивиться у товсте вітрове скло на дорогу, на узбіччі якої виникали і тут же зникали розкошлані мокрі верби. Набридли Юрку фашисти. Чіпляються, як шевська смола, випитують, вивідують, хочуть дізнатися, як він ставиться до них. Грабіжники ви, окупанти. Усе в вас чуже, бридке, відворотне. Тільки не має він права видати себе, сказати правду. Хай колись, іншим разом.
— Чому ж мій юний друг нічого не відповідає? — в'їдливо запитав Клейст.
Юрко ще не встиг рота розкрити, як йому на виручку поспішив Ремер.
— Даремно, гер Клейст, ви ображаєте нашого юного провідника, — співчутливо промовив він, — адже ми не маємо до нього ніяких претензій. Він чесно виконав свій обов'язок. Якби не його кмітливість і наполегливість, не виключена можливість, що ми б з вами підірвалися на міні. Наш друг врятував нам життя.
Лисуватий німець уважно подивився на Юрка, запитав:
— Як твоє прізвище?
— Берг, гер оберст, Юрген Берг.
— Так це ти врятував солдатів охоронного батальйону «Вікінг» від лісових бандитів?
— Так, гер оберст!
— Ти справжній фольксдойч. Отже, всі підозри гера Клейста — безпідставні.
— Що ж, я мушу вибачитися, — розгублено розвів руками Клейст. — Але тепер знаю, хто є хто. І спокійно можу їхати на Бобрів острів з нашим провідником. Сподіваюся, ти маєш вільний час і ми побуваємо там, щоб я міг виконати бажання моєї матері.
— Так, гер Клейст, я маю час, і ми можемо поїхати в будь-який день, хоча я й працюю рибалкою пана коменданта Штарка. Я кожен день ловлю йому рибу.
— Рибу? — пожвавішав Шредер. — Це моє улюблене заняття!
Увечері, вже після настання комендантської години, бронетранспортер зупинився біля Щупакового подвір'я. Клейст ніяк не міг розбудити Ремера, есесівець спав як убитий, щось бурмотів, голосно цмокав уві сні губами.
— Надто багато випив шнапсу, — пояснив Клейст лисуватому оберсту, — це дуже погано. Солдати на цьому пустельному острові схильні до спиртного. Це дуже небажане явище, гер Редер!
— Так, гер Клейст, — погодився оберст, — але жити серед непрохідного болота, коли тебе щодня їдять табуни комарів — дуже тяжко…
Навстріч фашистам вибіг Щупак, облесливо промовляючи на ходу:
— Милості просимо до господи, милості просимо. Зараз вечеря, панове, буде на столі. Для наших визволителів є що випити, є що й закусити. Постелі теж приготовлено…
Німці мовчки піднялися на ґанок і зайшли в будинок.
— Довіз? — запитав Щупак Юрка.
— Все в порядку, Юхиме Мартиновичу.
— Молодця! А в мене для тебе є гарна новина. Але сьогодні нічого тобі не скажу: хай покортить! Та й часу нема на розмову, піду приймати гостей. Завтра прийду і про все розповім.
Розділ другий
СХОВАНКА СИВОЛАПА
Юрко прокинувся, як тільки почало сіріти. Збудила його яблунева гілка, яка тихо шкряботіла об зелену віконницю. Час трусити ятери. Хлопець швидко одягнувся, вмився, взяв кошик і нерішуче зупинився, поглянувши на високі верховіття прибережних верб, заснованих густим, білим, як вата, туманом. Згадав про погрозу хлопців, які хочуть підстерегти його на березі Прип'яті і вбити, як зрадника. Як же бути? Може, все-таки піти до Вовки, попросити його, щоб постояв, поки він труситиме ятери. Так Вовка ще спить. І незручно розповідати йому, що він боїться Петра Солодовника та його дружків і просить Вовку постояти на березі, поки труситиме ятери. Краще взяти пістолет: як помітить якусь небезпеку, стрілятиме в повітря, наполохає нападників.
Хлопець нерішуче зупинився перед зачиненими дверима, які вели в кімнату, де спали Леся та її мати. Позавчора він сховав пістолет та патрони на високій полиці, щоб до них не могли дістатися Санько та Женько.
Тихенько зайшов до кімнати, став на стілець, намацав на полиці тверду кобуру. Думав — ніхто не почує, та помилився.
— Ти куди? — Леся підвела голову, тривожно закліпала віями.
— Піду трусити ятери, — пояснив пошепки.
— Навіщо ж береш пістолет?
— На всякий випадок. Спи, — порадив дівчині, — ще дуже рано. — Взяв «вальтер» і вийшов з кімнати. Ішов і думав: треба, мабуть, розповісти про свої побоювання Вершині, хоч і соромно. Який же він помічник партизанських розвідників, коли вранці боїться вийти на берег Прип'яті?
— Юрку! Почекай! — почувся раптом позаду Лесин голос. — Чого так поспішаєш?
Хлопець озирнувся. Стежкою, збиваючи росу з розквітлих ромашок, бігла Леся у своєму вилинялому голубому платтячку з короткими рукавами. На заспаному личку тривога і неспокій.
— Почекай, разом підемо трусити твої ятери. Тепер завжди разом будемо ходити!
Юрко зрадів, йому було приємно, що дівчина підхопилася з ліжка й побігла за ним на берег Прип'яті. Отже, боїться за нього, хоче захистити від небезпеки. Значить, він їй не байдужий.
Обличчя хлопця проміниться щасливою усмішкою. Пощастило йому, що з ним подружила така гарна дівчина.
Леся ж тим часом запитала з тривогою в голосі:
— Навіщо ти взяв пістолет? Юрко вирішив признатися.
— Хлопці нахваляються вбити. Петро погрожує, обіцяє зі світу звести… І справді можуть убити і вкинути ракам на снідання. От я й взяв пістолет, щоб їх полякати. Ятери ж бо треба трусити, коменданту потрібна риба.
Поволі вийшли на сонний берег, повитий густим туманом. З білої імли виступали густі очерети, стояли зеленою стіною і поволі колихали чорними султанами. Кошлатим громаддям постали кущі верболозу. І здавалось, що за кожним кущем, за кожним стовбуром причаїлася небезпека.
— Чого вони до тебе причепилися, ті хлопці, ЩО ти їм зробив лихого?
— Дібровне! Скрипаль розповів, як я там «хоробро» воював. І вартових приголомшив, і фашистів з льоху вивів — врятував від розстрілу. От і лютують люди, вважають мене зрадником. — Юрко важко зітхнув. — Правду ж нікому не скажеш! Дивишся і мовчиш, робиш вигляд, ніби ти й справді німецький прислужник! От і боюся. Тут на березі пустка. Вдарять по голові, за ноги — і в Прип'ять!
— Тепер разом будемо трусити ятери, — впевнено промовила Леся. — Одному справді небезпечно. Давай мені пістолет і можеш бути спокійним.
Хлопець недовірливо посміхнувся:
— І що ти будеш робити з ним? Хіба ти вмієш стріляти?
— Трохи вмію, — сказала Леся, — я все ж таки дочка червоного командира. Прикордонника. А на заставі й кухар — снайпер!
Несподівано з куща випурхнула велика птаха, прохурчала крилами над головами і каменем впала на верхів'я верби.
— Сова! — пояснив Юрко. — Полювала, а тепер полетіла в своє дупло. Там на вербі її домівка. Я не раз бачив!
— Злякалася! — прошепотіла Леся і з острахом поглянула на густі зарості очерету, на круглі, як тарелі, кущі верболозу. — Тут і справді страшно! Давай хутчій пістолет і труси свої ятери!
Юрко віддав, пожартувавши:
— Тільки ж дивися ненароком у мене не стрельни. — І далі серйозніше додав: — Побачиш хлопців — стріляй у повітря, наполохай, щоб лиха не наробити. І не бійся, тебе ніхто чіпати не буде.
Юрко забрів у Прип'ять і став вибирати рибу. Скоро набралася повна корзина. Подивився на Лесю. Вона прихилилася до верби і сховала пістолет за спину, щоб нікому не кинулося в очі.
«Справді, — подумав Юрко, — удвох краще ходити. Спокійніше. І ніхто не підійде непомітно. Тільки треба брати з собою ще й маленький пістолет, бо як-не-як, а Леся дівчина, і мало надії, що зуміє відлякати нападників».
Найбільший гнів у Юрка викликала поведінка Солодовника, бо це ж він підмовив хлопців. Підло й нечесно з боку Петра.
Юрко поставив корзину з рибою на траву, витрусив з ятерів водорості, склав ятери, щоб віднести на подвір'я, просушити, а де треба, то й підремонтувати.
У водоростях незграбно вовтузилося кілька раків. Вони злякано повзали по піску, не знаючи, як врятуватися від небезпеки. Раки були великі, аж чорні, із здоровенними клешнями. Юрко повкидав їх у річку.
— Лесю, — озвався до дівчини. — Я візьму ятери, а ти бери кошик з рибою. Не важко тобі буде?
Дівчина підняла кошик і знову поставила його на місце.
— Ні, не важко, але давай трохи побудемо на березі, поговоримо, бо ти все бігаєш, кудись зникаєш, рідко тебе й дома побачиш.
Юрко сів на стовбур поваленої верби, здивовано зиркнув на Лесю. Вона сіла поруч, запитала:
— Юрку, чому ти так змінився за останній час?
— Як це змінився? — знизав плечима хлопець.
— А так, що нервуєш, переживаєш, став сам не свій. І хвилини не можеш усидіти на місці — ніби чогось боїшся. Може, щось трапилося? То ти скажи, бо я теж починаю хвилюватися.
— Я й сам не знаю, що зі мною почало діятися, — несподівано для самого себе признався хлопець. — У мене вселився страх! Я почав боятися…
— Кого? Хлопців? Маєра?
— Не знаю, — відказав Юрко. — З'явився якийсь неспокій, непевність. Таке враження, ніби в мені щось тріснуло, надломилося, і я ніяк не можу прийти до тями.
— І давно це з тобою?
— Як розстріляли комсомольців та родини підпільників. Я ж був присутній на тому розстрілі, бачив, як гнали фашисти до могили жінок з малими дітьми, як убивали людей… Часто мені сняться розстріляні. І Люда Щербань, моя однокласниця, сниться. Ніби прийде до нас у хату, стане біля порога і дивиться на мене. Дивиться і мовчить. А в погляді — докір. І здається мені, ніби я в чомусь винен. А може, й винен!
— Це вже ти, Юрку, зайве на себе говориш, — заперечила Леся, — В чому ж твоя вина? Ти ж нікого не видав фашистам?
— Таке скажеш, — злякано промовив хлопець.
— Так чого ж ти тоді переживаєш?
— Кручуся біля фашистів, — пояснив Юрко, — а люди зрадником вважають. Аж самому гидко. От повіриш, — хлопець болісно скривився, — таке враження, ніби я весь брудом вимащений. Важко мені бути фольксдойчем!
— А як треба?
— Розумію, — кивнув головою Юрко. — Все розумію, а від думок нема відбою. Ще й людське презирство мені докучає. У кожному погляді так і читаєш — зрадник!
— Справді, Юрку, — погодилась дівчина, — дуже важко тобі.
Із-за Прип'яті піднялося червоно вогненне сонце. Повіяло прохолодою. Над річкою раз у раз пролітали табунці диких качок.
— Така краса, — мовила Леся. — Ніколи не чула, як дикі качки крилами повітря ріжуть. Ходімо, Юро, бо мама твоя почне турбуватися. Забалакались ми.
Коли в Берегових сіли снідати, до їх подвір'я на кованому возі під'їхав Щупак у червоних плисових штанях та синьому, дбайливо випрасуваному піджаку. Поряд з ним сидів його племінник Олексій Варивода. Недавно він повернувся з табору для військовополонених і пішов служити в поліцію.
Щупак з племінником зайшли до хати, привіталися. Староста поставив на стіл пляшку горілки, поклав пишний коровай, мовив урочисто:
— Приніс я вам радісну звістку. — Очі в нього сяяли від задоволення. — Хочеш не хочеш, Маріє, а будеш танцювати.
— Яку звістку? — захвилювалася мати: — Може, про Василя щось?
— Ні, Маріє, — посмутнів Щупак, — про Василя нічого не знаю. Тут інша новина! І не одна, а — дві! І обидві дуже важливі.
Він дістав з кишені окуляри, начепив їх на носа, поклав перед собою аркуш цупкого паперу і голосно почав читати: «Розпорядження пана гебітскомісара фон Бібраха. За врятування солдатів дивізії СС «Вікінг» мешканцю села Відрадного фольксдойчу Юргену Бергу виділено п'ять гектарів землі. Наділення земельною ділянкою доручено коменданту Штарку протягом десяти днів після одержання цього розпорядження. Наказую також виділити фольксдойчу Юргену Бергу лісоматеріал для спорудження нового будинку».
Староста підняв над головою вказівний палець, запитав матір:
— Пойняла? Маєте наділ — п'ять гектарів! Мені вже дзвонив комендант Штарк, наказав виділити поле, де захоче Юрко.
Староста витер хусткою спітніле обличчя, порадив:
— Беріть біля Шевчика. Там не земля, а масло. Або на Терешковій леваді. Тільки я раджу взяти біля Шевчика. І низина, і копанку можна викопати. Свої карасі цілий рік будуть! І садок посадите! Став, Маріє, на стіл закуску. Вип'ємо по чарці та поговоримо.
Випивши чарку горілки, староста хитро посміхнувся, по його круглому обличчю розлилася задоволена посмішка. Він уважно поглянув на матір, потім перевів погляд на Галю і мовив загадково:
— Є в мене, Маріє, ще одне діло! Таке діло, що й не вгадаєш! Дуже й дуже сурйозне.
— Яке ж? — запитала матір.
— А таке, — підморгнув Щупак, — що у вашій родині — молода княгиня Галина, а у нас молодий князь — Олексій! От ми й прийшли до вас з короваєм, хочемо посватати вашу дівицю! Поєднати князя й княгиню!
Галя, почувши таку мову, спаленіла, розгубилася і не знала, куди очі подіти. Олексій підняв голову, поглянув на дівчину, чекав, що вона скаже.
— То як? — допитувався Щупак. — Згода чи незгода?
— Гарний парубок Олексій, — відповіла мати, — ніхто про нього й слова лихого не скаже. Лише не час зараз про весілля думати.
— Чого не час? — заперечив староста. — Дівчина на порі. Чого тут довго міркувати? Олексій при службі, і йому з часом дадуть земельний наділ. Ваша земелька та Олексієва — це вже щось…
— Ні, Юхиме Мартиновичу, — рішуче відказала мати, — рано ще Галі виходити заміж!
— Ов-ва! — вигукнув Щупак. — Дівчині вісімнадцять літ, а ти — рано! Дивись, щоб не було пізно! Чи, може, ви нами гордуєте, зневажаєте наш рід?
— Не гордуємо, — відповіла мати, — тут зовсім інша причина.
— Яка така причина? — розплився у посмішці Щупак. — Чим же тобі не до вподоби мій Олексій? Хлопець хоч куди! Скоро старшим поліцаєм буде! Я в Маєра для нього посаду випрошу! Чому ж ти не хочеш з нами поріднитися?
— Так війна ж, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — про яке тут заміжжя може бути мова?
— Ну й що як війна? — стояв на своєму староста. — Життя все одно не зупиниш! Люди живуть, працюють, дітей народжують. Он вчора Марині Ігнатенковій метрику виписав. Сина народила, і його Олексієм назвала. Так що ж ти скажеш сватам?
— Що я скажу, — відповіла мати, — треба трохи зачекати. Не до весілля зараз. Олексій у поліції, щодня своїм життям важить. Що буде, як лишиться Галя з малою дитиною?
— Та воно так, — погодився староста, — тут всяке може статись. Тільки, як кажуть, вовка боятися — в ліс не ходити. І земельку треба ж комусь обробляти. Юрко ще хлоп'я! А Олексій зуміє в господарстві лад дати.