— Що, гроза побила чи підрізані? — спитав Варивода.
Голова повторив — «чик» — і прикордонники так і не второпали, що сталося з стовпами.
Грива попросив послати когось верхи на коні й передати на заставу донесення.
— Сам поскачу! — сказав голова.
…Громико на своєму підземному посту міркував: «Вийти на розшуки командира не можна. Але й залишатись наодинці з чотирма затриманими — не солодко… І дощ не перестає. Ось-ось вода хлюпне в печеру… І каміння може завалити прохід… Вести на заставу?.. Таж вони, як зайці, розбіжаться… І набоїв, мабуть, лишилося мало…» Громико зняв диск з автомата, поторкав пальцем і похолов. Жоден набій не підставив своє мідне тіло під пучку. «Що ж робити?» — Громико механічно ступив два кроки, і під чобіт потрапило щось довгасте, не схоже на камінець. Присвітив тьмяним променем ліхтарика й побачив пістолет ТТ, знайдений Родановим і Вариводою у потоці. Поруч лежав брезентовий рюкзак. Громико підняв ТТ, перевірив обойму. У ній було шість набоїв. Стало легше на душі.
У печері все трудніше дихати. Громико закашлявся. То зачадили «плотогони», наче цигани в шатрі. Громико підійшов до них, витягнув ліву руку з ліхтариком, придивився. Раптом камінець дошкульно вдарив його по руці. Ліхтарик випав, але не погас. Він освітив нахмурені, рішучі обличчя «плотогонів». Той, що назвався Левком, поволі встав, за ним підвелися інші. Громико побачив у їхніх руках каміння. Тоді він, не довго роздумуючи, навів пістолет на Левка. Левко став присідати все нижче й нижче, наче хижак, що готується до стрибка на свою жертву. Крізь зціплені зуби Громико спитав:
— Що, напад?
— Бігме, ні. То з стелі гепнув камінець, товаришу…
— Я теж можу гепнути. Назад!
Плотогони відсахнулись.
Громико підняв ліхтарик, суворо попередив:
— Щоб більше жоден камінь не гепав зі стелі. Ясно? Інакше зріжу першою кулею. Запитань немає?
— Є, товаришу.
— Подавай.
— З вами поговорити можна? — почав Левко. — Ми хочемо лагідно поговорити…
— Я на посту. Розмовляти з вартовим не дозволяється. Але скарги вислухаю.
— Візьміть собі, товаришу, з того мішечка грошей скільки хочете і йдіть геть. Згодні?
— Не розумію. Що ви сказали?
Громико освітив обличчя Левка. «Плотогон» обома руками зіперся на коліна, його витріщені очі вп’ялися в прикордонника.
У печері запала напружена тиша.
— Грош-ш-і, гроші! Тисячі!!! — змієм сичав Левко. — Згода?
— До ранку ще далеко. Подумаю!
— Ми не хочемо чекати! — вигукнув Левко.
— Не хочемо! — луною відгукнулись «плотогони».
Їхні руки знову потяглися до каменюк. Видать, догадалися, що мають справу лише з одним прикордонником. Громико поправив порожній автомат, обнадійливо відповів:
— По-думаю.
Затримані значуще перезирнулись. Громико відійшов, погасив ліхтарик. Десь мигнув далекий спалах блискавки. Прикордонник побачив — вихід з печери до половини засипаний камінням. Він простяг надвір руку, наповнив долоню дощовою водою, обмив очі, обличчя. Потім намацав рюкзак. Пальці відчули, що за прогумованою тканиною лежать якісь плитки, схожі на пачки галет. Прикордонникові нестерпно захотілося їсти. І він не втримався від спокуси, розв’язав рюкзак, вийняв одну пачку. Пачка виявилась надто твердою. Громико понюхав її, лизнув язиком і сплюнув.
— От гади, — вилаявся пошепки. — Тол! Куди ж вони його несли? До мосту чи в залізничний тунель?..
Громико ще раз послав руку в рюкзак і ледве не ахнув. Пальці торкнулись новісіньких хрустких папірців. «Гроші!..» Хотів присвітити, але батарейка в ліхтарикові вичерпалась.
З печери ревіли «плотогони»:
— Згода чи ні?! Не хочемо до ранку!
Громико приліг за виступом валуна і проготувався до бою. У глибині печери хижо поблискували вогники. «Плотогони» більше не вимагали згоди. Вони діяли. Запалили сухе листя; ядучий дим з запахом гнилизни поповз на Громика. У нього засльозилися очі.
— Що ви там палите? — суворо спитав прикордонник.
— Та… тут в одного штани тліють, — єхидно відказав з глибини Левко. — Ми вже гасимо…
Насправді ж «плотогони» все ближче й ближче підгортали до нього тліюче листя. «От гади. Вирішили викурити мене…» Громико зняв картуза, затулив ним рота і поповз до виходу. Тільки він примостився біля отвору, на нього полетіло кілька камінців. Потім зашльопали постоли затриманих.
— Назад! — скомандував Громико і двічі вистрілив з пістолета по стелі.— Хто ступить ще один крок, уб’ю!
В печері завагались.
— Товаришу, ми задихаємось! — почувся жалібний голос.
— Гасіть вогонь!
— Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?
— Згоден.
— Тоді пустіть нас. Ще не пізно.
— Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?
Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.
Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.
Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.
Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…
А голоси все дужчали, наближались.
Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:
— Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет — все в цілості. Дозвольте зійти з поста?
— Дозволяю, товаришу Громико.
«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.
Іллюха — тямуха
Невеликий хлопчик — з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях — несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.
До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, — дарунки неня.
Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни — Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край — Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!
Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:
— А де батько?
— Та о-о-он же, вишку майструє.
— Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?
— Дивлюсь собі… — ніяковіючи, відповів Ілько.
— Гм, дивлюсь собі,— примружився лісоруб, — значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?
— То чому ні? От спитаю неня…
— Я сам його спитаю. — І, подобрішавши, додав: — Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?
— А на все літо, вуйку…
— То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.
Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти — не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…
Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою:
— Ади, Ілько відає діло…
— То є втіха єму.
— А най тямує.
Біля комори навантажили Ількові на віз свіжоспеченого хліба, поклали солонини, поставили діжечку бринзи, мішечок кукурудзяного борошна, а в самому задку припасували мідний казан. І — в путь.
Теплий, радісний день пливе над Карпатами.
Ілько поволі їде знайомою дорогою. Попереду, на відстані кілометра або й того менше, ідуть собі гуртом лісоруби, гомонять.
Море лісових квітів зачаровує хлопця. Майже до коліс припадає розквітлий звіробій, рожевими пелюстками тремтить шипшина, мідними головами жовтіє буркун. Над ровами та якимись старими ямами цвіте плакун-трава. Ваблять зір перші чорниці, тендітні сироїжки, лисоголові маслюки.
А птахи? Що вони виробляють з самого ранку в лісі!.. Заслухався маленький возій, задивився, замріявся… Раптом Вихор і Зірка задерли голови, форкнули, смикнули віжки, поточились назад. Ілько глянув уперед і побачив зовсім недалеко на дорозі оленя. Олень здивовано зиркнув чорними великими очима на коней, тупнув ногою і, поки Ілько підбирав віжки в руки, стрибнув з дороги вбік, зник у чагарнику.
Ілько аж иа ноги звівся. І в цю мить він помітив, як слідом за рогатим оленем метнулось маленьке оленятко. Воно застряло в сухоломі, перевернулося на спинку. Ілько накинув віжки на гілку дубочка, що ріс над самою дорогою, підбіг до сухолому. Він упав на оленя, обхопив його, як маленьку дитинку, руками. Оленя відчайдушно пручалось, але не могло вивільнитись з чіпких рук хлопчика.
Оленя було мокрісіньке від вух до ратичок.
— Файно викупалось у росі,— ласкаво заговорив до нього Ілько, — але ти не смикайся, не плач, не тремти. Я тебе не вб’ю. Ось нарву травички, витру, обсушу…
Ілько простяг руку між сухоломом за торішнім злежалим листям. Воно лоскотно зашерехтіло під пальцями. Та замість листочків він підняв сіруваті, дивно поцяцьковані папірці. «Ого! — мовив до себе Ілько. — Які цікаві! А най потім роздивлюсь». І поніс папірці разом з оленятком до підводи.
На лісосіці підводу зустріли знайомі прикордонники на чолі з командиром відділення Гордієм Гривою. Вони перевірили у лісорубів перепустки. Ілька лише жартівливо спитали:
— А в тебе, Ілько, є папери?
— А маю, маю, — несподівано відповів хлопчик.
— Що, на оце оленя паспорт дістав у заповіднику?
— Ні. Я його злапав на дорозі. А папери ось… нате.
Гордій Грива взяв з Ількових рук папірці, здивовано роздивляється. Що за чудасія?.. «Бер-бер-бер», — беркає командир, а зрозуміти напису чужою мовою не може. З’юрмились прикордонники довкола командира, розглядають малюнки.
— То якийсь цар, — втручається Ілько, — лишіть мені. Я відвезу сестричці. Най бавиться.
Один з прикордонників узяв папірці в свої руки, понюхав і вигукнув:
— Щоб я пропав, коли у цій обгортці не лежав шоколад!
— Агій на вас, хлопці,— мовив лісоруб, що стояв поблизу. — На наших лісосіках чоколяди споконвіку не росли. Та й з лісорубів ними ще ніхто не ласував. Хіба у пана лісничого коли бувало…
— Обгортки зовсім свіжі, — сказав Грива. — Як вони потрапили сюди? — І до Ілька: — Де ти знайшов ці папірці, Ільчику?
— Зараз покажу. От най заберуть усе з воза.
З лісосіки поверталися до лісодільниці вчотирьох: Ілько, два прикордонники і Гордій Грива. На тому місці, де Ілько зловив оленятко, дозорці розпрощалися з юним возієм. Вони захопили з собою папірці з «царем».
Ілько ж швиденько подався додому, радіючи, що везе такий несподіваний дарунок сестричці Домці та молодшому братикові Устимкові.
Ще з хвіртки Ілько гукнув Домці та Устимкові, які гралися на подвір’ї під волоським горіхом:
— Ану, вгадайте, що у мене в мішку?!
— Пока-жи, Ільчику, — затягнув Устимко, — по-ка-жи…
— Звірюку ймив, ось що! — мовив Ілько і показав мордочку оленяти. — Вовк, г-рр-рр…
Домця випустила кошика з рук і з криком та лементом побігла до хати.
— Мамцю, Ілько вовка ймив. Я боюся во-в-ка!
— Не репетуй, дурненька. Це не вовк! — гукнув їй услід Устимко.
— Хр-хр-р, — лякав Ілько Устимка, — баць його лобиком.
— А я не боюсь кізочки, а я не боюсь…
— Це оленятко, Устимку.
Сінешні двері трішки відхилилися, з-за них визирнули лякливі оченята Домці. Вона недовірливо дивилася на Устимка, який уже гладив по голівці оленятко і слізно просив:
— Ільцю, подаруй мені оленятко, подаруй!
— Ні, я його Домці віддам. Вона виростить з нього великого оленя. Він буде у нас на подвір’ї пастись. І тоді до нас з усіх осель ходитимуть люди дивитися, о!
— А ти мені ще зловиш, Ільчику?
— Зловлю.
— А я оленятко вирощу і пущу в ліс. Потім воно само до нас буде прибігати. Ага, Ільцю? Правда, буде?
— А буде.
— Але ж ти візьмеш мене з собою, Ільцю? — заглядає Устимко в братові очі.— Я хочу видити, як ти будеш ймити оленятко. Візьми…
Ілько задумався. Воно удвох веселіше їхати. Але… чи відпустить мати братика?
Та поки що Ілько сів обідати. А мати сказала — як прийде батько з застави, то змайструє оленяткові кліточку. Домця вже зготувала тваринці кукурудзяну кулешу, посипала цукром, але оленя не їло. Мати дістала соску, налила у пляшечку молока, настромила соску на шийку і підставила до мордочки тваринки. Оленя крутнуло голівкою, наче соромилося ссати при чужих. Та коли мати запхала соску йому в рот, оленя весело зацмокало. Діти вдоволено забігали довкола нього. Ілько аж присідав, сміючись з кумедної тваринки. Він геть забув і про «царя» на шоколадних обгортках, і взагалі про знайдені папірці. Нарешті й сам підсів до миски з кулешею. І так смачно обідав, наче справжній лісоруб.
Тим часом знайдені Ільком папірці з «царем» примусили Гордія Гриву відіслати прикордонника Громика на заставу. А сам він лишився з Вариводою в районі лісосіки…
— Коли виявили обгортки? — з незвичайною зацікавленістю запитав начальник у Громика.
— Хвилин тридцять тому.
— Де саме?
— На закруті потоку.
— Ясно. Що ви помітили на місцевості біля схованки шоколадних обгорток?
— Трава не зім’ята. Роса не струшена. Слідів нема.
— Повертайтесь на лісосіку, — наказав начальник, — і пильно несіть службу. Знахідка хлопчика дуже інтересні…
— Слухаюсь.
Відіславши Громика, начальник з дзвоном відімкнув залізну скриньку, де у нього зберігались секретні документи, дістав щойно одержану тривожну телеграму з загону. Ще раз перечитав її, швидко підійшов до карти. Ось воно, голубувате «колінце» потоку поблизу дороги. Він добре знає цю місцевість. Взимку тут хоч писанкою покоти — така пухнаста снігова рівнина з темно-зеленими ялицями, може, столітнього віку. Напровесні, коли щезає сніг, над джерелом, у затінку, ще довго блищать срібні скалки крижин. Влітку потік заростає густою травою, а дно його береться зеленим нальотом моху. Прибіжить косуля напитись, зрушить копитцем камінчик, і він біленькою цяточкою булькає в прозору водичку. Восени потік і його береги засипає листя бука, ліщини, затрушує хвоя. Слід людини тоне в цьому настилові. Але ж зараз кінець травня?! Над потоком буйно підводиться молода трава, витягується в стебло. Наступи, і слід віддрукується, як печатка на зеленому аркушеві. «Якщо ці обгортки дійсно сховані були німецькими льотчиками, то в якому ж напрямку вони пішли, не лишивши по собі слідів? Невже потоком? А це гірше… Жар може не взяти слід. Запах вода змиває. А де парашути екіпажу? Це ж не голка в стіжку сіна».