Начальник вернувся до столу, простяг руку до зеленої коробочки польового телефону, подзвонив і незабаром почув знайомий голос начальника загону.
— Товаришу полковник, доповідає «Стіг», — сказав у трубку начальник застави. — Дозорний наряд командира відділення Гриви тридцять — тридцять п’ять хвилин тому в квадраті 24–03, поблизу безіменного потоку, де сьогодні почалась порубка, виявив сховані обгортки від шоколаду німецької фірми «Дубль В», виготовленого у Берліні, з портретом Гітлера. Гадаю, що ця деталь має відношення до надісланої вами шифровки… Моє рішення? Вислав посилений дозор у район лісосіки. Зараз посилаю групу переслідування з службовим собакою Жаром. Всі підступи до кордону перекриваю негайно… Слухаюсь!.. Буде виконано!
Коли прикордонник Заграйко з двома товаришами, взявши собаку Жара, вирушив на пошуки слідів, начальник зібрав решту бійців і молодших командирів застави, повідомив їм тривожну новину:
— Минулої ночі німецький розвідувальний літак порушив повітряний простір в районі міста К. Зенітники підбили літак. Він упав у лісі. Обгорілі рештки його знайдено. Загиблих льотчиків не виявлено. Є підстави думати, що екіпаж скористався парашутами і приземлився у прикордонній смузі. Цілком вірогідно, що льотчики спробують перейти через кордон. Можливо, на ділянці нашої застави. Ми маємо досить несподівану знахідку…
Начальник застави передав присутнім обгортки шоколаду.
— Пізнаєте, хто на портреті?
— Пізнаємо, — відповіло кілька голосів, — їхній фюрер… Гітлер…
— Перевірка контрольної смуги не виявила порушення кордону, — вів далі начальник застави. — Певно, коротка літня ніч не дозволила екіпажу перебратися через смугу…
Задзвонив телефон. Усі присутні затаїли подих, ждали, що скаже зелена трубка.
— Сліди ведуть у потік? — перепитав начальник застави. — Значить, водичкою? А як ви виявили? Ага. Зрушені камінці лежать мохом донизу? І так на відстані п’ятисот метрів? О, це гірше. Там мочари… Жар далі не бере сліду? Гаразд. Будьте біля потоку…
І, звернувшись до присутніх, наказав:
— Всім одержати у старшини сухий пайок на добу і бути готовими до виходу на кордон!..
А Ілько, нічого не відаючи про всі ці події, тим часом віз троси на лісосіку. Поруч з ним сидів Устимко. Братик таки упросив матір, і вона відпустила його з Ільком.
Устимко не зводив очей з дороги — так йому хотілося побачити оленятко.
Проїхали вони, можливо, з півтора кілометра. В тіні дерев хлопчики не помітили, як спершу ріденькі, потім густіші хмари закрили сонце. Коли віз проторохтів через місток, над горами сяйнула блискавка. Почав накрапати дощик.
Хлоп’ята натягли на себе брезент, яким прикривали продукти. Вихор і Зірка йшли вперед рівним кроком. У небі оглушливо гримнуло.
— Ти не боїшся грому, Устимку? — питає Ілько.
— Ні. Він же тільки в горах гарцює, правда, Ільчику?
— Ага, в горах.
— А оленятко тепер, мабуть, не вибіжить на дорогу?
— Сховалось від дощику.
— От і не сховалось, Ільчику. Я буду файно дивитись на дорогу, то й побачу. — Устимко трішки підвівся і лячно гукнув до братика: — Що це, Ільчику?!
Ілько схопився на ноги.
— Це… це по-о-овідь, Устимку!
Ілько силоміць посадовив Устимка на Зірку. Сам вихопив із-за пояса ножика, кинувся до посторонків, обрізав їх, виплигнув на Вихора. Коні відчули небезпеку, рвонулися на схил гори. А внизу вже розіллялася несподівана повідь — десь в горах пройшов великий дощ. У вузькій долині понад потічком, де пролягала дорога, клекотало, булькало, шумувало, наче в казані над великим вогнем.
Коні щосили дерлись між корчами на гору. Устимко обома руками тримався за гриву Зірки. Поруч колупав землю копитами Вихор. На ньому пригнувся Ілько. Він гукав до братика:
— Устимку, вода воза трутила. Тримайся!
— Я сі тримаю, Ільчику.
— Коні самі не підуть у воду. Вони знають!
Вибрались на рівніше місце. Попереду не було ні густого лісу, ні корчів. Манячили під низькими хмарами поодинокі куші ліщини. Везуть коні змокрілих хлоп’ят, а куди? Врятували від прудкої течії, а тепер можуть натрапити на вовків. Але неньо казав Ільчикові, що вовки бояться грому, то й десь поховалися. Ілько згадав, що зовсім недалеко, за лісосікою, починається кордон. Добре, коли їх зустрінуть прикордонники. А як не зустрінуть?..
Коні йдуть та йдуть.
Хлопчики сидять на них мовчки, принишкли. А від навислих хмар аж сутінно, хоч ще далеко до вечора. Нарешті попереду щось забовваніло, наче вежа. Коні підійшли до неї й уткнулися головами.
— А-а-а, хитрі,— зрадів Ілько, — ади, Устимку, коні сіно почули. Під оборіг привезли. От тямухи… — Потім огледівся й вигукнув: — Та це ж починається полонина! Я ж тут був з неньом!
— А вовків тут немає, Ільчику? — дрижачим голосом спитав Устимко. — Я боюсь вовків…
— Не бійся, — підбадьорював братика Ілько, — тут недалеко прикордонники. Із зброєю, о!
Над оборогом добротний дашок. Він зіп’ятий над чотирма наріжними стовпчиками. До них і прив’язав коней Ілько, подерся по стовпчику на сіно. За хвилину він повеселілим голосом гукнув до братика:
— Устимку, а тут сухо-сухо і тепло. Лізь до мене!
— Я впаду, Ільчику!
Ілько миттю зсунувся вниз, підсадив братика, і ось хлоп’ята уже в сухому сіні, як горобенята у гнізді, кубляться. Все глибше і глибше занурюються в запашне сіно.
— Ільчику, — почувся голос Устимка, — ади, щось біле-се-ньке, біле-се-ньке…
— То є якийсь… крам! — здивувався Ілько, витягуючи з-під сіна тонку, міцну і слизьку матерію. Наче вода, лоскотно вибігала вона з його чутливих долонь. — І пацьорки… Що то є?
— Бр-р-р… студено мені, Ільчику.
— А, що буде — най буде. Скидай мокру сорочечку, Устимку. Я тебе окутаю ось цією файною вереткою[3].
Братики загорнулися в білосніжну матерію, прикрилися пахучим сіном по саму шию, тільки голівки видно, щоб зручніше було наглядати за кіньми.
Десь стороною шумувала велика злива.
Над полониною котилися низькі клубчасті хмари, посипаючи молоду траву росянистим дощиком. Коні сумирно пофоркували внизу, хрумали сіно. Братики зігрілись у сіні, як у мами під пір’яною ковдрою. їм захотілося спати. Перший замовк Ілько. Устимко спитав:
— Ільчику, ти вже спиш?
— Ні.
— Про вовків думаєш?
— Ні. Про царя, Устимку.
— А якого царя? Повідай мені.
— Як ловив оленятко, то знайшов я того царя… на папірцях, о! Прикордонники взяли. Казали, що то є всіх шпигунів цар, о! Ну, спи, Устимку, спи. Дощ перестане, сонечко вийде, а мо’ прикордонники нас найдуть, тоді й додому поїдемо. Спи…
Але Устимко не міг заснути. Для нього все те було надзвичайно цікаве й таємниче: цар, шпигуни, прикордонники, біла веретка у сіні під оборогом… Він хвильку мовчав, потім вивільнив руку і сіпнув Ілька за чуб, показуючи на пагорбок:
— Ади, ади, Ільчику, ноги!
— Що ти, Устимку? Які ти ноги вгледів? То хмарини…
— Хіба хмарини ходять? Он-о-он!
Ілько неохоче визирнув з свого кубла і схопився, немов опечений. Устимко не помилився. Одна… дві… три. Три пари ніг ідуть в бік кордону. Ілько не бачив постатей тих, чиї це були ноги. їх сховали хмарини. Але ноги, як ножиці, мах-чик, мах-чик, мах-мах… «Ой, це нас розшукують!» — зрадів хлопець і гукнув:
— Ідіть сюди-и-и-и! Ми ту-у-ут! Під оборо-го-м!!!
Ноги зупинились. Потупцялись на місці. І — несподівано побігли далі. Незабаром вони зовсім щезли, ніби разом з хмаринами піднялись над землею.
— Не-е-ема… — розгублено мовив Устимко.
— То не наші,— стривожено сказав Ілько. — Бігме, Устимку, не наші люди.
Дощ не переставав. Не видно було жодного просвітку в небі. Хлопчики зігрілись, обсохли і заснули. Устимко щось пригортав рученятами до грудей. Мабуть, уві сні ловив оленятко…
Та не спали прикордонники. Як тільки над горами заклубочились хмари, вони вийшли на лінію кордону. На допомогу їм прийшли лісоруби. Вони разом з прикордонниками стали на лісосіці, на зорову відстань один від одного. Окремі пошукові групи вийшли в тил прикордонної смуги.
Хлопчики спали у сіні під оборогом і нічого не відали, що творилося довкола. Ількові снилося, що він з Гордієм Гривою та іншими прикордонниками мчить на своєму Вихорі в атаку на фашистів. І от саме у розпалі стрімкої атаки Ілько чує не команду, а чийсь лагідний голос:
— Гей, Ільку, проснись! Та вставай же, хлопче!
Ледь розплющились повіки в Ілька.
— От жартівник, — не вмовкає над ним знайомий голос. — Вставай же, браток. Уже дощ перестав. Небо прояснилось. Досить вилежуватись.
Ілько ширше розплющив очі. І перше, що він побачив. — це зірку. Червону зірку на зеленому кашкеті. Ілько усміхнувся. Впізнав командира Гордія Гриву.
— Та й міцно ж ти спав, Іллюхо-тямухо, — каже Грива. — може, з півгодини стежимо за твоїм господарством, міркуємо, хто б міг завести аж сюди коней з лісодільниці? Хто заїхав на них аж сюди, до самого кордону? А це ось який порушник!..
— Та ми не-е-е шпигуни, — зніяковів Ілько. — От коби бачили ви, як тут ходили…
— Хто ходив, Ільчику? — насторожився Грива.
— Хмарини. Ота-а-а-к… в бік кордону. Ми гукали, а вони навтіки. Бігме, правду кажу, — кудлата, затрушена сіном голівка звелася поруч Ількового плеча.
Ілько розповів Гриві про все, що з ними трапилось.
Грива здивовано роздивлявся сорочки братиків.
Ілько винувато мовив:
— То не є наше, вуйку командире…
— А де ж ви взяли?
— Ми ніде не брали! — каже Устимко. — То тая веретка у сіні лежала…
— Ану, скидайте-но цю веретку.
Братики перевдяглися у свої підсохлі сорочки. Грива розгорнув сіно і кинув донизу три білих, наспіх згорнених жмутки шовкової матерії.
— Па-ра-шу-ти?! — закліпав очима Заграйко, який, тримаючи на повідку собаку, стояв під оборогом.
Сповзаючи з оборога, Ілько аж тепер роздивився, куди вони потрапили.
— Гай-гай, то це ми вже до кордону забилися?..
Грива з Устимком сіли на Зірку, а Заграйко з Ільком — на Вихора, і вони рушили вниз.
На лісосіці Грива завів хлопчиків до колиби, де містився оперативний пункт начальника застави. Сюди ж заніс три парашути. У начальника застави зникли всі сумніви. Отже, екіпаж збитого літака десь на ділянці кордону вичікує темряви.
О другій годині ночі на краю лісосіки, у ярку, по якому збігає потічок, продирчало кілька коротких автоматних черг, ніби перегукнулись лугові птахи — деркачі. У небо звелася червона ракета. Начальник застави з оперативною групою кинувся до ярка. Ракети одна за одною нависали над ярком. Відстрілюючись з пістолетів, три чорні постаті згинці бігли до кордону.
— Стій! Руки вгору!!!
Постаті запетляли, але уперто рвались уперед. І тут навперейми їм кинувся Жар. Собака плигнув на груди передньому порушникові, збив його з ніг. Підбігли Заграйко й Громико, відтяглії Жара, вирвали з рук затриманого пістолет. А Жар уже мотлошив другого порушника.
Грива метнувся за третім, що ось-ось міг перескочити кордон. Та спіткнувся об камінь і розтягнувся на мокрій землі. Саме цієї хвилини втікач оглянувся й тричі вистрілив позад себе.
Грива схопив важкий камінь і щосили кинув ним у порушника. Той захитався, схопився за смереку. І тут його оточили прикордонники. Притиснутий до смереки, під цівками гвинтівок і автоматів, ворог підняв руки вгору.
Вранці Ілько вже знав, хто біля кордону їв шоколад в обгортці з «царем».
Ми ще повернемось!
Червень у Карпатах пахне молодим медом, білими грибами, духмяністю трав, терпким дубовим листом, димком багать лісорубів. Видзвонює співом птаства. Знаджує мандрами у гори — до синього неба, до орлиних гнізд.
Чарівний червень у Карпатах.
Таким лишився він у пам’яті прикордонників — червень сорок першого року.
Неділю Гордій Грива зустрічав на спостережній вишці. По той бік кордону лежала порубана ліщина, чорніла свіжо-виорана земля.
З-під розіп’ятої маскувальної сітки грізно проглядали жерла гармат.
— Ой, не для навчання, товаришу начальник, поставили фашисти свої гармати… — по-цивільному доповів про бачене Гордій Грива.
— Для війни, Гриво. Для війни, — стурбовано похитав головою начальник застави. І, співчутливо подивившись на втомленого Гордія, наказав: — Підіть відпочиньте, Гриво. Я сам прийматиму наряди з кордону.
— Слухаюсь.
З кордону поверталися вимочені росою наряди. Прикордонники швидко протирали клоччям зброю, пили чай і лягали спати в зелені намети. В затишку саду спалося любо й привільно. Гілки яблунь з маленькими рясними плодами стиха шелестіли, нашіптували казкові дива. Снилося Гриві, що він простягнув руку до сіренької горлиці, яка присіла на галузці й нахилила її до входу в намет. І раптом звідкілясь пролунав надривний крик:
— Тривога! Застава, до зброї!
Грива схопив автомат, що стояв поруч з ліжком, на ходу оперезався паском з гранатами та запасними дисками і вискочив з намету. Чулися вибухи снарядів, тріскотнява автоматів. Хто напав? Та роздумувати ніколи. Разом з друзями Гордій стрибнув у завчасно викопані окопи, припав до бійниці. Вся застава за лічені хвилини наїжилася цівками гвинтівок, автоматів, кулеметів. Прикордонникам байдуже, що вони лише в трусах та майках. Були б під руками патронташі, диски, гранати.
Обличчя в бійців поблідли, посуворішали.
— Приготуватись. Ждати моєї команди, — чується напружений голос начальника застави.
З-за кущів з’явилися каски нападників. Вони повзуть. Ось вороги вже наблизились до смугастого з радянським гербом прикордонного стовпа. І в цю мить пролунала владна команда начальника застави:
— Зас-та-ва, вогонь!
Кам’яний схил горба спалахнув вогнем. Наче невидима рука велета викресала з нього безліч іскряних снопів. Кулеметні й автоматні черги січуть низенькі кущики лозняку, косять траву, збурюють вогкий грунт. Широкоплечий всюдисущий старшина розносить по окопах цинкові коробки з набоями і обмундирування прикордонників.
Вороги один по одному втикаються носами у непривітну для них радянську землю.
Першу атаку фашистів відбито.
Начальник застави наказав якнайшвидше одягтися, поповнити боєприпаси, посилено пильнувати за флангами і тилом. Гордій Грива задивився на заставу. Вона зовсім недалеко випинала свої білосніжні стіни. Гордія охопило невимовне почуття жалю. Він, як і всі його бойові друзі, любив і шанував заставу, мов рідну хату, де пахне свіжим хлібом, печеною картоплею, пареним молоком, вимитою підлогою. І ось ця рідна хата стоїть зрешечена ворожими кулями. І вже не чути ні запаху свіжого хліба від неї, ні духу печеної картоплі… Несе від застави, з усього рубежа перегаром пороху.
Прибігає Громико. У нього забинтована рука.
— До начальника, — передає наказ Громико, а сам припадає до бійниці,— ідіть, я заміню вас…
— Біжу…
— На рацію, — наказує начальник застави Гриві,— передайте відкритим текстом: «Стіг» першу атаку відбив. Жертв нема. Стоїмо твердо. Жду наказу.
Грива повторив наказ і згинці траншеєю подався до застави. В радіокомірчині він побачив схвильованого молодого радиста. Щільно причинивши за собою оббиті цинковою бляхою двері, Грива сів поруч з радистом і почав диктувати:
— Слухайте! Доповідає «Стіг». Першу атаку відбито. Жертв нема. Стоїмо твердо. Жду наказу… Артобстріл…
Грива не домовив. Довкола все загуркотіло, захиталось, як гори від нечуваного обвалу. За віконечком з тріском упала щогла-антена. Рація замовкла…
Прикордонники в цей час вели вогонь, відбиваючи повторну атаку фашистів.