Знову — миг-миг…
Немає сумніву — якийсь шпигун сигналізує на той бік Збруча!
Відстань — п’ятдесят, щонайбільше сімдесят метрів.
— Схопимо?! — гаряче шепоче Грива на вухо Заграйкові.
— Давай!
Жар сховав язик. Нашорошив вуха. Збив лапою травинку з морди. Мигтіння припинилось. Можливо, з-за кордону передаватимуть відповідь? Немає. Що ж діяти? Затаїли подих прикордонники. І несподівано ніч розпанахав одчайдушний крик. Жар схопився. Від дупла щось наче стрибнуло й мчить на «секрет». Роздумувати ніколи.
— Фас! — Заграйко пустив Жара.
Прикордонники метнулись за собакою. Злапали. Ось він — шпигун-сигнальник. Вилупаста сова, що насіла на зайця.
— Нічого, Заграйко, — розважливо, мовив Грива, — цієї ночі ми спіймали сову, а скоро, чує моє серце, доведеться мати діло з справжніми хижаками.
Лисиця тікає з Польщі
Довгохвоста вертка лисиця вибігла з польського ліска й щодуху помчала до Збруча.
Хто налякав лисицю? Чого вона тікає з лісу?
Гриву розбирає цікавість. Провівши лисицю до очеретів, він поволі озирає протилежний берег: стражницю, нужденні селянські двори, пекарню, біля якої метушаться жовніри.
Он з двору вийшла дівчина, несе до Збруча в’язанку льону.
І Грива прикипає до бінокля.
Дівчина гарна, ніби намальована. Тільки чогось дуже сумна. Ось вона зупинилась біля річки, кинула в’язанку на воду, розігнулась, подивилася на східний берег. Дозорного Гриву, старанно замаскованого в ярку, вона, розуміється, не може помітити. Але чогось усміхнулась…
Дівчина оглянулась кругом, підтикала запаску, підібрала поділ сорочки, щоб не замочити, ввійшла у воду і стала каменем забивати кілочки.
Грива переводить бінокль на лісок.
— Ага, ось чого втекла звідтіля лисиця — жовніри приїхали по дрова.
З ліска долинав тремтливий дзенькіт сокири і шерхіт пилки.
А що діється біля стражниці?
Нічого особливого. Вартовий походжає біля грибка. Гвинтівка на його плечі висить цівкою вниз. Він понуро дивиться собі під ноги і, здається, не звертає ніякої уваги на східний берег. Тільки поява капрала стрепенула вартового.
Капрал наблизився до вартового, показав на гвинтівку і ляснув його по лиці. Жовнір миттю повернув гвинтівку цівкою вгору.
Спочатку жовніри жваво рубали дрова в ліску. Як притомились, посідали на хмизі відпочити. Сміялися, курили. Хтось навіть затягнув голосно:
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть…
Затим — Гордій вухам своїм не повірив — жовніри стиха заспівали таку знайому, рідну пісню:
С неба полуденного
Жара не подступи,
Конная Буденного
Раскинулась в степи!
Та пісня в ліску незабаром стихла. Бо той жовнір, який заспівував, витяг з купи торішнього хмизу газету, і всі схилились над нею. Що то за газета? Чого жовніри ховають її?
Гордій аж засовався од цікавості.
А жовніри хутко засунули газету знову під хмиз. Бо до них простував капрал.
Але він не дійшов до ліска. Запримітив дівчину, що мочила льон. Оглянувся довкола. Межею, поміж соняшниками та кукурудзою, наблизився до Збруча. Ще раз оглянувся. І гнівно запитав:
— Дозвіл маєш?
— Таже я тутешня. Ось моя оселя, город…
— Ідзь до мене! — кивнув пальцем.
Дівчина, опустивши поділ сорочки, вийшла на берег. Капрал схопив її за руку.
— Пус-т-ї-і-іть! По-можі-ть! — не своїм голосом крикнула дівчина.
Тоді капрал став затуляти їй рота. Дівчина, мабуть, вкусила його за руку, бо він заревів, як бугай. Розлючений, він підняв дівчину на руки, гойднув її, наче немовля, і кинув у річку.
— Пся крев, бидло! — вилаявся капрал і рушив до кукурудзи, щоб зникнути в її заростях.
Не встиг. Почувши зойк, від ліска метнулись жовніри.
Троє — з гвинтівками. Четвертий — з сокирою. Не знявши ні чобіт, ані обмундирування, вони кинулись у воду. Допомагають дівчині звестися, а вона не встає. З її рота виливається червоний струмочок. Капрал кинув дівчину на гострий кілок, до якого вона припинала горстки льону. Кілок пробив їй спину. Дівчина вже не могла й слова вимовити. Тільки млявим помахом руки показала на капрала, що побілілий і розгублений стояв на межі.
— Ка-а-тюго… ти?! — метнувся на нього жовнір з сокирою в руці.
Гостро блиснуло широке лезо…
— То є моя відплата за смерть дівчини, — сказав на заставі Юрко. — Знаю, за це їхніх батьків, — кивнув на своїх друзів, які разом з ним перейшли кордон, — і мою родину на Гуцульщині чекає лихо. Але ми не могли інакше…
Жовніри жадібно курили. В кутку стояли три іноземні грубезні карабіни. На столі розсипом лежали набої з тупоносими кулями і недочитана в ліску газета «Сельроб».
Визволяти братів
Гордіїв кінь звався Карасем.
Добрячий, жвавий коник. Він любив, як і всі коні на заставі, овес. Інколи Грива почастує його рум’яною шкуринкою хліба чи грудочкою цукру. І за це Карась вітерцем проносить свого їздця між натиканими лозинами, які вершник спритно стинає шаблею. Одну мав ваду Карась — несподівано кусав, коли хто гав ловив.
Шанували своїх коней й інші прикордонники. Бо то були їхні бойові друзі, залишені їм коли не самим Будьонним, то будьоннівцями. Адже перші роз’їзди на західному кордоні складалися з колишніх будьоннівців, котовців, щорсівців. Пізніше ці роз’їзди стали називати заставами.
На одну з застав, де начальником був одчайдух-будьоннівець, і потрапив Гордій Грива. Прудконогий, як циган, з гострим і хитрющим поглядом чорних очей, з чорними, наче вугіллям натертими, бровами, начальник застави кохав такий розкішний чуб, що на ньому чудом трималася каракулева кубанка з червоним дном. Не розлучався він з нею ні літом, ні взимку. Жовті скрипучі портупеї спадали до паска з безліччю блискучих кілець, застібок, кнопок. Праворуч погойдувалася горіхова кобура з маузером. Ліворуч місяцем-молодиком миготіли цяцьковані піхви шаблі. Наваксовані чоботи вигнутими дзеркалами полискували на ньому. А остроги! Казали на заставі старослужники, що начальник власноручно викував їх з труб полкового оркестру панського війська, захопленого під Львовом. Вони не дзвеніли у нього на обчасах, а вигравали.
Начальник не міг терпіти «глевтяків».
Так він називав млявих, неповоротких прикордонників.
— Ру-у-у-бай, р-р-раз! Ру-у-у-бай, два! Тр-р-и! — командував начальник на кінній підготовці. А коли хто з прикордонників не умів спритно повернути коня на рисі, побоявся стрибнути на землю і на ходу знову виплигнути в сідло, він сердився, змушував повторити вправу, приказуючи: — Ану, глевтяк, роби р-р-аз, роби д-д-ва, роби тр-р-ри!
І домагався свого.
Здавалося, начальник не спав ні вдень, ні вночі.
А на кордоні, ой, який дорогий сон: солодкий і тривожний. Ось і цього ранку, коли на заставу зійшлися з нічних «секретів» та дозорів, всім хотілося якнайшвидше пірнути між простирадла й уві сні золоті верби садити.
Але начальник вилаштував прикордонників, наказав негайно почистити зброю, нагодувати коней, поснідати. І ще додав дуже серйозно:
— Всім одержати в старшини похідний пайок на дві доби. Зберігати, як НЗ! [1] Санітарні пакети в усіх є? — стишено-турботливо запитав він у прикордонників.
— Є, товаришу начальник! — насторожено відгукнулись воїни.
— У кого немає — одержати в старшини!
Через відхилене віконце вартовий гукнув знадвору:
— До стражниці під’їхало дві чорні автомашини. Неспроста…
— Нічого. Продовжуйте спостереження.
Вартовий став на своє місце під грибок.
Мовчки, чітко й напружено трудились прикордонники. А коли всі вказівки начальника були виконані, старшина розпорядився:
— Всім спати! За три хвилини щоб я жодного не бачив на ногах!
Надворі стояв теплий, ясний, з дзвоном оміднілого. листя вересневий день. Але в солдатській спальні, вікна якої щільно завішені ковдрами, царювала глибока ніч.
Десь на заході Польщі вирувала війна. Фашистська Німеччина шматувала тіло країни, наближаючись до наших кордонів.
Коли по команді «побудка» Гордій скинув з себе простирадло, то побачив крізь настіж відчинені вікна, що сонце своїм червоним боком торкнулося ліска за Збручем.
Та тривоги ще не оголошували. Тільки начальник застави сказав старшині:
— Дайте мені ракетницю й набір сигнальних вогнів.
Аж в глибоку північ стала в пригоді ракетниця.
Тихо, обережно вів начальник свою заставу до Збруча.
Наблизились до річки. Прислухались.
Хвилі легенько хлюпочуть, гойдають зорі.
Протилежний берег лежить у чорній, густій темряві.
Тільки в стражниці та в покоях пана Злочека блимають вогники.
— За мною! — різким шепотом скомандував начальник. — Нам наказано взяти під захист братів-українців.
І перший спрямував свого коня у Збруч.
Вбрід переїхали прикордонну річку. Ніхто навіть не окликнув таємничих кавалеристів. Городами командир упевнено вивів заставу до самої стражниці. Метрів за сорок від стражниці прикордонники зупинились, безшумно, не брязнувши жодним стременом, злізли з коней. Вони передали повіддя заздалегідь призначеним коноводам, а самі з гвинтівками напоготові підкралися до стражниці. Грива кішкою підповз до вартового і нагнув його голову собі під пахву.
— Н-не вбивайте-те-те… я не-не пан, я українець. Сс-с-вя-та Марія, н-н-е стр-р-ріляйте… — заблагав жовнір.
Грива обеззброїв вартового, наказав лягти на землю й мовчати.
Прикордонники оточили стражницю. Начальник застави рвучко смикнув двері.
За столом сиділи поручик і капрал. Здавалося, білизна стін разом упала їм на обличчя. Начальник застави твердою ходою наблизився до столу і так дзенькнув острогами, що вікна задзвеніли.
— Пропоную скласти зброю! — відкарбував він. — Опір чинити не раджу. Червона Армія іде на захист українського населення Галичини і Волині! Вона не допустить гітлерівську армію до радянських кордонів!
Поручик, отямившись, вихопив пістолет. Та не встиг він підвести зброю, як Гордій Грива вмить вибив пістолета з його рук.
— Мат-т-ка бос-с-ка, совіти! — простогнав поручик.
— Так, пане поручик!
— Ка-пі-тулюю, — підняв руки поручик. Капрал зробив те ж саме.
— Законно, — вдоволено мовив командир прикордонників і, передаючи ракетницю Гриві, наказав: — Дві зелених ракети в небо!
Це був сигнал на східний берег Збруча, що стражниця зайнята.
Прикордонники поспішили до пана Злочека. Але він уже втік.
На східному березі, розсіваючи темряву зеленими та білими ракетами, ішла великими шляхами звільнення Червона Армія.
А прикордонники лаштувались переходити на новий кордон-
В Карпати.
На новому кордоні
Застава потрапила до небаченого краю легенд і барвистої природи. Гордій Грива в захопленні.
Та зараз він схилився над картою. Його олівець кривуляє по голубих струмочках, що пробиваються крізь скелі, повзе залісеними схилами гір, долає жовтизну хребтів, петляє між оселями, які гречаними зернами розсіяні на папері.
За вікном наливається синявою вечір.
— Ось Довбушеві скелі,— показує на карті начальник застави. — Маємо повідомлення, що тут діє банда диверсантів. Вони переховуються у печерах, або, як каже місцеве населення, у коморах. Ваше завдання: непоміченими підійти до комор, залягти, замаскуватись, стежити і… ліквідувати. Термін — дві доби. Ясно?
— Ясно, товаришу начальник.
Важливо було невидимками підкрастися до Довбушевих скель. Ось чому на марші Грива, почувши, як боєць Громико розминає пальцями самокрутку, суворо поспитав:
— Для куріння команди не було?
Ні, товаришу командир відділення, — зітхнув Громико.
Та все ж його спокушає самокрутка. Він ніяк не може сховати її в кишеню. Тоді командир нагадує:
— Вогонь цигарки в темряві можна запримітити на відстані чотириста метрів, так?
— Так, — згоджується Громико. — Знаю, товаришу командир.
— А відблиск кулеметних пострілів?
— За півтора-два кілометри.
— Точно. А спалах ракети?
— Ф’ю-ю, — стиха свиснув Громико, — да-ле-ко…
За північ підійшли до Довбушевих скель.
Прикордонники посідали на м’якій хвої. Було тепло й пахуче. Дрімали по черзі. Удосвіта вмились росою. Поснідали бутербродами з ковбасою та маслом. Запили холодним чаєм з фляг. Свіжим, погожим ранком почали пильнувати за коморами.
Чорними, велетенськими дірками дивились старезні Довбушеві скелі на прикордонників. Ті дірки здавались виколотими очима, з яких стікали брудні струмочки сліз.
Біля підніжжя скель — густий терен з ледь-ледь синюватими ягідками. Червоніє глід, нахиляє важкі кетяги горобина.
Нудно лежати годинами без руху, без розмови. Громико пробує на зуб якусь билинку. Інший боєць легенько дихає на рукоятку затвора, а потім стирає наліт долонею, не спускаючи з ока свій сектор спостереження.
А Грива задивився на метушливих білочок. Вони кудись прудко гасають, носячи до своїх дупел то ліщинові горішки, то грибочки. Чують наближення зими.
Сірий кам’янистий грунт під промінням сонця набирає вишневого відтінку.
Раптом з однієї комори поповзла вниз мотузяна драбинка. Гриву наче гострим камінцем шпигнуло під бік. Враз одлетіла дрімота. На драбинку обережно став чоловік у цивільному одязі. Ось він уже облишив драбинку й спускається по виступах хребта. Зброї при ньому не видно. Можливо, пістолет в кишені або граната?
— Дивер-с-ант! — різким шепотом передає Громико.
Грива ствердно хитає головою. Мовляв, бачу.
Чоловік на мить зупинився, притаївся за виступом скелі, оглядається, прислухається. І знов рушає вниз.
Біля підніжжя скелі прикордонники без звуку схопили його, обшукали, відібрали пістолет, зав’язали за спину руки і — в гущавину. Затриманий мовчить. Гаразд — полеж, подумай. А щоб не попередив своїх — жмут трави у рота.
А мотузяна драбинка не зникає, висить на стіні.
Ждати довелося недовго.
Драбинка загойдалася. Та поки що не видно нікого.
— Закидаймо гранатами, — нетерпляче пропонує хтось з прикордонників.
— Мовчи вже, стратег, — хмикає Громико. — Самі вилізуть. Май витримку.
Другий чоловік спускався уже сміливіше. Певно, думав, що з попереднім напарником все гаразд. За його плечима погойдувалась гвинтівка.
На самому гребені скелі чоловік несподівано спіткнувся й каменюкою покотився вниз, із стогоном гупнув під кущ ліщини, де чатували прикордонники. Його швидко злабадали, та падіння й стогін, певно, почули в коморі. Бо мотузяна драбина швидко щезла. Натомість повисувались цівки гвинтівок.
— Як же їх викурити з тієї комори? — заклопотано питав сам себе Грива.
— Гранатами! — обізвався нетерплячий прикордонник, — Он колючий дріт валяється, зв’яжемо «букетик» і опустимо зверху… — боєць указав на гребінь скелі.— Туди можна забратися з тилу. Дозвольте, товаришу командир?!
Навпроти комори Грива залишив трьох прикордонників з ручним кулеметом. Взявши решту бійців, він обійшов Довбушеві скелі з тилу. Зібрали колючий дріт, яким гуцули прив’язували вориння, сточили його. Обережно звязали «букет» з гранат. І вибралися на гребінь скелі, якраз над коморою.
Грива зійшов униз до кулемета, а два залишені там прикордонники почали помалу опускати «букет» до комори. Та хоч як обережно опускали вони гранати, все ж дріт торкався землі, зрушував камінчики, і вони сипались на поріг комори. Цівки гвинтівок погрозливо заворушились. Тоді Грива владно скомандував: