— За ліки велике спасибі. А ризикувати даремно все одно не варто. Краще від мін триматися подалі.
— Але ж у лісах багато бліндажів і схованки зі зброєю є. Ми її зберемо і передамо партизанам.
На світанку Юрко підняв Вовку з ліжка, запропонував пройти з волоком під старими вербами, бо ятери зовсім порожні, а коменданту необхідно одіслати рибу.
— Я зараз, — потягуючись, буркнув Вовка, — лише одягнуся, і підемо! Там риби повно. Учора йшов берегом, так щука на півметра з води вискочила. І взагалі, Юрко, сам на світанку на берег не ходи. Послухай моєї ради.
— Чому?
— Нахваляються на тебе оточенці, бо вважають зрадником, запроданцем, фашистським прихвоснем. Підстережуть у кущах і вб'ють. Разом будемо ятери трусити. Спершу заходь до мене. Ходімо на мій рибозавод подивишся, — сказав Володя, коли вийшли з хати.
— На який рибозавод?
— Зараз побачиш.
У кінці городу, неподалік Прип'яті, між кущами шелюги голубіла копанка. Її років десять тому викопав Вовчин тато, обсадив верболозом, напустив невеличких карасиків. Зараз від копанки до Прип'яті був проритий глибокий рівчак, впоперек якого стояла металева сітка від молотарки.
— Сам придумав! — гордовито озвався Вовка, — крізь сито вода з Прип'яті свіжа надходить, а з нею всілякі рачки — є чим рибі поживитись. Я ще в озері наловлю і переселю їх у свою копанку.
— Це ти добре вигадав, — похвалив Юрко. — Як я не додумався. Це ж і на нашому городі можна такий ставок зробити.
Хлопці взяли волок, пройшли з ним під старими вербами і витягли на берег кілька рибин.
— Ходімо ще? — сказав Вовка.
— Треба полазити, щоб і Наталчиним дітям щось впіймати, і тобі, і Славкові я обіцяв.
— І риба не їжа, як нема солі! І в схованці її не знайшли! Кажуть, у Києві можна за продукти виміняти, але спробуй добратися до того Києва!
Поволі обійшли з волоком очерет і зразу відчули, як обважніли снасті — був гарний улов. Попались навіть щуки.
— Годі,— сказав Юрко, — пощастило нам сьогодні. Колись Маєр та Штарк ловили тут волоком, витягли судака, то мало не збожеволіли від радості.
Юрко переніс рибу в хату, висипав у ночви, поклав кілька рибин у кошик, пішов до Наталки Петльованої. Не встиг зайти в хату, як почув:
— Дядя Юра прийшов!
— Рибу приніс!
Надійка пильно дивилася на Юрка великими сірими очима — мабуть, щось хотіла запитати, та не наважувалась. І Юрко підійшов до неї:
— Чого ти, Надійко, так дивишся на мене?
Дівчинка опустила очі, а потім:
— Ти, Юрку, наш чи фашист?
— Таке вигадала, — здивувався Юрко, — чому це ти мене фашистом вважаєш?
— Я так і думала, що ти наш, — Надійна радісно блиснула оченятами, — а вчора ввечері, після того, як ти нам город виорав, приходила до нас тітка Мотря і казала, що Берегові — німецькі посіпаки. І тебе лаяла, казала, що ти прихвостень ворожий. А мама захищала тебе, казала, що ти гарний хлопець, тільки молодий і даремно з німцями водишся. Я теж бачила, як ти їхав з фашистами на машині. Там фашист сидів, худющий, з довгою шиєю.
Наталка докірливо поглянула на доньку:
— Отаке мале, а щось собі розуміє. Вчора до нас приходила Коляда, бідкалася, що й крихти солі нема в хаті. А в неї діти малі і не хочуть їсти несолону картоплю. Я дала жменьку… А Мотря питає: «Звідки в тебе, Наталко, сіль?» — «Берегові трохи наділили», — кажу. Мотря і покотила на вас. Особливо на тебе ремствувала. Що ти з Вовкою Карпенком полоненого в поліцію запроторили, і з гестапівцями водишся, перед німцем в три погибелі гнешся і сам на фольксдойча перекинувся. Німців і начальника поліції від партизан сховав, старосту врятував. Дуже, Юрку, на тебе люди гніваються. Ви й мене на світі підтримуєте, останнім ділитеся, як можете, але оточенці наміряються тебе вбити. Будь, Юрку, обережним.
— Які оточенці?
— Не знаю! Мотря не казала. Ти остерігайся, сам не ходи удосвіта трусити ятери. І тримайся подалі від німців! Навіщо ти їх, проклятих, порятував? Це ж правда — не вигадка!
— Що було робити, — заходився пояснювати свій вчинок Юрко, — подумав: уб'ють партизани коменданта, а фашисти село спалять! Он у Малій Рудні убили німця-офіцера, і все село за димом пішло! За солдата фашисти розстрілюють десятеро наших. А за офіцера — село з людьми! Що ж я, тітко Наталко, мав робити?
— І то правда, всім жити на світі хочеться. А оцих малих найбільше жаль! Що вони винні? Он мій Павлик ледве став нозями дибати, а виходить, що й він винен! І його німець може вбити.
— І німці є всякі,— заперечив Юрко. Не можна всіх однією міркою міряти.
— Не кажи, Юрку, — сердито сказала Наталка, — всі німці однакові! Це вже я сама побачила. Пихаті, набундючені, жорстокі!
— Ні, тітко Наталко, — переконливо відповів Юрко, — і німці є різні! Є німецькі робітники, що не скорилися нацистам. І багато їх фашисти загнали в концтабори. Але ті, що прийшли до нас у гітлерівській формі,— всі загарбники.
— Може, й так, — погодилася Наталка, — люди є всякі. Он Саченко! Перед німцем, як лист перед вітром, стелиться, приймає фашистів, як дорогих гостей. А все то заради людей. Собі він нічого не бере, про народ думає. Тільки й тут обережним треба бути. А тобі — особливо. І Надійка за тебе горою стоїть. Учора, як той кібчик, на Мотрю налетіла: «Неправда, Юрко не посіпака!» — і в сльози.
Юрко підійшов до Надійки, погладив русяві кіски:
— Спасибі тобі, Надійко! Тепер я буду знати, що в мене є надійна захисниця.
Розділ четвертий
НЕСПОДІВАНА СУТИЧКА
Серед ночі біля поліції зчинилася стрілянина. Спершу нічну тишу сполохала довга автоматна черга, потім залускотіли гвинтівки, пізніше пролунали вибухи гранат і важко загупали міномети. У хаті Берегових тоненько задзеленчали шибки.
Юрко схопився з ліжка, почав одягатися.
— Ти куди? — спитала мати.
— Вийду послухаю. Стріляють.
— Не виходь! Ще на поліцаїв наскочиш або на сліпу кулю нарвешся…
І ніби на підтвердження материних слів, брязнула шибка і в кімнаті просвистіла куля.
— Лягайте всі на підлогу! — наказала мати. — І не підводьтеся, поки не стихне бій.
Довго лежали на підлозі, прислухалися до безладної стрілянини. Знову брязнула шибка — і над головами шелеснула сліпа куля. Нарешті настала тиша. Крізь розбиті шибки в кімнату дихнуло світанковою прохолодою. У хаті посвітлішало. Десь недалеко тріскотіла пожежа.
Вранці прибіг Вовка. Винувато щулився, намагався не дивитися на Юрка, був знічений, переляканий.
— Чув, Юрку, яка вночі колотнеча була?
— Чув. І горіло щось. І дві кулі крізь шибки влетіло.
— Це через мене стрілянина почалась.
— Чому через тебе? На поліцію напав чи, може, Маєра в палаці вирішив захопити?
— Не те, — похмуро відповів Вовка, — в крамницю навідався і напоровся на поліцаїв. Ледве Самсон мене за петельки не схопив. Я випорснув з його рук, а поліцаї зчинили стрілянину. А тут фашисти з палацу мінами по Прип'яті вдарили. Ледве врятувався…
— Я ж тобі казав, що там поліцаї секрет виставляють!
— По костюм пішов і штани хотів прихопити. Дядько Оксьон обносився, щодня штани латає…
— Домовилися не чіпати крамницю, не ходити по схований товар, а ти не послухав. Пішов. Наробив шелесту. І сам ледве не загинув, — сердився Юрко.
— По-дурному вийшло, — погодився Вовка. — Пропали припаси. Все «бобикам» дісталося: матерія, костюми. Сам поліцаям показав, де те добро сховане…
— Далася тобі та матерія!
— Нічого ти не розумієш. Мені зараз матерія та штани позаріз потрібні!
— Треба тобі те шмаття!
— А думаєш не треба? Гаразд, я тобі все розповім, бо й сам не розумію, як воно трапилось.
— Що ж тут розуміти?
— Не перебивай. Я Галі пообіцяв матерії добути.
— Якій Галі?
— Краснусі, з шостого «Б» класу.
— До чого ж тут крамниця?
— А до того, що штани в мене латані-перелатані і в бузині фарбовані. І черевиків немає. У Галинки теж нема що носити. Мати їй з німецького мішка плаття пошила. Пофарбувала його в наварі вільхової кори. А в магазині матерія. От я й не витерпів, пішов… Ніби все розрахував, а не вийшло.
— Як же там було?
— Встав я серед ночі, взяв саперну лопатку, ту що Іван подарував, мішок і — до крамниці. Ліг у бур'яні, лежу. Ніде нікого. А двері в крамниці відчинені. Драбина до стіни приклепана. Я по ній — на дах. На даху — дірка. Я її давно запримітив. Проник я на горище. Темно, а світити страшно. Почав я помацки шукати димар. Там, поряд з лежаком, казав дядько Оксьон, заглиблення. І в тому заглибленні — крам. Знайшов я лежак, намацав схованку, вона глиною замащена і дерев'яними стружками присипана. Почав я тихенько лопаткою шурувати. Коли чую — хтось у крамниці позіхає і каже:
— Клим! Прокинься! Чуєш? Хтось на горищі орудує. Поліцаї там спали. Прокинулися вони, засвітили ліхтар, підійшли до ляди, і Самсон, я його по голосу упізнав, гукає:
— Хто там на горищі?! Виходь, бо будемо стріляти! Злякався я, лопатка до рук прикипіла, принишк біля димаря і не дишу. А поліцай знову:
— Здавайся, бо шпурну гранату!
Чую, як Клим Тетеря заспокоює Самсона:
— Нікого там нема! Причулося! Лягай та спи.
Самсон за ліхтар, щось підсунув до ляди і почав лізти на горище. Так я намацав цеглину, відвалив її від лежака і як пошпурив поліцаю в голову! А сам через дірку в даху вискочив, плигнув на землю і бігом до Прип'яті. Поліцаї і зчинили стрілянину. А я при березі лежав, чекав, поки затихне колотнеча. Щоб було видніше, вони ожеред сіна запалили. Не вийшло… — зітхнув Вовка. — Сьогодні на Дорошівці хлопці вертілку поставили, неділя, можна б було піти покататися — і нема в чому.
Штани в нього дійсно як те решето.
Ще взимку, як Юрко їздив з Щупаком у Київ, купив на базарі темно-синій костюм з мідними ґудзиками. Та обнова лежала у скрині, і Юрко жодного разу не одягав її, бо здавалася надто святковою. Хлопець вирішив подарувати той костюм Вовці. Прийшов додому, запитав матір, вона не заперечувала, то й вручив подарунок товаришу.
— Даруєш?! — втішився Вовка. — От спасибі! Тепер я піду з Галинкою на вертілку. Спасибі тобі, Юрку!
У той час рипнула хвіртка. До ґанку ступали Іван Гончар та Петро Солодовник. Іван подав Юркові руку:
— Прийшли кликати вас на карусель.
Петро, акуратно підстрижений, одягнений у приношений, але старанно випрасуваний костюм, несміливо тупцював біля ґанку, зазирав крізь відчинене вікно у хату.
Вовка не став розмовляти з хлопцями — схопив костюм і побіг додому, щоб устигнути перевдягтися і вчасно прийти на Дорошівку.
— Так підете з нами? — сівши на ґанку, спитав Гончар. — Сьогодні неділя і людей на панщину не гонять. Німці на Дорошівку ніколи не заглядають, бояться, бо ліс близько. Ось там і збудували карусель. А головне — збереться багато хлопців і треба з ними серйозно поговорити. Пора вже ділом допомагати партизанам. Бери, Юрку, Лесю, Галю, і підемо!
Леся з радістю погодилася піти на Дорошівку, хоча Галина Іванівна й не хотіла її відпускати.
Берегом Прип'яті рушили на околицю села. Іван смикнув Юрка за рукав, запитав тихо:
— Були на Круглику?
— Були.
— І катер бачили?
— Бачили. Там повно патронів.
— Там ще й баржа з боєприпасами затоплена. Я позавчора з Петром їздив на Круглик. Треба було б про це скоріше повідомити наших. На баржі є ручні кулемети і патрони в цинкових коробках. Тільки як їх дістати з дна? Ми витягли два кулемети та десять коробок, і духу забракло. Глибоко там і вода каламутна. А в партизанів з патронами туго. І німці знову облави роблять на Васильківських Дачах.
— Ти звідки знаєш?
— Люди розповідали. От і думаю. І в наших схованках є патрони і гранати, а як їх передати своїм, не знаю.
Вулиця Дорошівка виходить на берег Прип'яті. Зразу за хатами починається ліс. На просторому майданчику хлопці збудували карусель — вертілку. Посеред майдану закопали два грубезних дубових окоренки. До них міцно прикріпили перекладини, а до перекладин прибили чотири довгі жердини. Між латами — поперечки. Хто хотів покататися, сідав на лати, тримався за них або за поперечки, а хлопці розкручували.
Петро Солодовник підійшов до хлопців і попросив:
— Покатайте нас з вітерцем, а я теж в боргу не лишуся.
Петро допоміг Лесі сісти на лати, сам примостився поруч. Вільні місця між поперечками швидко заповнили дівчата, хлопці. Солодовник весело гукнув:
— Рушай!
Жердини поволі, а потім все швидше завертілися, набирали розгону. Заверещали дівчата, піддаючи охоти хлопцям.
Юрко стояв з Гончаром, обмірковував почуту новину. Карателі на Васильківських Дачах. Неподалік живе дід Федір — материн батько. Скоро рік мине, як востаннє приїздив Юрко в гості до діда. Тепер на Васильківські Дачі німці нікого не пускають, там — партизанський край. У селах своя, Радянська влада. І діти ходять до школи. Про це розповідав лейтенант.
Юрко дивився на карусель, відшукав поглядом Лесю. Дівчина сиділа з Петром. Він обняв її, притис до себе, міцно тримав, голосно гукав тим, хто крутив:
— Піддай, хлопці! Сильніше! Не лінуйтеся! Покажіть, на що ви здатні!
Нарешті карусель зупинилася. Дівчата зіскакували на землю, трималися за жердини, щоб не впасти. Юрко не бачив ні дівчат, ні хлопців — не зводив очей з Лесі та Петра. Ніколи не сподівався побачити таке.
Петро обережно взяв на руки Лесю, зняв її з каруселі, притримав за стан рукою і прихилив до себе. І Леся не пручалася — покірно поклала голову на Петрове плече, і її довга руса коса чітко вирізнялася на його темному піджаці. В Юрка все попливло перед очима: Леся, Петро, хлопці, дівчата, хати, земля, навіть небо якось дивно колихнулося, нахилилося і знову стало на місце, і ніби здалеку до Юрка долинув заздрісний голос котроїсь із дівчат:
— Погляньте, як до Солодовника припала біженочка! Що то міська. Не соромиться. І Петро з ходу підхопив таку кралю. Тепер і до весілля недалеко…
Юркові здалося, що всі дивляться на нього, глузують, а може, й співчувають… Якщо вже дівчина пішла з хлопцем кататися на карусель і дозволила при всіх обняти себе, стояти з ним у парі, то цим вона дає зрозуміти, що він — її обранець. Юрко ніколи не сподівався від Лесі такого.
Нарешті Леся підвела голову, трохи відхилилась од Петра, хоч він підтримував її за стан.
Іван зиркнув на Юрка, рішуче підійшов до Петра та Лесі, відвів хлопця, щось почав йому говорити.
Петро, усміхаючись, зневажливо махнув рукою, гукнув:
— Хлопці! Давайте ще раз із вітерцем! І до Лесі:
— Пішли на карусель. І міцніше тримайся за мене!
Дівчина заперечливо похитала головою, оглянулась, немов когось шукала, і відповіла:
— Я більше не хочу. У мене й досі голова йде обертом!
— Зі мною не бійся! — гукнув Петро.
Петро взяв за руку Лесю, але Гончар зупинив його:
— Чого ти, як той реп'ях, причепився до дівчини? Не хоче вона, і не треба її примушувати.
— Чого ти пристав? — огризнувся Петро. — Бери свою Надю, сади на карусель і катайся, скільки твоїй душі забажається!
— Я тобі по-доброму кажу, — стояв на своєму Іван, — облиш дівчину.
— Нащо ти мені проповіді читаєш, — примирливо озвався Петро, — що ж тут лихого, як дівчина трохи покаталася? Правда, Лесю? Ти думаєш, їй не набридло взаперті дома сидіти? Тримають її, як ту пташку в клітці, і на вулицю вийти не можна. А вона молода, їй теж повеселитися хочеться.
— Ти так говориш, наче не знаєш, яка слава про дівчину піде!
— І в цьому нема нічого лихого! Розумієш? Я зі щирим серцем до Лесі ставлюся. Ти з Надею можеш зустрічатися, а мені, виходить, — зась!
Петро все ще тримав дівчину за руку і казав:
— Перепочинь трохи, а потім ще покатаємося.
— Я більше не хочу! Хай іншим разом. Я й так ледве на ногах тримаюся, — розгублено усміхнулася Леся.
— Петре! — гукнули хлопці, які крутили карусель. — Доволі байдики бити! Тепер твоя черга крутити!
— Постій тут, Лесю, — з жалем промовив Петро, — треба йти борг відробляти. А потім ще покатаємося. Я тебе й додому проведу.
Петро побіг до хлопців, а Леся лишилася під вербою, чекала, поки він повернеться і проведе додому.