Намагаючись триматися ледь примітної стежки, вийшли на берег озера, сіли на березі, стали чекати.
Озеро було спокійне. Застигли прибережні очерети. Вже й місяць заховався за вербами, а бобрів нема.
Раптом колихнулася вода і на берег вийшов один. Обтрусив воду з хутра, озирнувся. Не помітивши нічого підозрілого, знову зайшов у воду і сильно, як прачем, вдарив по ній хвостом. Тут же випірнуло кілька бобрів — п'ять дорослих і п'ятеро малят, — оглянули греблю і знову шубовснули у воду. Через хвилину несли на передніх лапках невеличкі грудочки мулу, клали його на греблю. Пірнали, діставали мул, вкладали на греблю.
Професор уважно стежив за їхньою роботою. І Юрку сподобалося те видовище.
Юрко змалку любив ліс, а після відвідин острова вирішив, що після закінчення школи він обов'язково піде вчитися на лісничого.
Восени, після приходу гітлерівців, партизани привезли до лісника трьох поранених і попросили сховати їх, поки мине облава, але набігли карателі, спалили хату, розстріляли лісника, його дружину, поранених партизанів. Павлика в той час не було дома. А коли він повернувся на острів, побачив на місці хати лише купу попелу. Подався до партизанів.
Десь за очеретом почулися автоматні черги, озвався кулемет і відразу замовк.
— Зачекайте, я подивлюся, що там таке! — сказав Юрко і спрямував човен до високої розлогої верби.
Хлопець видерся на дерево. Прямо перед ним, як на долоні, лежав острів. На місці лісникової хати ріс бур'ян. Посеред острова виднівся майданчик, обнесений загорожею з білими посмугованими стовпами, височіли три вишки. Трохи збоку стояло п'ять брезентових наметів з червоними хрестами на боках. Біля них метушилися люди.
Хлопець придивився пильніше: до берега тікали військовополонені. У кількох із них були автомати, а фашисти переслідували їх. Один з утікачів кинувся в воду і швидко поплив до очеретів, інші полонені — за ним. Ті, що були з автоматами, прикривали відхід своїх товаришів. Юрко зліз з верби, підбіг до човна, гукнув:
— Там наші! Скоріше!
Човен узяв ліворуч і поплив назустріч утікачам. Хлопці витягли одного з води.
— Паняй назад, хлопці,— сказав дід Захарко, — бо зараз тут жарко буде. Завертайте хутчіш у рукав, там нас не знайдуть.
Човен пірнув у вузеньку затоку, проплив трохи і зупинився.
— Тепер, хлопці, тихо! — наказав дід.
Як тільки човен зайшов у протоку, над головами засвистіли кулі. Втікач сидів на дні човна і важко дихав. З його подертого одягу, з чуприни стікала вода. Юрко поглянув на Лесю. Дівчина сиділа на вузенькій лавці ніби закам'яніла, Вовка втягнув голову в плечі, міцно стиснувши обома руками весло. Насторожено прислухався до тиші дід Захарко.
Над плавнями металися сполохані чаплі. Фашистський кулеметник пустив довгу чергу по стривожених птахах — одна впала на воду поблизу човна і безпомічно заколихалося на закривавленій воді.
Поблизу пройшов фашистський катер, поволі віддалявся шум мотора, тільки лунко озивався кулемет.
— Тепер, хлопці, можна й додому, — проказав дід. — От і назбирали зілля… Не думав я, що й тут на них наскочимо. Ще й посудина їхня по Прип'яті гуляє. І чого він по болотах вештається? Що він шукає на наших островах?..
Човен поплив вузенькою протокою, над якою зеленим шатром нависали високі очерети і сумовито хитали своїми чорними султанами. Протока повернула праворуч і вивела на широке плесо озера.
— Давайте, хлопці, обминемо озеро, — порадив дід, — бо ще на якесь лихо наскочимо. Тут один рукавчик є, він нас до самої Прип'яті виведе.
Човен знову поплив вузенькою, схожою на рів затокою, — доводилось відштовхуватися веслами від грузького дна, поволі, ніби крізь зелену стіну, пробиватися крізь зарості очерету та осоки.
— Спочинемо трохи, — сказав дід Захарко, — тут уже нас ніхто не знайде, сам Гітлер до нас не добереться. А нам же треба ще й чоловіка розпитати, хто він, подумати, де йому зараз краще прихилити голову.
Дід глянув на втікача, запитав:
— Чого ти, чоловіче, серед наших боліт опинився?
Незнайомець уважно оглянув діда, потім подивився на Юрка, на Вовку, затримав погляд на Лесі, важко зітхнув і сказав:
— Полонений я… Напали ми на гітлерівців, я втік, а як інші — не знаю. Може, комусь теж пощастило причаїтись в очеретах. А ви звідки?
— Та ми з села, — відповів дід, — отут недалеко є село. А куди ж тепер тебе подіти? І як тебе величати по імені та по батькові?
— Савелій Тимофійович Клюев, військовий лікар.
Він іще щось хотів сказати, але, мабуть, передумав, замовк, пильно оглянув Вовку:
— А де, хлопчику, твій батько?
— На фронті…
Полонений повернувся до Юрка, запитав:
— А твій?
— І мій там… — озвався Юрко.
Військовий прокашлявся і поволі заговорив:
— Ви мені життя врятували. Спасибі вам. Мені треба десь перебути днів два-три, оклигати трохи, а потім шукати партизанів. На ваших островах, люди добрі, фашисти творять страшні речі. Якщо я загину, ви повинні знайти партизанів і розказати їм, що на острові, звідки я втік, проводив досліди над живими людьми есесівець Клейст. Клейста вже нема, а його помічники лишилися. У цій глушині фашисти почали випробовувати хімічну зброю на наших військовополонених. Місяців два тому в радгосп, що кілометрів за десять від острова, німці пригнали п'ятсот поранених та хворих військовополонених, сказали, на лікування. Незабаром почали відбирати тих, у кого позатягувалися рани, і, як нам повідомляли, відправили в Київ — у табір для військовополонених. Тижнів два тому відібрали ще п'ятдесят чоловік, посадили їх у машини, повезли. А невдовзі в радгосп повернувся один із них, підліз до колючого дроту, щоб попередити нас про небезпеку. Він розповів, у які «табори» вивозять есесівці полонених. На них і випробовують хімічну зброю тут, на острові. Він чудом врятувався. Есесівці кілька чоловік поклали на землю і пустили на них гази. Той, що приходив, знепритомнів і невдовзі отямився. Німці лише злегка присипали загиблих піском. Він вибрався з ями, вночі переплив річку і попередив нас про небезпеку. Ми почали готуватися до втечі.
— Навіщо ж німці труять людей газами? — тихо спитав Юрко.
— Навіщо?.. — перепитав військовий. — Лейтенант чув розмову двох есесівців-хіміків. Вони не думали, що хтось з полонених розуміє німецьку мову, а крім того, всі наші люди були приречені на смерть, і фашисти, не криючись, говорили про свої досліди. Гітлерівці почали виробляти снаряди, начинені отруйними речовинами. Ще говорили вони, що нині у Білорусії і на Україні багато партизанів. Окупанти хочуть очистити від них свої тили. А партизани рятуються в непрохідних болотах. Проти них і вирішили застосувати хімічну зброю. У тій розмові хіміки-есесівці часто згадували про якийсь Татарський острів. Є у вас такий?
— Є. Глухе місце. Навколо нього непрохідні болота та стариці. І там повно, кажуть, фашистів. До Татарського острова нікого не підпускають, — відповів Юрко.
Клюев набрав у жменю води, змочив спраглі вуста і вів далі:
— І ми почали готуватися до втечі. Місцеві хлопчаки приносили нам їжу. Есесівці відганяли їх, а вони все одно приходили. Принесли нам п'ять гранат «лимонок» і два пістолети. А через кілька днів доктор Клейст відібрав п'ятдесят чоловік для відправки в табір. Так ми й опинилися на острові. А сьогодні фашисти заходилися глушити рибу. І ми вирішили діяти. Два наших товариші пострілами з пістолетів зняли вартових. Знадобилися й «лимонки». Нам пощастило застрелити доктора Клейста, взяти його журнал із записами про дію хімічної зброї.
— Де ж той журнал? — запитав Юрко.
— У мене він. На спині. Ми так і домовилися, що я першим пливу до очеретів, шукаю партизанів і прошу їх допомогти врятувати наших бійців з табору. Там ще лишилося чоловік триста п'ятдесят, а то й більше. Я трохи знаю німецьку мову. І вчора мені довелося нести валізу доктора Клейста з набором різних інструментів. Фашисти розмовляли між собою, і я довідався, що гітлерівці вже виготовили хімічні снаряди і застосували їх проти білоруських партизанів. Але під час прочісування боліт та пущ есесівці зазнали значних втрат. Хімічні снаряди діють неефективно. Хочуть їх поліпшити — досліджують на людях. Клейст розповідав есесівцю, що від дії хімічних снарядів гинуть навіть рослини. Значить, ними можна знищувати ліси, де базуються партизани. Журнал із записами доктора Клейста необхідно доставити за лінію фронту. Але спершу мені треба потрапити до партизанів. Є партизани у ваших лісах?
— Партизани були, — відповів Вовка, — але десь далеко звідси.
— Трохи перепочину — і підемо!
— Так невідомо ж, де вони, — непевним голосом озвався Вовка. — Треба почекати, правда, Юрку?
— Не можна, — захвилювався Клюєв, — поки ми будемо чекати, фашисти всіх полонених газами потруять. Треба діяти! Ви, хлопці, подумайте, поміркуйте, як мені краще до партизанських лісів добратися.
— Ми поміркуємо, — заспокоїв втікача Юрко. — А вам треба перепочити трохи.
Дід дістав торбину з харчами, подав Клюєву окраєць житнього хліба, зубок часнику, невеличкий шматочок жовтуватого старого сала.
— Пригощайся, Савелію Тимофійовичу, — припрошував дід військового, — чим багаті, тим і раді.
Клюєв з'їв, подякував:
— Давно вже не доводилося куштувати хліба та ще й з часником. Годували нас пісною баландою. От і знесиліли від такого харчування.
Дід заклопотано глянув на сонце:
— Скоро й вечоріти почне — сутінки на очерети лягають. Доведеться нам додому без зілля повертатися. Тепер ще раз доведеться їхати. Тільки рушимо на Шенгеріїв острів. І хто б думав, що ці супостати витруять зілля на Дорошевому? Скільки живу на білому світі, а про таке лихо й чути ніколи не доводилося! Он яке страхіття діється на білому світі,— бідкався дід.
Коли стемніло, дід Захарко звелів хлопцям веслувати додому.
— А ти, Савелію Тимофійовичу, — озвався він до врятованого, — лягай на дно човна, а я тебе своїм сіряком вкрию. Час зараз непевний, і на поліцая можна натрапити, і на німця нарватися.
Перепливли Прип'ять, пристали до косогору, на якому біліла дідова хата. Юрко вискочив з човна, прив'язав його до вербового пакола, допоміг Клюеву зійти на берег.
— Приїхали, — заспокійливо сказав дід Захарко, — тепер скоріше до хати, щоб ніхто нас не побачив. У мене є гарна схованка, така світлиця, що ніхто на неї не потрапить. А ви, хлопці, додому — і ні пари з вуст! А коли їхати по зілля — Оксана вам скаже.
Дід Захарко повів знесиленого Клюева до хати, а хлопці пішли з Лесею берегом Прип'яті додому. Вовка стомлено переставляв ноги. Юрко мовчав, думав, чи сьогодні податися до Кравця, чи краще зачекати ранку, — вже настала комендантська година. Але ні Юрко, ні Володя, ні тим більше Леся не думали, що завтра на них чекають непередбачені події.
Ранком у хату забіг поліцай Пилип Таранда і гукнув з порога:
— У десять годин всім бути на майдані! І старим, і малим! Хто не прийде — дістане двадцять п'ять нагайок. Це наказ коменданта!
— Ідіть до нас снідати, пане Таранда! — запросила мати.
Поліцай зняв шапку, підійшов:
— Снідати нема коли, а перекусити не завадить, бо з самого ранку бігаю по селу, людей на майдан заганяю.
Мати принесла карафку з самогоном. Таранда випив чарку і з жалем відсунув од себе графин:
— І самогон добрий, а пити — зась! У село жандарми приїхали! Помітять, що випивший, — у льох кинуть.
— А чого людей зганяють? — спитала мати.
— Утік звідкись небезпечний злочинець. І не один. Німці всі прибережні села перетрушують. Ніби й полонені втекли з табору. От і шукають.
Таранда глянув на графин, важко зітхнув і побіг.
— Як йтимеш, Лесю, на майдан, одягни стару кофту, старі чоботи, запнися чорною хусткою, — сказала мати. — І ти, Галю, вберешся в оту одіж, в якій корови пасеш. І тримайтеся, дівчата, Юрка. А ти, Юрку, візьми посвідчення, що від Маєра, і як жандарми до вас причепляться — покажеш їм той папір.
На майдан сходилися і старі, і малі. На поміст виліз сухий, як скіпка, підстаркуватий есесівець, поряд з ним став перекладач у чорному мундирі.
Есесівець вставив у праве око монокль, сказав різким, скрипучим голосом:
— Учора з в'язниці втекло кілька небезпечних злочинців. Ми думаємо, — фашист говорив швидко, і перекладач ледве встигав за ним, — що вони перебувають в одному з прибережних сіл. Хто знає про їх місцеперебування, той мусить повідомити про це німецькі власті. За сприяння в затриманні злочинців буде видана нагорода. Якщо ж місцеве населення буде переховувати втікачів, село буде спалене, а жителі — покарані. Зараз усі підуть на берег Прип'яті, під наглядом солдатів та поліції оглянуть болото і будуть там до особливого наказу. Хто порушить наказ, буде покараний. Можливо, зараз хтось хоче сказати про злочинців — прошу підійти до мене.
Ніхто не підійшов до есесівця, і поліцаї погнали людей на берег Прип'яті, розставили їх на невеликій відстані. Юрко стояв поруч з Лесею. Але поліцаї наказали не підходити близько одне до одного, не розмовляти.
Поволі минав час. Нарешті під вечір всім дозволили розійтися по домівках. Не встигли Юрко з Лесею дійти до своєї вулиці, як почули у дворах голосіння жінок. Поки люди стояли на березі Прип'яті, фашисти робили обшук — поперетрушували всі скрині, попереривали комори. У Берегових у хаті був справжній гармидер, на підлозі валявся одяг, подушки, книжки. Правда, фашисти нічим не поживилися, бо всі більш-менш цінні речі були надійно сховані в тайнику, що викопав Юрко ще минулої осені на подвір'ї діда Захарка.
Розділ третій
ЗАГАДКИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ
На світанку Юрко схопився з ліжка, вибіг на подвір'я, вмився під мідним умивальником. На його боці чітко видніється напис: «Тула, 1791 год», а під написом дванадцять медалей. Мати розповідала, що цього пузаня татко знайшов років двадцять тому в старому лісі, за Шляхетським болотом.
Небезпечне і підступне те болото. На зеленій рівнині видніються засновані густою ряскою озерця; потрапиш — засмокче бездонна трясовина. Ідеш болотом, а воно вигинається, пружинить під ногами, як гумове, тримає на собі людину до першого «вікна» або ледь примітного озерця. Посеред болота височить косогір. На ньому з давніх-давен росте дубовий ліс, який називається Гаркушиним, бо колись там табором стояв славетний повстанець Гаркуша. Підняв він селян-кріпаків проти панів, палив маєтки, карав за утиски та знущання над людьми. Довго не давав Максим Гаркуша спокою панам, часто багряніло небо від пожеж, тремтіли багатії в своїх покоях, чекаючи розплати. І нарешті послав цар проти непокірних повстанців добірне військо. Обложили Гаркушу вороги з усіх боків — і довелося йому відходити берегом річки Купельниці в ліс, рятуватися серед непрохідного болота. Не скорилися повстанці ворогам, рубалися, поки руки тримали шаблі, і всі полягли на високому косогорі.
Хоча й недалеко від села той ліс, але Юрко ніколи там не був улітку. Батько і мати наказували: «У Гаркушин ліс не ходи, бо там трясовина!»
У Гаркушин ліс можна потрапити заболоченим берегом річки. Над самим берегом звивалася вузенька стежечка, якою дикі тварини ходили на водопій. Лише взимку до лісу заглядали мисливці, бо там водилося багато зайців та лисиць, часом зустрічалися лосі, олені, вепри. Колись, розповідала мати, пани Хоткевичі влаштовували там полювання. А потім на галявині смажили дичину, бенкетували, пригощали своїх гостей. На одній з галявин батько вже після революції, як пани Хоткевичі втекли за рубіж, знайшов умивальник. Він лежав під старезним дубом, засипаний прілим листям, і тьмяно виблискував позеленілим боком. Тато приніс знахідку додому, почистив її і повісив біля ґанку…
Можна уже й до Кравця рушати, треба розповісти йому про втікача з Бобрового острова.
Погляд Юрка знову зупиняється на умивальнику… Ще колись, як Юрко був маленьким, бабуся Улита розповідала йому про Шляхетське болото, ніби воно і палац з'єднані підземним переходом. Чи так воно, чи ні, а подумати та розпитати людей варто. Від палацу до Шляхетського болота три кілометри. За болотом — село Стара Гута.
А біля села — давні каменоломні. Лейтенанта, мабуть, зацікавили ті каменоломні, бо навіщо б він показував Юркові їх план та просив перекласти написи німецькою мовою. І старий сліпий дядько Архип, що був колись панським єгерем, розповідав, бувало, що пани, як водили його в Гаркушин ліс, то зав'язували очі хусткою і вели, ніби погребом, бо повітря було якесь затхле, несвіже. Люди не дуже й вірили сліпому, бо він часом про такі чудеса говорив, що не тільки дорослим, а й дітям ставало смішно. Років зо два до нападу фашистів дід Архип зайшов у вишивальну артіль, приніс своїй дочці обідати, бо та так поспішала на роботу, що й поснідати не встигла. І Юрко теж приніс матері обід.