— Яка це душа, курсанте Грива?! — докірливо мовив він і розгорнув перед Гордієм ледь-ледь покраплений дощиком номер московської «Правди».
Де вона лежала досі? Який вітер підхопив її й приніс на згарище?
Розлючений начальник караулу плюнув собі під ноги й стишено, як перед бійкою або з суфлерської будки, прошипів до вартового:
— Вам до рук летить «Правда», курсанте Грива, а ви душі якісь вигадуєте… Стійте! Через півгодини зміна. І не спробуйте ще раз перед чортзна-чим здрейфити. Бо…
Він не скінчив своєї думки. Та Гордій і сам розумів, чим це пахне, коли він ще раз на посту «здрейфить»…
Однієї зоряної травневої ночі курсантів підняли по тривозі. Швидким маршем пройшли вони до глибоченької притоки Збруча. Начальник школи обрав місце для переправи.
— Нам необхідно розвідати водяну перепону, — владно сказав він, — хто готовий? Жду три хвилини!
— Дозвольте мені, товаришу начальник! — перший озвався курсант Грива.
Не знімаючи з себе похідного спорядження, він надів протигаз, правою рукою підняв над водою гвинтівку, лівою — ребристу трубку протигаза й поволі став занурюватись у річку. Вода уже Гордію попід руки, он лише голова манячить. А невдовзі над поверхнею ріки виднілись тільки його руки…
Коли вийшов на протилежний берег, радісно гукнув:
— Дротяних перепон, корчів, упадин не виявив. Дно кам’янисте. Можуть пройти танки. Течія — три метри за хвилину.
— Відмінно, курсанте Грива, — мовив начальник, — повертайтесь назад!
Переодягаючись біля похідної кухні в просушене обмундирування, Грива лукаво поглядав на Юхима Нестеровича. А Хмара довго дивився на свою іменну «цибулю» і, ніби між іншим, зауважив:
— Ви, Гриво, назад повернулись повільніше на дві хвилини. А взагалі…
— Фігово?
— Ні. Я хочу сказати, що ви таки схопили слона за ногу.
І кухар став пробувати ополоником юшку.
Перший „шпигун”
Збулася мрія Гордія Гриви.
Він потрапив на ту саму заставу, де служив його брат Гарасим. Демобілізувався брат, маючи звання помічника командира взводу. А Гордій Грива тільки командир відділення.
Уже бував він і в дозорі, і в «секреті», але… ще жодного порушника кордону — шпигуна чи контрабандиста — не затримав.
А як кортіло йому!
Ось і цієї літньої ночі лежить він у «секреті».
Віз повертається дишлом на схід: скоро світанок. Зійшов кособокий обдутий місяць. На нього напливла пір’яста хмарина. Потемніло.
Перед Гривою прикордонна річка Збруч.
Кущі верболозу шепочуться над водою. Хлюпоче дрібненька хвилька об берег, об гостре каміння, об мохнате коріння.
За Гордієвою спиною — схил гори з молодим лісочком, маленькою берізкою коло застави і — велика-велика Вітчизна…
Зненацька в Збручі — бовть… бовть… бовть…
Точнісінько так, наче ото люди переходять річку вбрід.
Бовть… бовть… бовть…
«Хто ж це там бовтається?» — питає себе Грива і обережно переводить курок затвора із запобіжника на бойовий звід. До дзвону у вухах прислухається.
Корова? Що їй тут робити цієї пори? Риба? Але ж вона скидається, а це — бовть… бовть… бовть… Хто ж тоді?.
Звівшись на лікті й опираючись на них, Грива безшумно повзе у високій траві. Ось і річка зблиснула холодним сріблом. І враз зовсім поруч — бовть… бовть… бовть…
«Шпигун!» — майнуло в Гордієвій голові.
Спина холоне, наче її хтось натирає м’ятою. Картуз чогось раз у раз чіпляється за галуззя верболозу. Немає дощу, не летять бризки з річки, а з Гривиного обличчя скочуються мокрі горошинки…
Шпигун бовтається, але на берег не вилазить.
«Ага, — метикує Грива, — вичікуєш, прислухаєшся. І я замру. Підожду».
Порушник не вилазить, сидить у воді. Але ж він явно торкнувся радянської землі! Може, скомандувати: «Стій! Руки вгору!» Дурниця. Він почує голос і крутне назад, розтане в темряві.
— Гаразд, — шепоче до себе Грива. — Буду бити на звук. Що буде, те й буде… Хоч би трохи показався…
І невидимий порушник кордону, немов підслухавши прохання Гордія Гриви, висунув з-за куща свою чорнішу ночі шапку. Тоді Грива — ба-ба-бах!
Язичок полум’я на мить освітив воду, мерехтливі кущі.
А луна від пострілу прудко покотилася до застави. Невдовзі там шугнула угору зелена ракета — знак того, що зараз прибуде тривожна група.
Гордій зайцем стрибнув від куща, з-під якого випалив по шпигунові, принишк у траві. Прислухається.
Бовтання припинилось. Тільки кущики верболозу злякано шепотять над водою.
За кілька хвилин над самим Гордієвим вухом почувся стишений шепіт старшого тривожної групи:
— В кого стріляли, товаришу командир?
— Шпигуна убив! — неслухняно відповідає Гордіїв язик.
— А де ж він?
— У воді, під кущем… Шукайте. Об-б-ережно. Не визирайте. Може, він живий, причаївся…
— Знаємо, — відказує старший тривожної групи й тицяє довгим багнетом своєї гвинтівки. — Еге, щось м’яке. Зач-ч-чепилось!..
Грива допомагає виволікти на берег те м’яке і важке. Витягли. Роздивились. І старший саркастично пхикнув:
— Видра… та ще й з рибою в зубах.
— Тьху на тебе, клята! — спересердя плюнув Гордій.
Відтоді Гордія на заставі прикордонники жартома прозвали Видрою. Бувало, зійдуться покурити, розпитують один одного:
— Ти сьогодні в «секреті» був з Нікітіним?
— Ні. З Видрою.
Що й казати, невесело було на душі в молодшого командира Гриви…
Лазутчик із сім’ячковими очима
Ліс. Знайома звивиста стежина. Грива іде в денний дозор. Не до Збруча, а на високий пагорб. Західний бік пагорба скелястий. Колись тут довбали каміння, рвали його пороховими зарядами. Відтоді лишилися виїмки з терасами.
З пагорба дозорному далеко видно вздовж кордону праворуч і ліворуч. Внизу під горбом тече Збруч. За річкою — пологий берег, лісок і польська стражниця. В ній живуть солдати, по-польськи — жовніри. Вони охороняють кордон з свого боку.
Гарний, чарівний краєвид.
От тільки пан Злочек і ксьондз псують його своїми відворотними постатями.
Посилаючи Гордія в дозор, начальник застави наказував:
— Пильнуйте за двором пана Злочека. До нього чогось зачастили чорні автомобілі. Можливо, там…
— Резиденція, — підказує Грива.
Начальник мовчки киває головою.
Отак, задумавшись, іде собі Грива стежкою між молодими берестами, дубочками, ялинками. Придивляється, прислухається, збиває чобітьми ранкову росу на травах. Йому пригадалось, як він з напарником повертався цією стежкою на заставу першого дня перебування на справжньому, а не на учбовому кордоні. Зайшов у канцелярію, а начальник питає:
— Доповідайте, командире відділення Грива, що бачили на кордоні?
Грива й випалив:
— Нічого, товаришу начальник!
— Ви ідіть, Нікітін, — звернувся начальник до напарника Гриви, — а ви, Гриво, лишіться.
Стоїть Грива посеред канцелярії і нічогісінько не може второпати. Начальник сів за стіл, поволі зняв кашкета, засунув пальці в чорне густе волосся й похилив голову на руки. Мовчить. І Грива ні пари з вуст. Отак вони помовчали якусь хвилину, потім начальник потер долонями обвітрене, засмагле обличчя, подивився докірливо на молодшого командира і скрушно сказав:
— Як мені важко, товаришу Грива, з вами службу нести… Коли б ви тільки знали…
— Та й чого, товаришу начальник? — до решти розгубився Гордій. — Ми ж всю ніч і очей не стуляли, так пильнували, і… шпигуна не пропустили, а ви…
— Це добре, що на вашій ділянці не було порушення кордону. Але ж… ви за цілу ніч нічого на кордоні не помітили?
— Ні.
— От бачите, Гриво. — Начальник устав, надів кашкета, підійшов до карти, на якій позначений весь простір довкола застави у зменшеному вигляді, мовив: — Пам’ятайте, Гриво, що кордон не знає спокою. Він завжди в тривозі… все довкола нас, як би вам образно висловитись, живе: один звірок чатує на іншого звірка, хижак висліджує собі поживу, полохається птах…
— Так… це ж дрібниці, товаришу начальник. От коли б шпигун, порушник кордону…
— Найобережніший, найхитріший шпигун не знає, хто зустрінеться на його путі: прикордонник у секреті, чи сонний заєць, а чи полохливий птах…
— Цієї ночі один заєць таки напоровся на наш секрет, — згадав Грива, — і сорока в гущавині чогось скрекотала…
Начальник прояснів. Він підійшов до Гриви впритул і вже без докору в голосі, по-батьківськи запитав:
— А ви не прислухались, може, того зайця хтось налякав? А хто сполохав сороку?
— Про це не знаю, товаришу начальник, — винувато признався Грива, — але від сьогодні буду все примічати.
— Примічайте: і хто зайця уночі підняв, і від кого він тікає, і чого сорока буває неспокійна. Все фіксуйте у своїй пам’яті. Це згодиться.
І ось Грива вже на пагорбі.
Ліг. Замаскувався травою Прислухається. Примічає. Перед ним особиста книжечка записів спостереження, на руці годинник з зеленкуватими числами, які світяться в темряві. На другій руці компас. Звичайно, поруч гвинтівка, перед очима бінокль, при боці дві гранати, патронташ. Дозорний спрямовує свій погляд крізь бінокль на садибу пана Злочека. В кругленьких, ледь-ледь синюватих скельцях весь краєвид протилежного берега річки Збруч. Він вельми барвистий, як на кольоровій поштовій картці: біло цвітуть яблуні, рожево-фіакитно — кущі бузку, яро зеленіють городи.
Брама двору пана Злочека замкнена. На подвір’ї порожньо. Тільки на панському лану, що розлого простягся аж до річки, за плугами, культиваторами та боронами згинаються наймити. Вони босі, в дірявих солом’яних брилях, в запорошених, аж почорнілих полотняних сорочках і штанях.
— Ага. Он і сам… — помічає Грива пана Злочека.
Пан Злочек їде на ситому гнідому коні. Начищені стремена виблискують, гадюкою звисає гарапник. На голові у пана капелюх, обтиканий пір’ям. Обличчя чітко не можна розгледіти. Але вуса — мов позичені у самого Пілсудського: мітелками стирчать обабіч писка. На ньому сірий піджак з чотирма кншенями, галіфе, чоботи з довгими халявами. Пан Злочек дуже нагадує переодягненого білогвардійського офіцера, недобитого будьоннівцями в двадцятому році. Зараз він он як гонориться перед наймитами. Вони здіймають діряві капелюхи, низько-низько кланяються, вітають пана… А Гриві бридко. Та він мусить дивитися. Служба така.
Нарешті пан Злочек зникає в своїй садибі. І Грива повертає бінокль, веде його вздовж кордону. Він дивиться на рідну землю. Правда, йому й неозброєним оком добре видно прикордонну смугу. Та молодшому командирові хочеться подивитись, який то вигляд має рідна земля в прозорих скельцях приладу. Чи така гарна, як на поштовій картці? Де там! — краща.
Хоч перед Гордієм Гривою лише початок, тільки край Вітчизни, та він переконаний, що його Вітчизна саме така, як він бачить з дозорного поста. Он у саду, що заквітчався запашним цвітінням, сапають дівчата й співають «Ой у лузі калина стояла». На полі діловито туркоче трактор. Щедро пригріває сонце.
В таку пору невимовно кортить задрімати. Але ж Грива на посту!
«Кордон не знає спокою, — повторює Гордій слова начальника застави. — Не знає…»
І тут до його слуху долинув якийсь підозрілий шерхіт на терасах виїмки. Ого! Хто ж це наважився білого дня пробиратись через кордон?
Мов рукою зняло дрімоту. Грива затаїв подих. Чує: по вапнякових терасах камінчик покотився — стук-стук-стук…
«Це він уночі перейшов кордон, — гарячково міркує Гордій, — притаївся між камінням, відпочив, роздивився і тепер хоче шмигнути в лісок, а звідти на станцію… Е ні! Не вийде!»
Грива поклав бінокль на траву, відстебнув гранату і, притиснувши гвинтівку до плеча, нечутно відповз до самого гребеня пагорба.
Схил не такий уже й крутий. По східчастій терасі натренованому лазутчикові неважко вилізти на пагорб. Але хто лізе, Гриві не видно. Він припадає до землі. Вичікує. А камінчик знову: стук-стук-стук, гуп!
«Лізь-лізь», — підбадьорює себе Грива.
І ось — що він бачить?
Метрів за два нижче Гриви повз… грубелезний сірий вуж. Сім’ячковими очима він глипав на дозорного, а дозорний на нього.
— Ах ти, сірий лазутчику! — розсердився Грива й жбурнув каменя.
Вуж махнув хвостом і шурхнув униз.
Таємничий сигнальник
— Слухай, Альошо, чого це у тебе таке кумедне прізвище — Заграйко?
Нудно лежати мовчки в «секреті». Кортить бодай стиха поговорити. Альоша повертається до Гриви обличчям і охоче відповідає:
— У нас на Поліссі ще й не такі трапляються. От, наприклад, Печихвіст, Жниборода, Ракобовт, Жабокрук. Еге, що прізвище, була б людина людиною. От ми пишаємось Заграйками. Мій дід і батько — сільські музиканти. Дід грав на лірі, а батько й досі грає на скрипці. Можливо, за це й назвали нас Заграйками. Добре, що не Ракобовтами…
І разом пирхнули в рукав.
Заграйко спостерігає ліворуч і назад. Грива — праворуч і вперед. Пес Жар витягнувся поміж ними.
Глибока ніч. Терен заслонив над «секретом» зорі. Вже спала на трави роса. Та холоду прикордонники не відчувають. На них фуфайки, під ними простелені брезентові плащі. Попереду, як щербата коса, виблискує Збруч. Неподалік темною громадою застигла старезна липа. Скільки їй років, ніхто з старожилів не знає. Вдень липа ще сяк-так схожа на дерево. Вночі ж вона стає страшною, примарною. Мов покалічені руки, стирчить обрубане гілля. Виколотими очима чорніють дупла.
Старожили розповідали про липу цікаву легенду.
Колись, як ішов Семен Михайлович Будьонний з своєю кіннотою бити панів-шляхтичів, то наказав біля цієї липи обладнати командний пункт. Копали бійці бліндаж і викопали щось дуже ретельно загорнуте у волову шкуру. Розмотали знахідку й ахнули. Там лежали старанно змащені несолоним салом гостроверхий шолом, кольчуга і дволезий меч. Подали бійці той меч Будьонному. Командарм придивився до нього, читає:
«Без потреби не виймай, а без слави не ховай».
«Дуже вчасна знахідка, — мовив Будьонний. — Будьмо ж вірними заповіді наших предків».
І кинулись будьоннівці на панів-шляхтичів.
А як поверталися з далекого походу, то знову закопали цього меча під старою липою. Знали прикордонники про цей меч. Але пам’ятали заповідь:
«Без потреби не виймай!»
Ходила між людьми ще одна легенда про стару липу. Тільки жартівлива.
Казали, що в дуплі жила злюча підсліпувата сова і ко-мар-кровопивець. Як комар, бувало, голодує, то наспівує таку пісеньку:
Полетів би я до пана,
Та у пана кров погана.
Хлопи ж мають одні жили,
Які в пана заслужили…
А вже коли комарові пощастить насмоктатися крові, тоді він глузує з сови:
Облітав за Збручем лан,
Насмоктавсь крові, як пан.
Чув, що скоро липа всохне,
В її дуплі сова здохне.
Не стерпіла сова такої образи та прискіпалась до комара.
— Скажи мені,— єхидно питає,— чого ти завжди літаєш вночі, а вдень і носа свого не показуєш на сонце?
— Бо я, совочко, дуже тлустий. Боюсь, щоб не розтопитись на спекоті.
— Пхі-хі,— насміхається сова.
— Ось ти, совонько, скажи: чого це ти тільки вночі літаєш, а вдень і дзьоба не вистромиш з дупла?
— Бо я дуже гарна, — згорда відповіла сова, — боюсь, щоб ворони не зурочили…
Всяке лізе в голову прикордонникам, коли вони отак нерухомо, без куріння і майже без розмов чатують в «секретах». Ось і нині. Яка довкола місячна, срібна ніч! Звідусіль линуть пахощі. Як хочеться спати! Грива схилив голову на руки. І йому здається, що це не кулак, а м’якенька-м’якенька подушечка. Тільки холодний дотик собачого носа повертає Гордія до дійсності.
А в дуплі липи щось заблимало. Миг-миг-миг…
Грива торкає ліктем Заграйка. Обоє прикипають очима до дупла.