Там дядько Архип довго балакав про панів та їх звички, пригадував минуле. Оповідав він тоді й про Шляхетське болото. Нібито пан, як ішов на полювання з своїми братами в Гаркушин ліс, то обов'язково брав його — єгеря. Пани вполюють дичину, а він вепра смажить. Приходив дядько Архип у палац, там йому зав'язували очі хусткою і кудись вели. Потім єгер опинявся в Гаркушиному лісі — і йому розв'язували очі. Тут ще дідові можна було вірити, але далі починалося несусвітне. Єгер розказував, що якось пани поверталися з полювання, а лакей Федір Пампушка, будучи напідпитку, недбало зав'язав єгерю очі. І він бачив у кам'яному довжелезному коридорі чоловік п'ятдесят залізних людей у плескатих шоломах, які охороняли панів; звісно, Архипові ніхто не повірив, бо нема і ніколи не було на світі залізних людей. А тут їх ціла ватага. Ще він розказував, ніби на лісовій галявині знаходиться тайник, а в ньому заховано два срібних самовари, тарілки, виделки, келихи. Неподалік тайника на дубі висів мідний умивальник. Мати попросила дядька Архипа зайти до них і поглянути на знайдений татом. Прийшов, довго мацав мідну знахідку і сказав:
— Він! Це вже я точно скажу! Я й сам руки мив під цим пузанем. Думаєте, вигадую? Ні, не вигадую. Чекайте, добрі люди, на умивальнику напис повинен бути: «Тула, 1791 год». Є такий напис?
— Є,— відповіла мати.
— От бачите! — зрадів дід. — А то все думають — вигадую. Там і тайник, отак, по ліву руку від умивальника, а в тайнику два срібних самовари, срібні виделки, тарілки! Хай Василь піде та пошукає. Під дубом той тайник. Дуб вузлуватий, старий…
Тато ходив у той ліс, шукав під дубом панський тайник, але нічого не знайшов. Старих дубів у Гаркушиному лісі багато, і під кожним дубом копати не будеш. То й сказав тато:
— Вигадав Архип! Як і було там щось, то пани, напевно, все з собою прихопили! Нема ніякого тайника. Добалакався вигадник до залізних вояків. Може, йому щось і приверзлося, а він тепер людям голови морочить.
Спогади про батька навіяли смуток. Нема тата, загинув. А він ще зовсім молодий, всього мав сорок п'ять років. Такий, як і лейтенант Вершина. Міг би ще жити і жити, якби не напали на нашу землю фашисти. Поліг татко, як герой, — танк ворожий підірвав і сам загинув. А скільки неприємностей він мав від працівника міліції Шарпинського. Тепер же виявляється, що той однодумець петлюрівця Сиволапа. Скільки ж він лиха завдав людям. І коїв те лихо іменем справедливості, галасував, ніби вірою й правдою служить Радянській владі і захищає її від ворогів…
На околиці села почувся гуркіт моторів. Через кілька хвилин на перехресті вулиць з'явились зелені бронетранспортери з есесівцями. Фашисти висипали з машин і заходилися полювати курей. То тут, то там лунали короткі автоматні черги. Три солдати зайшли до Берегових. Есесівець в лискучих шкіряних галіфе блимнув на Юрка безбарвними очима, сердито вигукнув:
— Яйки давай! Живо!
Не чекаючи відповіді, він швидко збіг на ґанок, штовхнув ногою двері, наставивши поперед себе автомат, зайшов у хату. Біля печі стояла табуретка, а на ній казан з начищеною картоплею. Німець чоботом штовхнув табуретку, вона перекинулася, і картопля розсипалася по підлозі. Фашист підійшов до мисника, зняв горщик, заглянув у нього і кинув на підлогу. Потім зайшов у кімнату, побачив на ліжку Галину Іванівну і Лесю, стягнув з них ковдру, наставив на перелякану пополотнілу жінку автомат, сердито гукнув:
— Документи!
Галина Іванівна злякано казала:
— Зараз, пане! Зачекайте хвилину…
Солдат схопив Галину Іванівну за косу, стяг її з ліжка і вдарив в обличчя, гукаючи: «Давай папір!» Леся забилася в куток і закричала:
— Юрко! Маму вбивають! Юрко!
Юрко вибіг на ґанок, хотів зайти в кімнату, але солдат, який стояв на порозі, ніби обценьками схопив його за шию. У хлопця від болю потемніло в очах.
Молодий есесівець з обличчям, густо вкритим рудим ластовинням, ввів у хату матір і сказав старшому:
— Нічого підозрілого не знайдено.
Мати, побачивши розпростерту на підлозі Галину Іванівну і Юрка, який намагався вирватися з рук дебелого німця, підбігла до мисника, взяла Юркове посвідчення, видане минулої осені Маєром, ткнула його в руки старшому. Той, недбало глянувши на документ, наказав солдатові:
— Курт, відпусти хлопця! Ми, здається, влипли в неприємну історію. — Потім звернувся до Юрка: — Це твоє посвідчення?
У Юрка страшенно боліла шия, і він не міг ворухнути головою, тяжко було й говорити, але він проковтнув нудотний клубок, що застряв у горлі, і сказав:
— Моє!
— Чому ж зразу не сказав, що ти фольксдойч? Чи ти думаєш, у тебе на лобі написано, хто ти є?
Фашисти навіть попросили пробачення і вийшли з хати. Старший дістав з кишені грудочку крейди, написав на дверях: «Увага! Тут мешкає родина фольксдойчів. Ніякій екзекуції не підлягає. Шарфюрер військ СС Курт Шмідт».
Мати накрапала в чарку валер'янки і дала випити Галині Іванівні:
— Не плачте… Могло бути й гірше! А ти, Юрку, чому не сказав, що ти фольксдойч?
— Я тільки хотів рота розкрити, як він схопив мене за шию…
Поснідавши, Юрко сказав:
— Мені до Славка треба піти.
— Краще зачекай, — порадила мати, — хай трохи пересядеться, бачиш, що робиться. Поїдуть карателі — тоді й підеш!
— Ні, мамо, треба зараз. А щоб не чіплялися, візьму посвідчення.
Юрко поволі, щоб не привертати до себе уваги, рушив до приятеля. На подвір'ях голосили жінки. Фашисти позабирали в людей корів, свиней, навіть кіз. Карателі заготовляли для себе продовольство. На околиці села Юрко побачив колону бронетранспортерів, вантажних машин.
Славко колов під повіткою соснові кругляки.
— Добрий день, Славко! Кравець дома?
— Дома, а нащо він тобі?
— Поговорити треба.
— У світлиці.
У просторій хатині за столом сидів Кравець. Юрко привітався, зупинився на порозі, несміливо переступав з ноги на ногу.
— Що там у тебе? Сідай, бо правди в ногах нема, — одклав газету той.
Не поспішаючи, намагаючись нічого не пропустити, Юрко почав розповідати про все, що трапилося під час поїздки. Кравець слухав уважно, час від часу погладжуючи рукою чорну, аж лискучу, бороду.
— Кажеш, хімічна зброя, а полонені перебувають у радгоспі «Літки»… Підеш зараз до діда Захарка і попередиш втікача, що днів через три-чотири ми заховаємо його в безпечному місці.
— Він і там у безпечному.
— Дивак ти… — насупився Кравець. — Не будеш же ти йому казати, що відправимо до партизанського штабу. Про партизанів ми нічого не знаємо і не повинні знати. Післязавтра прийдеш до мене о п'ятій годині вечора, є важлива справа.
Потім похапцем накинув на себе чорну свиту, одягнув капелюх, взяв ціпок і, не кваплячись, попрямував за село, де мешкав лісник Трохим Свічка.
Юрко теж вийшов на вулицю і берегом Прип'яті пішов до діда Захарка. Той сидів на порозі і стругав зубці для граблів. Побачив хлопця, усміхнувся:
— Можна мені з ним поговорити? — спитав Юрко.
— А чому ні? Поговори.
Дід завів Юрка в хатину, підняв потаємну ляду, показав на чорний отвір.
— Зараз свічку засвічу, а там драбина.
Мерехтливий вогник освітив сірі кам'яні східці. Під хатиною була вибита в вапняковому грунті кімнатка. На сіні, застеленому вовняною ковдрою, лежав Клюев, одягнений в білу дідову сорочку та в полотняні штани.
Побачивши Юрка, він підвівся, подав руку:
— Спасибі дідусеві, відпоїв мене зіллям та молоком… А в тебе що?..
— Говорив я з однією надійною людиною, розповів про вас, і та людина пообіцяла переправити вас в безпечне місце через два-три дні.
Клюев підвівся на лікті, нетерпляче сказав:
— Не надійне та безпечне місце мені на думці! Мене доля моїх товаришів хвилює! До партизанів треба дорогу шукати.
— Я не знаю, де партизани. Ви не хвилюйтеся, набирайтеся сили, бо доведеться вам пройти не один десяток кілометрів.
— Спасибі за порятунок і за добрі вісті.
А вранці через кілька днів, коли вулицями села проповзли чорні фургони, до Берегових прийшов Кравець, привітався, сів за стіл:
— Вибачте, що прийшов так рано. Поспішав, щоб застати вас, Маріє Федорівно, бо думав — підете на роботу. Є в мене до вас важлива справа… Кажуть люди, що до війни у вашій артілі ткали килими, скатерті, плахти…
— Ткали, — відповіла мати, — але ниток немає. Галина Іванівна сиділа в кутку на табуретці, чистила картоплю. Мовчала, вдавала, що не помічає Кравця. Той зиркнув на неї, посміхнувся і сказав матері:
— Прийшов просити вас, щоб вив'язали мені светра, бо нема в чому й зігрітися. Пряжу я вам дістану, яку скажете, і за роботу розплачуся. Чи зможете?
— Зможемо, — погодилася мати. — Ми колись, ще до революції, робили такі речі. Нам навіть з Києва замовлення надходили. Верстати в нас є. І в'язальниці чудові, і гаптувальниці. До війни наші килими на всесвітній виставці в Парижі срібну медаль одержали! А за вишиті сорочки золоту присудили. Це ремесло в нашому селі з давніх-давен ведеться.
— Спасибі, Маріє Федорівно, я вам теж постараюся добром за добро відплатити.
У цей час Галина Іванівна підвелася з темного кутка, і світло впало на її побите обличчя. Кравець співчутливо глянув на неї і запитав:
— Що це з вами, добродійко, трапилося? Хто це вас так розмалював? Чи, бува, не поліція?
Галина Іванівна зневажливо зиркнула на Кравця і нічого не відповіла, заходилася мити картоплю.
— Карателі п'яні в хату забігли, — пояснила мати, — знущаються над людьми. І досі до тями бідна жінка прийти не може. Що ви хочете? Живемо на окупованій території…
Галина Іванівна дістала з кишені хусточку, витерла очі.
— Терпіти треба, — промовив Кравець, — нічого не вдієш. І як не тяжко, а ніколи не треба втрачати віри в настання кращих часів. Живи і сподівайся на краще! І треба більше людям вірити!
Кравець привітно глянув на Галину Іванівну:
— Не журіться, добродійко! Заспокойтеся і не переживайте.
Кравець говорив усміхаючись, поблискував своїми пронизливими карими очима, задоволено погладжував жилавою рукою чорну бороду.
— Нема мені про що з вами радитися, — неприязно відказала Галина Іванівна, — ми різні люди. І взагалі навіщо ця розмова?
— Це вже ви даремно, добродійко, — лагідно говорив Кравець. — Хай вам і не подобається людина, а поговорити з нею варто тактовно. Треба вірити і сподіватися на краще. Тоді легше буде й лихоліття пережити.
— Я ж вам сказала, що мені ваші повчання не потрібні! — відрізала Галина Іванівна.
— Як сказати, — загадково кинув Кравець. — Сам я родом з Києва, там працював.
— А як прийшли німці,— в'їдливо перебила його Галина Іванівна, — кравцювати почали, людей втішаєте. Самі ж переживаєте в теплі та достатку тяжку годину. А інші… Чи не так, добродію? Неприємно, мабуть, слухати такі речі. Але я кажу правду!
— Істинну правду кажете, — погодився Кравець, — тільки зараз не про це мова. Колись і на цю тему поговоримо. Недавно я був у Києві. І зустрів на станції свого сусіда. Так той і розповів, що місяць тому він потрапив у полон і втік з ешелону, як везли у Німеччину. А дружина його вже й не чекала, бо ходили чутки, ніби загинув під Хоролом. А він живий і здоровий. Тяжкі бої ідуть зараз на фронті, так мені сусід розповідав, що хоробро б'ється Червона Армія. Дивізія, де служив сусід, звання гвардійської удостоїлась, а його командиру Вострикову Олексію Тихоновичу звання Героя Радянського Союзу присвоїли.
Галина Іванівна рвучко повернулася до Кравця:
— Що ви сказали? Кому присвоїли звання Героя?
— Полковнику Вострикову Олексію Тихоновичу. У мене колись був знайомий — Олексій Тихонович Востриков. От я й запам'ятав це прізвище.
Галина Іванівна мимоволі зронила:
— Живий Альоша!.. І Героя присвоїли! — вона глянула на матір: — Невже це… Ви чули?
— А що таке? Чого ви радієте? Хто вам цей Востриков? Може, яка рідня? — спокійно спитав Кравець.
— Училися разом… — відказала Галина Іванівна, — за одною партою сиділи. Спасибі вам за добру звістку.
— Така моя натура — втішати людей в тяжку годину. От бачите, добродійко, знайшлося про що поговорити. Виходить, я вам радісну звістку приніс. А ви, даруйте мені на слові, і не привіталися зі мною. Негоже так. Не судіть когось і не будете судимі. І не раджу так із поліцією розмовляти, як зі мною, — лихо вам може бути, хоча ваш чоловік і репресований більшовиками, і сотником служив у Петлюри. Негоже так…
Мати винесла з хатини плетений кошик, сказала:
— Я вам хочу трохи борошна дати на коржі.
Юрко взяв кошик і вийшов з Кравцем на вулицю.
— Порадував вашу квартирантку, — мовив той — Воює її чоловік відважно — Герой! Лейтенант доручив мені передати квартирантці цю радісну звістку. А вам подяка за врятування втікача з Бобрового острова. Цінні матеріали вихопив у ворога той чоловік. Сьогодні вночі ми вивезли його в ліс.
— А звідки лейтенант дізнався, що Лесиному таткові присвоєно звання Героя, — запитав Юрко. — По радіо?
— Може, й по радіо, — відповів Кравець, — про це мені невідомо. Я знаю напевно, що про перебування родини Вострикова в вашому селі знає командування Червоної Армії завдяки лейтенанту Вершині. А той, кажуть, дізнався від одного місцевого юнака. Приємно приносити людям гарні вісті. А донька полковника Вострикова — справжня красуня. Розумна, кмітлива, привітна. І з характером… А от Галина Іванівна для підпільної роботи не годиться.
— Чому?
— Що на думці — те й на обличчі! Надто вона пряма та відверта, надто прямолінійна…
Дома в Олефіренків нікого не було. Кравець дістав з-під ганку ключ, відімкнув двері, пропустив Юрка, не кваплячись увійшов слідом.
У світлиці пахло м'ятою.
— Сідай, — звелів Кравець — бо розмова в нас буде довга.
Юрко сів за стіл і допитливо дивився на Кравця. Той зняв свиту, роззувся і теж сів до столу:
— Учора я говорив з Іваном Петровичем, згадували й про Юргена Берга. І вирішили ми, що ти, Юрку, переходиш під моє керівництво. Я буду, так би мовити, твоїм наставником, учителем і командиром. І ти мусиш зі мною радитися і нічого не робити самочинно. Є відомості, що фашисти затівають якусь підступну каверзу. По всьому видно, що готується провокація.
— Яка?
— Точно не відомо. Думаю, і для Юргена Берга Маєр якусь капость придумає. А чи зумієш ти повестися так, як треба? Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Зіфертом. Маєр нарешті надумав скористатися послугами Юргена Берга.
— Якими? — запитав Юрко.
— Не знаю… — розвів руками Кравець, — просто Маєр сказав, що ти фольксдойч і мусиш служити фатерлянду. Чи готовий ти до розмови з Маєром?
— Думаю, що готовий. Я вже не раз з ним розмовляв. А чого ви сумніваєтеся?
— А я не певен, що ти все продумав, все передбачив. Що ти, скажімо, відповіси Маєру, як він запитає, чому сховав його у льоху? Про це розпитував Маєра Зіферт. Цей фашист щось підозрює. Думаю, гестапівці не дурні, але ми повинні бути розумнішими. Вони хитрі, а ми мусимо бути хитрішими. Так що ти відповіси Маєру?
— Не знаю.
— А треба знати.
— Я скажу, що злякався, бо за вбитого німецького офіцера підлягають розстрілу сто жителів села…
— Виходить, що ти рятував своїх «земляків» з переляку, — посміхнувся Кравець, — а якби не злякався, то хай би пана Маєра і пана Штарка партизани розстріляли? Так? Я певен, що Маєру не сподобається така відповідь. Не годиться вона для справжнього фольксдойча! Не підходить! Тут потрібне інше, — Кравець на хвилю замислився, — зовсім інше пояснення, більш, так би мовити, романтичне, хвилююче та вражаюче. Треба подумати. Для цього я й покликав тебе. Що фашисти, що петлюрівці чи інша подібна наволоч — всі вони одним миром мазані. У всіх їх одна розбійницька, просякнута зневагою до інших народів ідеологія. І шита ця ідеологія білими нитками. Надто багато в ній вразливих місць. От і мусимо ними скористатися.
— Як же?
— Дуже просто. Мусимо зіграти на фашистській підлості. Кравець дістав з полиці стос газет, надрукованих на цупкому сірому папері, поклав їх перед Юрком.