Коли вони підійшли до того місця, де вчора Петро розмовляв з Лесею, дівчина мерзлякувато повела плечима і сказала:
— Петро передавав, що тобі вже винесено вирок.
— Який вирок? — ніби не зрозумів Юрко.
— Натякав, ніби підпільники засудили тебе до страти.
— Бреше він, лякає! — сказав, щоб заспокоїти дівчину.
— Ти розкажи лейтенанту, — порадила Леся, — хай і він знає!
— Треба розказати, — погодився Юрко, — бо дуже вже знахабнів цей Солодовник. Ні тобі, ні мені не дає проходу. А ще й погрожувати почав, якимсь вироком лякає.
Поволі піднялися на високий пагорб, з якого було видно далекий тополиний гай, що лише мріяв над Прип'яттю.
— Лесю, бачиш, там далеко-далеко видніються тополі? — запитав Юра дівчину.
— Бачу!
— Там Кам'яний Ріг. Місце, де партизани знищили фашистів. Пам'ятаєш, як уночі гриміли вибухи і багряніло небо, а ми стояли біля ґанку і дивилися на пожежу?
— Пам'ятаю.
— Там є печера, простора, з високим кам'яним склепінням. Колись там мешкали племена первісних людей. І на стінах тієї печери лишилися їх малюнки. Закінчиться війна, я поведу тебе туди. І в палац підемо. Я все покажу тобі, Лесю! Як захочеш, підемо в старі каменоломні, поглянемо на руїни давнього підземного монастиря. І в палаці побуваємо, подивишся на розкішну Зоряну кімнату. Є на що поглянути в нашому селі. Тільки хай пізніше все тобі покажу, як повернуться наші та виженуть з нашої землі фашистів.
Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ ЛЮКСА
До Юркової матері прийшов посланець від секретаря підпільного райкому партії Коваленка, передав подяку за виготовлені бинти і попросив побільше наткати перев'язочних матеріалів. Марія Федорівна зібралася на Красний хутір, щоб домовитися з ткалями, пустити в дію хоча б ще один станок. Вона попросила Лесю піти з нею.
Вирушили вранці. Після недавніх дощів пішли в ріст бур'яни, що нагадували безкраї хащі. Над їх зеленим морем височіли голови розкішних будяків. На обочині дороги стояв підбитий фашистський танк зі знесеною баштою. З танка вилетіли чорні ворони, закружляли над землею, тривожно закричали. Трохи далі бовванів ще один спалений танк, жерло його гармати тупо дивилося в землю. Марія Федорівна схвильовано озвалася до Лесі:
— Я навмисне попросила тебе піти на хутір. Хочу поговорити. Що там трапилося в Юрка з Петром? До мене прибігла Марфа Солодовникова, плакала, попередила, що Петро наміряється вбити Юрка.
Дівчина похапцем про все розповіла. Марія Федорівна, вислухавши Лесину розповідь, сказала засмучено:
— Страшно мені, а що робити — не придумаю. Хай би один Петро щось замислив проти Юрка, а то ж їх там цілий гурт. Боюсь Йосипа Маловіра. Злодій він, п'яниця і дуже підступний, на все здатний.
— Та що ж робити, Маріє Федорівно?
— Не знаю. Не підеш же до старости скаржитися на Петра Солодовника. І Маєру не скажеш… Буває ж таке в житті. Ми з Марфою здавна приятелюємо, а наші діти стали запеклими ворогами. Петрова мати все на тебе, Лесю, ремствує, мовляв, не хочеш дружити з парубком, — от і злиться на весь світ. То я хочу просити тебе, щоб ти разом з Юрком ходила трусити ятери, нікуди його самого не пускала. При тобі Петро не осмілиться стріляти в Юрка, побоїться.
— Не хвилюйтеся, я й так ходжу. А може, поговорити з ним? — вихопилося в Лесі. — Натякнути, що Юрко не по своїй волі підтримує зв'язки з фашистами. Петро чесний хлопець і все зрозуміє.
Марія Федорівна одразу ж заперечила:
— Ні! Ні! І не думай про таку розмову!
— Та Петро не зрадник, — стояла на своєму Леся. — Я знаю!
— Я й не кажу, що Петро зрадник, тільки нехай буде все так, як є.
— Чому? — поцікавилась Леся.
— Бачиш, Лесю, між хлопцями є й ворожі вивідувачі. І один з них Йосип Маловір. Петро ж йому довіряє. А Йосип — дружок поліцая Пістряка — отого, що видавав себе за командира десантників.
— А Пістряк чого проти Юрка? — запитала дівчина.
— Не знаю точно. Колись Юрко порізав йому сіті, як той браконьєрствував. І взагалі цей Пістряк — темна особа. Може, він і не Пістряк, а хтось інший. Мені здається, — Марія Федорівна притишила голос, хоча на шляху нікого не було, що я бачила його в 1918 році у формі німецького офіцера.
Поволі зійшли на високий пагорб, і перед ними розкинулося безкрає Шляхетське болото. Здалеку на високому косогорі бовванів ліс. Ліворуч над розлогими верхів'ями вікових дубів височіли стрімкі башти палацу. У круглих віконцях пломеніло сонячне проміння, і вони відсвічували, як потужні, сліпучі прожектори. На болоті блискотіли хвилями, переливалися, нагадуючи величезні розливи живого срібла, озера. Над крайнім озером росла височенна верба. На ній чорніло лелече гніздо. Там завжди в цю пору сиділи малі лелеченята. Нині гніздо порожнє. Недавно мимо їхали карателі і перестріляли птахів.
Марія Федорівна і Леся перейшли глибокий яр, вибралися на рівну польову дорогу. А ось уже й Червоний хутір. Завернувши у вузеньку вуличку, Марія Федорівна сказала:
— Зайдемо до знайомої ткалі. Поговоримо, води нап'ємося. Добра вода в її криниці.
Зайшли до хати. Чорнява, ставна молодиця радо зустріла гостей:
— О, Марія Федорівна! Проходьте, сідайте. Добре, що зайшли, а я до вас хотіла навідатися, нитками розжитися. Нема чим моєму розбійнику й штани полатати.
Жінка незлобиво кивнула на хлопця, який сидів на підлозі й чистив ганчіркою якесь залізяччя. Леся придивилася до хлопця і згадала, що недавно бачила його біля Шляхетського болота. На ньому був мідний позеленілий панцир, а на круглій рудуватій голові ледве тримався крутобокий ребристий шолом. Хлопець підхопився на ноги, привітався, зиркнувши спідлоба на Лесю, і знову почав чистити залізяччя.
— Що це ти, Андрію, витираєш? — запитала його Марія Федорівна.
— Нема чого робити, — озвалася жінка, — так він ганяє з Грицьком по Шляхетському болоті і там вишукує всякий мотлох. Це все їх учитель Олександр Васильович надоумив, шукайте, каже, на болоті давню зброю. От вони й шукають.
— Що ж ти, Андрію, знайшов? — поцікавилася Марія Федорівна.
— Там повно всього, — відповів хлопець. — Повінь вимила. Шаблі, пістолі. І хочемо ще один панцир знайти.
Андрій підняв з підлоги вичищений пістоль, простягнув Марії Федорівні.
— Два таких знайшли. На руків'ї щось написано і хрест намальовано. І на дві шаблі натрапили. Ще там спис повінь вимила — так ми його лишили на болоті. І ковану скриню розкопали. В ній якісь книги були. Потрухли.
Хлопець дістав із пічурки плескату блискучу коробочку на тонкому ланцюжку.
— Теж там знайшли. І ще гроші. Їх Гринько забрав. Повний ремінний капшук.
Марія Федорівна підійшла до вікна, оглянула коробочку, сказала:
— Ладанка! Колись такі ладанки шляхтичі носили, брали їх із собою в похід. Золота ладанка. І ланцюжок золотий. Мабуть, багатому шляхтичу належала. — Вона віддала ладанку Андріевій матері. — Сховайте, Катерино Данилівно, бо як дійде чутка про цю знахідку до німців — душу витрясуть. Навіщо вам мати зайвий клопіт?
Жінка взяла ладанку, недовірливо запитала:
— Кажете, золота?
— Золота, Катерино. Сховайте і нікому не показуйте. Німці на золото ласі.
— Добре, що сказали, а то й справді може бути морока. — Жінка поставила на стіл миску з варениками. — Пішли з Андрієм уночі на поле, нам'яли трохи пшениці, змололи в жорнах і оце зварила, — пояснила.
— Спасибі, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки дайте нам спершу води, пити похотіли.
Хазяйка внесла з сіней відро води, поставила на лаві, витерла рушником кружку.
— Пригощайтеся.
Напилися води, покуштували вареників, поговорили про тяжке життя, і Марія Федорівна перейшла до справи, заради якої прийшла.
— Хочу запитати вас, Катерино Данилівно, чи справний ваш ткацький верстат?
— Справний, — відказала жінка й тут же поцікавилася:
— А навіщо він вам?
Марія Федорівна запропонувала:
— Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію?
— Переказували, — радісно осміхнулася жінка.
— Так ви згодні?
— Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула.
— От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте.
— Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування?
— Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна.
— Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу.
— Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат.
Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком.
Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця:
— Ти куди?
— Піду в сусіднє село.
— У Гаївці?
— Ні, в Калюжниці.
— І я піду з тобою. Удвох буде веселіше.
Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає.
За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо:
— Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда?
Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа.
— Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича.
На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав:
— Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка?
— Це той, що травами лікує?
— Той, бабусю.
— Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту!
Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула:
— Люкс! Як ти сюди потрапив?
Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку.
— Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить!
Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано:
— Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка!
— Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка!
— Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик до нас, гарний, кмітливий пес. Все розуміє, як людина! А ви хто будете?
Юрко вийшов наперед, сказав:
— Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати.
Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди.
Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив:
— Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все.
Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею…
Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула:
— Мамо! Ми з Люксом зустрілися!
— З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна.
— З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами!
Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові:
— Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів.
Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба.
Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові:
— Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям.
…На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — відповів Юрко.
— Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є?
— Є. Є мед, масло, сушена риба.
— О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви.
Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум.
— Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися?
— Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір.
— Як так, то й так, — погодився Свічка.
— Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася.
Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик.
— Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася?
— Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі.
— Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла:
— Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу?
Юрко став заспокоювати дівчину:
— Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба.
Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами.
Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала:
— Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш.
У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир.
— Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити…