— Ні, — лагідно озвалася мати, — не будемо поспішати з весіллям. І хай Олексій не ображається, зачекаємо! Хай хоч війна закінчиться. Не буде ж вона сто років тривати? А там і про весілля подумаємо. А земельний наділ, Юхиме Мартиновичу, ми передамо вам на довічне користування. Ви наш благодійник, ви наш захисник, то вам ним і володіти.
— Що ти сказала? — прохрипів староста. — Що віддаєте мені ваш земельний наділ? Та ти, Маріє, при своєму умі?
— При своєму, Юхиме Мартиновичу, — повеселішала мати. — Віддаємо вам наділ — і все. І документом оформимо. Ви хазяїн — вам і наділ мусить належати.
Щупак підвівся з-за столу, обличчя його стало схожим на перезрілий, розм'яклий помідор. Очі блискотіли, як у божевільного, і гостра руда борода дрібно тремтіла.
— Спасибі тобі, Маріє, — розчулено прошепотів. — Спасибі. Вік житиму і пам'ятатиму доброту та щедрість твою.
Староста схвильовано зітхнув, дістав хусточку, витер обличчя.
— Збулася моя мрія! Знову я при своєму хуторі. Довго чекав я цієї миті! І дочекався! Тепер я господар! Буде в мене ставок, млинок і вишневий садок!
Щупак налив ще одну чарку горілки, обвів усіх радісним поглядом, випив, низько вклонився матері:
— Спасибі, Маріє, за твою ласку! Сьогодні поїду і відміряю наділ на тій землі, де стояв наш хутір. — І до Олексія: — Ходімо. На княгиню подивилися і на її рід роздивилися. З весіллям і справді можна трохи зачекати. Дивися, небоже, як до вподоби тобі молода — то розставляй на дівицю-куницю міцні сіті. І на бога надійся, і сам не зівай.
Похитуючись, староста пішов до дверей і, уже взявшись за клямку, звелів Юркові:
— Прийди на вечір у старостат, маю щось важливе сказати. Ви мені в пригоді стали, і я вам відплачу добром за добро.
Ввечері Юрко пішов у старостат. Кортіло дізнатися, що ж має сказати Щупак.
Староста зустрів Юрка як рідного, по-змовницьки підморгнув, кивнув на стілець.
— Сідай, бо розмова буде довга, а в ногах правди, кажуть, немає. Я оце такий щасливий сьогодні, що все в мені розімліло від радості. Не витерпів і прямо від вас поїхав на свій хутір, походив по полю. Ще, може, в цьому році встигну посіяти гречку! За неї можна буде взяти добрячі гроші.
Щупак сів навпроти Юрка, сказав тихенько, так, ніби остерігався, щоб його ніхто не почув, хоча в кімнаті й не було жодної живої душі.
— Пам'ятаєш, Юрку, я тобі говорив про хуру?
— Пам'ятаю, — кивнув головою Юрко.
— Так треба нам поскоріше розкопати її! Бо може наше золото іншим дістатися!
— А може, там і нема ніякого золота, — засумнівався хлопець.
— Є, — впевнено одказав Щупак, — це я точно знаю. Як ішли шляхтичі на війну — то кожен брав із собою золоті тарелі, келихи, ложки та виделки. Хизувалися пани один перед одним, а того й не знали, що на них чекає. Поглинула трясовина ті хури, а тепер потроху віддає людям. Це вже п'ятого воза за моєї пам'яті вимило. Я й сам знайшов колись на шляхетському болоті три дукати. Зараз пройшли дощі, доведеться чекати, поки протряхне земля. Сьогодні в нас що? Середа? От давай наступної середи й підемо.
Щупак дістав з кишені кисет з махоркою, шматок окупаційної газети, закурив:
— Є й ще одне важливе діло, — сказав після глибокої затяжки. — Завтра о десятій годині мусиш бути в пана Маєра. Великі неприємності в нашого благодійника. Дуже йому пахне Східний фронт. От і хоче дати тобі одне доручення. Поняв?
— Не зовсім, Юхиме Мартиновичу! — удав здивованого Юрко. — Про які неприємності ви говорите?
Щупак став гаряче пояснювати йому:
— Поскубли партизани німців біля Кам'яного Рогу. А хто винен? Маєр. Сім машин спалили, і танкетки погоріли… Трупами шлях виклали. Як заберуть Маєра — то й нам може бути гаплик! І ще одне. Питався тебе мій квартирант, Клей, чи як там його. Розпитував, він трохи й по-нашому кумекає, чи ти надійна людина, чи можна тобі довіряти. Затям це собі, намагайся годити німцям, то буде й нам якась вигода. Давно сказано: тримайся пана — не буде свита драна.
Вони довгенько засиділися в старостаті, обмірковували, що та як, і коли Юрко прийшов додому, мати одразу запитала:
— Що тому Щупакові треба? Чого викликав?
— Пропонує піти розкопувати скарб.
— Який ще скарб?
— Хуру на Шляхетському болоті вода вимила, от і хоче пошукати на ній золота.
— Не треба тобі йти на те болото, — заперечила мати.
— Чому? А може, й справді скарб знайдемо.
— Скарбу я й боюся, — пояснила. — Знайдете якусь золоту монету, а Щупак за неї тебе і вкине в трясовину, щоб не ділитися. Колись із ним пішов на болото один парубок, теж скарб шукати, так і по цей день шукає.
Уранці Юрко нагодував та напоїв коней, спутав їх і пустив пастися на луг, а сам пішов до Маєра. Вартовий есесівець уважно прочитав перепустку і почав дзвонити якомусь штурмфюреру. Той прислав на прохідну рудого, покритого густим ластовинням шарфюрера в новому мундирі, в широкій приплюснутій пілотці. Есесівець підійшов до Юрка, запитав глухим голосом:
— Ти хочеш пройти до штандартенфюрера Маєра?
— Так, гер шарфюрер!
— Давай мені свою перепустку і йди за мною. Зброю — здати.
Юрко, ідучи до Маєра, одягнув новий мундир, почепив на ремінь кобуру з «вальтером». Тепер довелося віддати перепустку і пістолет. Хлопець здивувався такій зустрічі, але виду не подав, покірно йшов за рудим есесівцем.
Той завів його в палац, наказав почекати в приймальні Маєра, а сам постукав у масивні двері, оббиті чорною лискучою шкірою. Пролунав дзвінок, і есесівець зайшов у кабінет. Невдовзі він вийшов і звелів Юркові:
— Можеш зайти! Посвідчення і пістолет одержиш, як будеш виходити з приймальні.
За широким дубовим столом сидів посірілий і постарілий Маєр. Він показав Юркові на стілець навпроти столу й одразу заговорив:
— Тяжкі випробування посилає нам доля. Загинув штурмбанфюрер гер Лернер. Дорогою ціною доводиться нам освоювати завойовані простори. Гинуть хоробрі й відважні солдати фюрера. Мені, Юрген, потрібна твоя допомога. Ходімо до моєї опочивальні й про все домовимося. Там нас ніхто не буде турбувати.
Маєр перевірив, чи закриті дверцята сейфа, замкнув письмовий стіл і разом з Юрком вийшов у приймальню. Рудий есесівець виструнчився, запитав Маєра:
— Гер штандартенфюрер, я можу повернути Бергу його пістолет і посвідчення?
— Так, — зупинився на мить Маєр, — звичайно…
Юрко сховав у кобуру пістолет, взяв посвідчення і вийшов з приймальні. Кожен раз, коли він заходив до Зоряної кімнати, його охоплювало незбагненне хвилювання. Згадував татка, той сонячний день, коли вони прийшли з ним до палацу, щоб підготувати приміщення до прийому гостей з Києва. Це ж тоді Юрко відкрив для себе таємницю Зоряної. З того часу минуло трохи більше року, а здається — ціла вічність.
Юрко роззирнувся по Зоряній. На стінах, на стелі, як і раніше, сяяли мідні блискітки. На ляді стояв важкий металевий сейф з чорним розпластаним орлом на масивних дверцятах. Крізь вузенькі вікна проривалося сонячне проміння і розсипалося по темній дубовій підлозі.
Маєр запропонував Юркові сісти, сказав спокійно, як про якусь давно вирішену справу:
— Слухай, Юрген, мені, мабуть, доведеться покинути ваше село. І твоя родина залишиться без належного захисту. Останнім часом мене переслідують неприємності. І нічого тут не вдієш, бо ніхто не може передбачити своїх майбутніх прикрощів. Юрген, — Маєр притишив голос. — Тебе можуть викликати в гестапо, і ти зобов'язаний будеш давати свідчення.
Хлопець здивовано зиркнув на німця.
— Так, тебе викличуть як свідка, і ти повинен будеш підтвердити деякі речі. Я сам винен, що так трапилося. Я виявився неслухняним сином. І тепер мушу розплачуватися за свій непослух.
Маєр підвівся з-за столу, заклав руки за спину і нервово заходив по кімнаті.
— Колись, як я ще був малим, — почав розповідати, — мій батько запитав мене: «Сину, як ти поведеш себе, коли побачиш, що в річці тоне людина. Ти стоїш на березі, і біля твоїх ніг лежить довга жердина. Як ти мусиш діяти?..» — «Узяти жердину, — відповів я, — подати утопаючому і витягти його на берег». — «Ти нерозумний і наївний хлопець, — відповів мені мій батько. — Треба взяти жердину і вдарити його по голові, щоб скоріше опинився на дні й не мучився. Коли ж ти врятуєш людину і будеш допомагати їй прийти до тями, вона може замість подяки зробити тобі прикрість. Навіщо тобі потрібна зайва морока?» Я допоміг одній людині, а вона відплатила мені чорною невдячністю. Пам'ятаєш, ми взяли в Шудрі гроші?
— Так, гер Маєр, — відказав Юрко.
— Старий блазень розповів про це своєму знайомому, колишньому офіцерові гетьмана Скоропадського, а той доповів про це в гестапо. Тепер мені загрожують великі неприємності. Мене звинувачують у присвоєнні державних цінностей. Це дуже небезпечне звинувачення. Ми, Юрген, з тобою компаньйони, і ти мусиш мені терміново допомогти. Інакше мені загрожує смерть.
Юра пильно подивився Маєру в очі.
— Що я повинен робити, гер Маєр?
— Необхідно роздобути побільше царських асигнацій. Ти зможеш їх знайти у вашому селі?
— Так, гер Маєр! У нас є трохи цих грошей. Мій батько хотів створити в селі краєзнавчий музей і збирав для нього експонати. У нас є різні гроші — царські, керенки, осикові, гривні.
— Так це дуже добре! — зрадів Маєр. — Я пришлю до вас сьогодні водія, і він забере ці купюри. Але й це ще не все. Ти, Юрген, мусиш підтвердити в гестапо, що саме ці гроші я взяв у Шудрі для колекції. Ти фольксдойч — і твої свідчення матимуть неабияку ціну. І головне — ти мусиш піти до Шудрі, до цього дурня й базікала, і навчити його, щоб і він підтвердив, ніби подарував мені тільки царські купюри. Від цього залежить дуже багато. Скажи, що я повернув йому будинок, олійницю, млин, забезпечив пайком. А він відплатив мені такою чорною невдячністю. Ти мусиш говорити з Шудрею один на один, без будь-яких свідків. Натякни цьому старому йолопу, що в мене є впливові друзі — і цей Шудря може мати величезні неприємності. — Маєр зупинився навпроти Юрка й попередив: — Але про нашу розмову ніхто не повинен знати. Ніхто. Навіть рідній матері не промовся жодним словом.
Юрко ледве стримав усмішку, бо уявив, як зараз у квадратній кімнаті під Зоряною біля чорної рурки чатують наші розвідники і прослуховують всю цю розмову. Від першого й до останнього слова.
— Ти зараз мусиш бути в Шудрі, — повчав Юрка Маєр, — обов'язково нагадай йому про олійницю і будинок, а також про борошно, яке він отримав за свої гроші. Якщо він вестиме себе лояльно по відношенню до мене, то я забезпечу його земельним наділом.
Маєр відкрив дверці сейфа, дістав три пачки окупаційних марок, поклав їх на стіл перед Юрком.
— Ці гроші належать твоїй матері. Це плата за медаль. Подарунок твоєї матері врятував мені життя. А крім того, медаль зроблена дуже майстерно. Я дуже вдячний їй за цей подарунок.
Юрку пригадалася недавня подія.
Кілька місяців тому мати, намагаючись приглушити недовіру Маєра, порадила Юркові подарувати йому медаль, випущену колись на відзнаку трьохсотріччя дому Романових.
Знайшла ту медаль мати в палаці, коли його захопили повсталі селяни, після того, як пан Хоткевич разом з петлюрівцями втік з села. Юрко подарував медаль гестапівцю в той день, як по ньому стріляв невідомий патріот, завербований фашистами в шпигунську школу. Куля потрапила в медаль, яку Маєр поклав у бокову кишеню френча, сплющила її, але не змогла пробити міцний метал. Тепер гестапівець і вручав матері гроші за її подарунок.
Маєр дістав сигару, закурив, сказав роздумливо:
— Ніхто не знає, що на нього чекає, де йому пощастить, а де на людину чекає небезпека. Я часто думаю про подарунок твоєї матері. І давно прийшов до висновку — це воля провидіння. Адже якби не цей шматочок металу, — куля, без сумніву, пробила б моє серце. Я дуже вдячний твоїй матері за цей своєчасний подарунок.
Маєр дістав ще одну сигару, знову закурив і звелів Юркові:
— Зараз же іди до Шудрі і постарайся переконати його в тому, що він не дарував мені ніяких зарубіжних купюр, а віддав лише царські асигнації.
…Шудря жив у просторому будинку під біло-синьою цинковою бляхою. До війни тут мешкали вчителі, а в перші ж дні після приходу фашистів Маєр віддав його Шудрі.
Юрко зайшов на подвір'я. На ґанку стояв господар в сірому, старомодного покрою сюртуці, ніби чекав його й одразу ж запросив до хати. Був Шудря дома сам, і ніхто не міг заважати їх розмові.
Юрко одразу ж розповів Шудрі про мету свого візиту, нагадав, як гер Маєр повернув йому олійницю, забезпечив пайком, наказав відміряти три гектари землі.
Шудря сполохано вдарив об поли руками:
— Ох і світ настав! Це пан Маковій постарався. Я йому як доброму сказав, а він тут же й продав мене! Правду старі люди казали: мовчи глуха — менше гріха! Не давав я пану Маєру ніяких заграничних грошей! І не було їх у мене! Царські віддав — це правда! Так і скажи пану Маєру! От господи! Ще й такого лиха не вистачало! Хай мене викликають, хай на шматки ріжуть, а я своє говоритиму! Не було в мене ніяких фунтів! Не було і квит!
…Увечері до Берегових приїхав водій від Маєра, і Юрко вручив йому чималий пакунок царських асигнацій, зібраних колись татом для сільського музею. Той кинув його на заднє сидіння й поїхав до палацу.
Юрко постояв біля воріт і пішов на берег Прип'яті, хотілось побути на самоті, хоч трохи зібратися з думками. Як же йому бути далі, як діяти, щоб не розгубитися, не хвилюватися, не відчувати страху та неспокою? Колись татко говорив: «Думай, Юрко, міркуй, дивися, щоб тебе якась несподіванка не застала зненацька». Що вже тут думати? Нічого він не придумає, нічого не вигадає. Треба йти завтра до Святого і питати поради.
Раптом на стежці Юрко помітив чиюсь постать. Придивився і впізнав Івана Гончара. Той теж побачив Юрка, підійшов, міцно потис руку:
— Я до вас! Прислала мати, щоб дали хоч склянку солі. Другий тиждень живемо без солі! Оце прийшов з роботи — і до вас! Трохи відпочину — і знову на роботу.
— На яку роботу? — поцікавився Юрко.
— Звечора, поки видно, виколупую міни — там, де проходила лінія оборони: партизанам потрібен тол. Як настають місячні ночі — працюю до світанку, а зранку біжу в лісництво на роботу. Зараз уже вийшов на протилежний берег Льольчиного озера. Там ще чотири танки знайшов. Треба познімати кулемети. А в одному бліндажі бібліотека і патефон.
— Вигадуєш!
— Слово честі! І платівки. Кожен раз пісні слухаю. Скоро й вас запрошу на концерт. Тільки солі ніяк роздобути не можу, а без неї — ніщо в горлянку не лізе. Так і охлянути можна.
— Ходімо, — взяв Івана за руку Юрко.
Вони зайшли в хату. Іван чемно привітався з Юриною матір'ю, дістав з кишені два бруски туалетного мила, поклав на підвіконня:
— Це вам… Гарне мило.
— Спасибі, — подякувала Юрина мати. — Чим же тобі, Іване, віддячити?
— Солі дайте, як маєте, — попросив Гончар, — мати півсела обійшла і ніде не позичила, при «новому порядку» люди мусять жити без хліба, без солі і без штанів.
Юрина мати насипала Івану в торбинку крупної солі, наділила борошна, дала із своїх запасів банку меду.
Іван подякував і став прощатися, бо треба було дійти додому до настання комендантської години.
Юрко пішов провести товариша.
— Так ти ж дивися, вибери час, — нагадав Гончар, — покличеш Вовку, і допоможете мені зняти кулемети на танках.
— Гаразд, — пообіцяв Юрко.
А вранці другого дня він побіг до Славка, поніс кошик свіжої риби. Треба було порадитись із Святим. Погрози хлопців не давали йому спокою. Як не заспокоював себе, а мимоволі відчував, що це не пусті балачки. Святий сидів на ґанку. Коли побачив Юрка, мовив радісно:
— Про вовка промовка, а вовк на поріг. Добре, що навідався. Зараз же йди до шевця. Там на тебе чекають.
Вони зайшли в хату, Юрко поставив на лаву кошик з рибою й одразу ж сказав, що доведеться їм незабаром піти на Льольчине озеро і підсобити Івану Гончару зняти кулемети з підбитих танків.
Погомоніли ще про деякі свої справи, й Юрко, попрощавшись з товаришем, пішов до шевця.
У хаті шевця стояли сутінки, пахло чебрецем, любистком, м'ятою. Швець приязно кивнув Юркові кудлатою головою, показав молотком на щільно причинені двері хатини.
Хлопець прочинив їх і зупинився поблизу порога.
— Проходь! — запросив лейтенант, ступивши йому назустріч, і міцно потис Юркові руку. — Як наші діла? Як поїздка на Татарський острів?
Юрко сів на табуретці біля столу, став розповідати. Лейтенант, примостившись скраєчку за столом, зробив якісь помітки в записнику, запитав: