Щупак випив ще чарку, задоволено плямкнув губами:
— Як вогонь. Люблю міцну горілку! Вип'єш — і в очах зразу проясніє! Зараз підемо в громадське господарство. Німці поколошкали партизанів на Васильківських Дачах, захопили коней, трохи дали тягла й на наше село. Я в Штарка десятеро конят вициганив. І тобі, як комендантському рибалці, наділю тягла. І плуга дам, ори, скільки твоїй душі забажається. А він заступом город штиркає! — Витер хусточкою губи і додав: — Є чутка, ніби Вершина загинув, на облаву наскочив. Так мені старший поліцай Скрипаль говорив, ніби він сам бачив, як лейтенанта каратель з автомата підсік! Добре німець поколошкав партизанів, повтікали на болота. Дай боже, щоб вони туди не добігли і назад не вернулися! Хоча і мій син серед них, розбійників, господи прости!
Юрко пішов із старостою до громадського господарства. Біля конюшні на вигоні паслися коні. Староста підійшов до них, прискіпливо оглянув, вибрав білого і сказав:
— Кінь хоч куди! Бери, не пожалкуєш!
На вигоні пасся молодий гнідий кінь, який трохи накульгував на передню ногу. Староста оглянув гнідого, порадив:
— Візьми й цього, підхарчуєш його трохи — буде славний кінь! Я на конях розуміюся. І люблю їх! У нас колись шестеро коней було. — Потім виніс із стайні дві обротьки, подав Юрку: — Одягай на коней і веди додому! Ні, не так! — зауважив Щупак. — Треба ще й воза взяти! Коні без воза ні до чого! Запрягай бігуна в оцей віз, бери збрую, та повертайся скоріше, а то як неживий ходиш!
Юрко запріг коня, прив'язав гнідого лошака до воза і поїхав до комори. Щупак наказав комірнику відпустити Юрку мішок вівса.
— Тепер порядок, — задоволено промовив староста, — плуг я вам завтра привезу!
Юрко привів коней додому, трохи погодував, напоїв і повів на луг пасти. Коні довірливо тулилися до Юрка, ніби відчували, що нарешті й для них настане спокійніше і звичне життя. Не думав Юрко, що так йому пощастить. Тепер можна буде і людям допомогти орати городи.
Наступного дня прийшов до Юрка Іван і розповів, що чув у старостаті, буцім скоро німці наїдуть розміновувати ліс; казав, що необхідно замаскувати схованки — присипати піском, притрусити сухим листям. Треба домовитися з надійними хлопцями і завтра взятися за роботу. Город хай зачекає, а схованки треба рятувати.
— Завтра зранку приходь до мене, бери Вовку, а я покличу Петра Москальчука, — сказав Іван.
— І Славку Олефіренка візьмемо.
— Не треба!
— Чому?
— Його батько в поліції служив. Ненадійна він людина.
— Ми з Вовкою німцям «полоненого» видали! Я фольксдойч! І ти мені віриш!
— Ти лейтенанта до мене привів, значить — свій. І твоєму другові, Вовці, вірю. Якби ви справді видали фашистам командира Червоної Армії, то лейтенант Вершина з вами б не знався.
— А Славко, Іване, теж свій. Ти в нас два роки був піонервожатим і знаєш Славка! Він чесний хлопець!
— Твоя правда! — трохи помовчавши, сказав Іван. — Я як почув, що ви видали німцям полоненого, місця собі не знаходив. Як же так, думаю, хлопці наші, якби не війна, час в комсомол приймати, а вони свого в поліцію спровадили. А одна людина й каже: «Іване, не поспішай робити висновок. Тут треба мізкувати, а не кип'ятитися…»
Юрко усміхнувся, на знак згоди кивнув.
— Ти чого посміхаєшся? — запитав Гончар.
— Ти майже дослівно цитуєш лейтенанта, — понизивши голос, відповів Юрко, — він часто каже: треба мізкувати!
— Гаразд, бери Славка, і завтра всім бути в мене! Набридло мені в селі сидіти, на волю б скоріше вирватися! Пораю волів в громадському господарстві, пасу їх, напуваю, а душа моя в ліс рветься! А тут ще напасть. Поліцай Миколайчук до Наді залицяється. Не дає проходу дівчині. Хоче, щоб вийшла за нього заміж. Недавно погрожував: «Якщо не підеш за мене, кину в льох до пацюків!» Ти ж знаєш, як поліцай Самсон приставав до Валі Безкревної, а дівчина вигнала його з хати. Той затаїв злість. І якось в полі причепився до неї за дрібницю та й замкнув на ніч у льох. А там холодно, пацюки. Дівчина була в кофтині, перемерзла та від переляку й досі до тями не прийде, хворіє. Тепер я за Надю боюся. Ми з нею давно дружимо.
— Іване, у мене є чисті бланки аусвайсів. Мені комендант дозволив набрати людей в риболовецьку бригаду. А я поки що вдвох із Вовкою справляюся. І коли видавали аусвайси, так Віра Миронівна дала п'ять чистих бланків на всякий випадок. Так ми один аусвайс і заповнимо на ім'я Наді. І вона зможе не ходити на роботу. І поліцай не зможе до неї чіплятися.
— Це ти добре придумав, — повеселішав Іван. — Значить, про Надю ми домовилися. Піду, бо вже час волів порати.
Увечері Юрко пішов до Вовки, розповів йому про Гончара, про лісові схованки. Володя почухав потилицю:
— Не знаю, як мені й бути. Город копати треба, і нічого їсти. Якби ви не допомагали, давно похляли б.
— Не журися, Вовко, — заспокоїв товариша Юрко, — у мене тепер пара коней, зоремо город.
— У тебе є коні? Де ти їх взяв?
— Староста наділив.
— Коли так, можна буде виорати городи, бо мати зранку спішить на поле: не виконаєш норму — нагайки скуштуєш. Завтра навідаємося в ліс; може, щось знайдемо.
Уранці пішли левадами до Славка. Той рубав дрова.
— Ми до тебе, Славо, — привітавшись, сказав Юрко. — Ходім з нами на Льольчине озеро. Там Гончар схованки познаходив.
— У лісі міни.
— Іван познімав їх, не бійся.
Пішли до Івана. Той виніс з комори три саперні лопатки.
— Теж у лісі знайшов. Тепер наші ліси як склад, — тільки шукай.
Друзі рушили до лісу. Там побачили глибокі траншеї, над ними звисав поржавілий колючий дріт; уткнувшись жерлом в землю, стояла розтрощена гармата — проходила лінія оборони. Луки, порослі молодим сосняком, були заміновані. Фашисти нкмагалися прорватися через ліс, обстрілювали траншеї, бомбардували, але потім повернули на Заріччя, прорвали оборону, і наш полк, що захищав підступи до Прип'яті, опинився в оточенні, але вночі підійшов до річки, захопив переправу і перейшов на протилежний берег.
Іван вів хлопців широкою просікою. Унизу замерехкотіло хвилями Льольчине озеро. На косогорі стояв закопаний танк, і його гармата погрозливо дивилася на захід.
Коли вийшли на простору галявину, оточену ялинами, Іван показав на впадину з чітко окресленими краями. Хлопці заходилися копати. Під набряклим брезентом знайшли ящики, мішки, бляшані банки.
У ящиках було мило, борошно, макарони, консерви. Тут, мабуть, прикопали товари полкового складу, бо разом з продуктами було сховано й чимало білизни і навіть великий коричневий чемодан з ліками, бинтами, ватою. На ліках лежала полотняна сумка з червоним хрестом, а в ній — фотографії та листи.
— Чемодан треба зразу віддати Оксані Василівні, бо в лікарні нема ні бинтів, ні ліків, усе фашисти пограбували! — сказав Юрко.
— Звісно, віддамо, — погодився Гончар, — ти забери цей чемодан і віднеси Оксані Василівні. Поклади його в мішок, а як стемніє — левадами додому. А як бути з припасами — не знаю. Пронюхають «бобики» — і пиши пропало! Усе заберуть і з нас шкури поздирають! Отут, хлопці, треба добре помізкувати!
— Що мізкувати? — кинув Вовка. — Хай кожен потроху візьме, що треба, а решту присиплемо піском та глицею і хай лежить. Сюди все одно ніхто не ходить, бо знають: цей ліс мінами нашпигований.
— Я про інше думаю, — продовжував Іван, — село голодує. Тут же борошно. Може, якось роздати людям?
— Як? — запитав Вовка. — Та нас усіх у жандармерію поженуть. І припаси в людей заберуть. Сюди поліція посуне.
— Можна так зробити, — роздумував Іван, — візьмемо гарбу, покладемо на неї борошно, прикриємо хмизом. І перевеземо до мене в повітку. А вночі рознесемо.
— Не можна перевозити борошно, — заперечив Юрко, — піде поголос і наведе на нас поліцію.
— Все одно треба роздати продукти людям, — подав голос Славко. — Борошно в землі буде пріти, а люди голодують. У нашої сусідки п'ятеро дітей. Що їм та жменя гречки? І на куліш не вистачає. Я їм учора корзину картоплі відніс. Діти худі, голодні, молока просять, а корову в Оксани німці забрали. Хто ж допоможе родинам фронтовиків, як не ми?
— А ти, Славко, свій хлопець! — похвалив Гончар.
— Не можна перевозити продукти, — стояв на своєму Юрко, — всім нам капут буде! І однієї ходки не зробимо, як нас хтось побачить. Краще зачекати…
— Тут я одну просіку розмінував, — озвався Гончар, — а всі інші заміновані. Правду Юрко каже. Не можна нам припаси в село перевозити. Давайте потроху візьмемо борошна, мила, а все інше прикопаємо.
Хлопці наповнили речові мішки, а решту накрили брезентом, закидали піском, притрусили глицею.
Під старими дубами Іван показав інші схованки.
Хлопці розкопали одну. Побачили оцинковані коробки з патронами, ящики з гранатами.
— Теж пригодиться! Давайте добре замаскуємо, — сказав Гончар.
До вечора притрусили хвоєю ще чотири ями.
— Потомилися, хлопці? — запитав Іван.
— Трохи… — зітхнув Вовка.
— Тоді давайте повечеряємо і додому!
Хлопці дістали консерви. Їли, пригадували довоєнне життя.
— Пам'ятаєте, хлопці,— замріяно почав Вовка, — як навесні минулого року ми всім класом їздили до печер? І Ніна Павлівна купила в магазині халви і печива… Більше року минуло з того дня, а здається, ніби це було вчора. Школа, екскурсії, походи! І кожен тиждень кіно! А тепер ні школи, ні клубу…
— Не журіться, хлопці,— сказав Гончар, — прийдуть наші — все буде! Тільки треба не сидіти склавши руки, а де тільки можна шкодити фашистам. От ми схованки замаскували, передамо зброю партизанам — і це буде наша допомога Червоній Армії. І ще я придумав одну гарну справу, тільки мені буде потрібна ваша поміч. Таке придумав, що вам і не снилося!
— Що ж ти придумав? — запитав Юрко.
— Поки що секрет! А якщо задумане пощастить здійснити — фашистів по всьому району залихоманить.
Поки вечеряли та купалися в озері, почало темніти. Юрко засунув чемодан з медикаментами в мішок і берегом Прип'яті пішов до своєї хати. Сховав ношу в повітці, прикрив її сіном, а для певності зверху поклав ще й оберемок соломи. Вранці, коли мати з Галиною Іванівною пішли на роботу, зникла десь Леся. Юрко дістав чемодан, переніс його в хатину, відкрив. Спершу оглянув сумку. В ній знайшов мініатюрний, ніби іграшковий, пістолет і три коробки з патронами. Давно хлопцю хотілося мати пістолет, та все ніяк не щастило натрапити на таку знахідку. Є в нього гвинтівка з патронами, карабін і навіть німецький автомат. Все це сховано в дуплі старої верби. Тепер у Юрка є зручна зброя. Можна покласти її у нагрудну кишеню і йти куди треба. Юрко сховав пістолет у повітці, а ліки ввечері віднесе Оксані Василівні.
Опівдні до хати Берегових під'їхав староста, скинув з воза плуг, борону і сказав:
— Тепер ти, Юрко, справжній господар! Пара коней, плуг, борона, можна й женитися!
— Спасибі, Юхиме Мартиновичу.
— Спасибою не відбудеш, — відказав Щупак, — став горілку і закуску, щоб плуг не поламався, а борона зуби не погубила!
Староста випив, закусив цибулею, понюхав хліб:
— З картоплею?
— Нема борошна…
— Ох і скупий німець! — скрушно похитав головою староста. — Ти ж Маєру і Штарку життя врятував, бо якби не ти, то кипіли б у смолі, і ніякої тобі віддяки! Нічого, Юрко, я сьогодні буду в Маєра — викликає, то так, ніби між іншим, розповім, як ви бідуєте! Скупуватий німці народ, що урвеш у них — те й твоє! А поки суд та діло, завтра тобі трохи борошна підкину! Як розживетеся — віддасте! Як коні?
— Трохи відпочили, сили набралися, Гнідко майже не кульгає! І до мене звикли!
— Доглядай худобу! Я завтра борошна привезу, а ти риби приготуй, двоє відер!
Незабаром повернулася Леся, побачила серед двору борону та плуг, запитала:
— А це що таке?
— Борона! — гордо відповів Юрко. — Як зоремо город — бороною волочитимем! Будеш коней водити.
Леся знизала плечима:
— Чи зможу? Я ніколи до коня й близько не підходила…
— Ти ж дочка кавалериста, а коней боїшся! Спробуємо!
Юрко вивів з повітки білого коня, якого назвав Лебедем, підпріг Гнідка, показав Лесі, як вести за обротьку, і почали орати город. Коні йшли легко, ніби раділи, що нарешті і їм знайшлася робота. Юрко теж радів. Це ж йому вперше довелося самому орати. Інколи, правда, татко дозволяв походити за плугом, провести якусь борозну, а самостійно не доводилося. Скиби вогкої землі лягали одна на другу, на город злетілися граки, ходили слідом за плугом, шукали здобич. Юрко заволочив город і оглянув чорну ріллю. Плуг та коні — велике діло! Юрко випріг коней, поводив по березі, почекав, поки вони охолонуть, а потім погодував, напоїв річковою водою і пустив пастися. У цей час берегом йшла сусідка Наталка Петльована, побачила коней, запитала:
— Чиї це лошаки?
— Мої.
— Гарні коненята.
Наталка побачила виораний та заволочений город: — Так, може, в тебе, Юрку, і плуг є? І ти сам зорав город?
— Є й плуг, — намагаючись говорити байдуже, відповів Юрко, — й борона, і город ми з Лесею зорали.
— Так, може, ти й нам город виореш? Га? Нема в мене сили копати землю…
— Після обіду виоремо, тітко Наталко, — по-дорослому проказав Юрко, — хай трохи коні відпочинуть.
Під вечір Юрко запріг коней, поклав на воза плуг, борону і поїхав з Лесею орати город Наталці Петльованіи. Зайшли в хату. П'ятеро дітей у Наталки. Чоловік з перших днів на фронті. Діти були такі худі та виснажені, що ледве трималися на ногах. Найменший, Павлик, сидів на полу, просив хліба. Інші діти мовчали, сиділи непорушно, ніби засохли від голоду.
Юрко метнувся додому, приніс буханець, смаженої риби:
— Їжте! Тільки хліб наполовину з картоплею, глевкуватий, бо в нас борошно вийшло…
Діти обліпили стіл. Наталка покраяла хліб, роздала дітям:
— Їжте з рибкою.
Найстарша Наталчина дочка, десятилітня Надійка, вдячно глянула на Юрка та Лесю і, не поспішаючи, взялась їсти.
Поки зорали город — почало сутеніти.
Довелось уже городами пізно ввечері відносити чемодан з ліками до Оксани Василівни.
— Що це ти, Юрку, приніс? — запитала лікарка.
— Справжня аптека. Тут, Оксано Василівно, стільки всіляких порошків, пілюль, що їх вам надовго вистачить.
— Де ти взяв?
— Знайшли в лісі, Оксано Василівно.
— Так там же все заміновано! Недавно пастушки підірвалися. Чого ж ви пішли в той ліс?
— Іван Гончар розмінував одну просіку. Дивимося, а на одній галявині земля осіла… Ми й почали розкопувати. А там і борошно, і макарони, і консерви. І чемодан з ліками.
— Хто це ми?
— Іван Гончар, Вовка, Славко. Ми навіть думали роздати людям борошно…
Лікарка вислухала Юркову розповідь, сказала сердито:
— Навіщо ж ви пішли в замінований ліс за тими схованками? І ні з ким не порадилися. Скільки разів просили вас, наказували не сваволити, а ви все по-своему робите. Можете опинитися в жандармерії та інших під удар ставите. Ми вам віримо, а ви…
— Як же ми можемо поставити когось під удар? — ображено спитав Юрко.
— Отак і поставите! — розгнівалась лікарка. — Довідаються поліцаї про макарони, почнуть шукати, хто та що? І візьмуть вас на допит, а там невідомо, як ви поведетеся, коли гестапівці почнуть пальці чавити. Не треба по-дурному ризикувати — у нас і так клопоту вистачає. Не забувайте, хлопці, що і ворожа розвідка працює. Є в нашому селі й сищики гестапо.
Юрко, сидячи за столом, хмурився.
— Ображатися, Юрку, — полагіднішала лікарка, — теж не треба. Не за себе турбуюся, а за вас переживаю.
— Нікого ми не видамо, — ображено озвався хлопець, — це вже ви даремно, Оксано Василівно… Потраплю в гестапо — умру, а нікого не видам. Це вже я напевно знаю. У нашому роду не було зрадників!
Лікарка підійшла до чемодана, розкрила його, радісно сплеснула руками:
— Оце так знахідка! Оце так подарунок! Якби ти знав, як нам зараз потрібні медикаменти. Навіть йод німці забрали, обдерли лікарню як липку — одні стіни лишилися.
Оксана Василівна перебирала пляшечки, коробочки, флакони, радісно посміхалася. Нарешті вона закрила чемодан, поставила його під стіл, сказала примирливо: