— Оголошую всім підданим нову пісеньку на честь перемоги. Ось цю: «В Їчині музики грають, аж дерева гнуться».
Імператорський оркестр заграв цю пісню.
Камердинери стали струнко.
Коли оркестр дограв, троє камердинерів запитали, які будуть далі накази його імператорської величності.
— Зараз ми підемо до своїх світлиць, — промовив поважно Румцайс.
Він узяв Манку за руку, і вони подалися в рідну Чехію, до печери в Ржаголецькому лісі.
Частина друга
Про Румцайса та розбійницького сина Ціпісека
1. Як Румцайс замовив три танці
Одного разу сиділа їчинська княгиня у садочку за стіною замку, поглядала на моріжок і зітхала по-французьки:
— Яка нудьга дивитися весь час на зелену траву!
Прийшов пан князь у нових атласних штанях і промовив:
— Алябонер[16], я до ваших послуг.
Покликав він лакея Фріцека і звелів, щоб той розпорядився викопати на місці зеленого газона ставок.
Коли ставок викопали, князь показав його княгині, але та тільки зітхнула, обмахуючись хусточкою:
— А де біля ставка очерет?
Князь кивнув Фріцекові:
— Щоб сю ж мить усе було готово!
Фріцек гукнув на садівників, і за хвилину навколо ставка зазеленів очерет.
Та княгиня промовила примхливо:
— А де русалка? Я хочу, щоб вона танцювала на ставку переді мною.
Тут уже ні князь, ані лакей Фріцек не могли дати ради. Спробували заманювати русалок срібним дзеркальцем, але жодна не прийшла.
У княгині зіпсувався настрій, і вона подалася до свого сповідника.
— Але ж це простіше простого! — вигукнув сповідник. — Русалки найкраще ловляться на свячену нитку.
І тут-таки освятив їй п'ятнадцять метрів тонкої нитки.
Княгиня змотала свячену нитку і гукнула Фріцека:
— Негайно спіймай нам русалку. Та швидко!
Фріцек вирушив до лісу.
А в цей час усі русалки Ржаголецького лісу поралися біля четвертого джерела.
Шість русалочок сиділи довкола і ніжними пальчиками вибирали з води ялинову глицю. А сьома стояла на горбочку і стерегла вітер.
Але вітрець віяв од Садської, а Фріцек підкрадався з боку Їчина. Від куща до куща, від дуба до бука, щоб його не помітила русалка, яка стояла на сторожі.
Коли Фріцек підійшов уже на три кроки, зробив він на свяченій нитці зашморг і накинув крайній русалці на плечі. Шість русалочок втекло, а сьома залишилася — нитка обплела її так, що вона ледве-ледве могла переступати ногами.
— Відпусти мене! — заблагала русалочка.
Фріцек прикинувся добрим:
— А може, й справді відпустити?
— Ну, то пускай вже! — просилась русалочка.
— Добре, прийдемо в замок, там і відпущу, — збрехав Фріцек, роздивляючись, як краще вибратися із Ржаголецького лісу, бо вже сім років тут порядкував розбійник Румцайс.
А в цей час Румцайсові вже переказали, що трапилось. Манка саме купала в струмку їхнього синочка Ціпісека і почула новину.
Схопивши мокрого Ціпісека, прибігла вона до печери і вигукнула:
— Ой, Румцайсе, щось сталося вгорі, біля джерел! Хтось перебив русалкам роботу, і струмок несе глицю!
Румцайс накинув на плечі куртку з червоної іспанської шкіри, зарядив пістоль зеленим жолудем і сказав:
— Витри, Манко, Ціпісека, і ми подивимось разом, що там трапилося.
Манка розкрутила Ціпісека, наче дзигу, бо так розбійники сушать своїх дітей після купелі, а коли хлоп'я висохло, швиденько натягла на нього сорочечку.
Батько й син побігли до четвертого джерела. Прибігли й бачать — нікого немає, тільки сполохані бабки сновигають. А від джерела ведуть сліди, і кожний слід інакший.
— Тут пройшов лакей Фріцек, — сказав Румцайс. — Це він так ставить ноги, бо ніколи не знає, у який бік йому краще вклонитися.
І Румцайс показав пальцем на доріжку слідів, які вели прямо до Їчина.
О тій порі пан князь і княгиня Майолена сиділи на золотих кріселках біля ставка. Перед ними стояла русалочка, спіймана на свячену нитку, і вони кричали на неї по-французьки:
— Дансе![17]
І русалочка танцювала. Дріботіла ноженятами до ставка і назад, бо її тримала свячена нитка, кінець якої стискав у руці Фріцек.
А по той бік ставка, за верболозом, уже стояли Румцайс і Ціпісек.
— Якщо я зараз вискочу і наведу там лад, хтозна, чи не налякаю я бідну русалочку, — сказав Румцайс. — Він простяг руку, вирвав листочок осоки і подав Ціпісекові. — А ти маленький і знаєш, що робити. Адже за плечима у тебе вже пів-розбійницької науки.
Ціпісек узяв осоку тупим кінцем у долоню і підкрався до русалочки так тихо, що навіть трава не сколихнулась. Чотири рази провів він листком по свяченій нитці, і русалочка знову мала ніжки вільні, як вітер.
Тут Румцайс підвівся з-за верболозу.
— Кому кортіло танців — той хай їх і має! — крикнув він могутнім голосом. — Панові князю оголошую русальський менует!
Русалочка взяла пана князя за рукав та й пішла з ним у танок, витинаючи дрібушечки. Добряче довелося пострибати панові князю. Аж до вечора потім виливали йому піт із черевиків.
— Фріцекові наказую станцювати млинка! — знову вигукнув Румцайс.
На них словах учепився Ціпісек лакею Фріцекові за поли і так розкрутив, що спинився той аж по коліна у рясці.
— Сам собі замовляю танець рейдовак по-розбійницькому! — знову крикнув Румцайс.
Схопив він княгиню за стан і ушкварив навколо ставка дванадцять разів. Після цього понесли княгиню до замку разом із її золотим кріселком.
Коли танці скінчилися, послав Румцайс русалочку назад у ліс, щоб біля четвертого джерела знову було їх сім. А як підходив із Ціпісеком до Ржаголецького лісу, закричав на весь голос:
— Ми вже йдемо!
Це щоб Манка не боялася за свого сина.
2. Як Румцайс і Ціпісек порядкували з водою
Якось русалки переказали Манці, щоб та прийшла попрати їм сорочечки. Дощу довго не було, вода була тверда, і русалки могли б понамулювати собі пальчики.
Коли Манка пішла, посадив Румцайс Ціпісека на коліно і сказав:
— Ану заплющ очі й скажи, чим пахтить он звідти, від Зебінського горба?
Ціпісек заплющив очі й різко, по-розбійницькому, втягнув носом повітря.
— Від Зебіна пахтить гарячим камінням.
— А тепер скажи мені, чим пахтить од річки Цідлини? — запитав Румцайс.
Ціпісек ту ж мить відповів:
— Холодною водою.
Румцайс пересадив Ціпісека на друге коліно.
— То були дуже легкі загадки. Тепер скажи, чим пахне од міста Їчина?
Ціпісек довго втягував повітря, але ніяк не міг розібрати.
— І не золотом, і не залізом, — зрештою мовив він.
— Аби тільки не свинцем! — злякався Румцайс і сам понюхав повітря. — Авжеж, свинець. Це їчинський князь знову виливає дріб — на біду якійсь лісовій звірині!
І, посадивши Ціпісека верхи собі на шию, Румцайс поспішив до Їчина — навпростець через поле, а тоді рівною імператорською дорогою.
Але пан князь у цей час уже наказав запрягти коляску і погнав коня з чорного ходу до ставка. Кінь летів, а за ним підстрибувала коляска з князем на передку. Одягнений він був у костюм із зеленого сукна, на голові мав капелюх з тетеруковим пір'ям, а між колін затис рушницю. Біля озера зупинився, тихенько вискочив з коляски і сховався за вербу, промовивши:
— Тут мені буде зручненько чекати!
І почав водити своєю мисливською рушницею туди й сюди, чи не блисне синє качине крильце.
Аж тут над самою головою в нього обізвався чийсь голос:
— А чи не розрядив би пан князь айн-цвай свою рушницю? І чи не закинув би пан князь шнель-шнель патрони у ставок, бо качки ще не відсиділи свій час на яєчках!?
Це був водяник Чесилко, який сидів поміж вербовим гіллям.
Та хоч це й було сказано майже по-німецькому, князь удав, що не розуміє Чесилка.
— Які дурниці! — мовив він. — Хай водяник залишить свої повчання для верховодок.
У цей час пролетіла качка, і князь мерщій націлив на неї рушницю. Дробинки посипалися з дула, як із решета, і синє дзеркальце, що їх носять качки на крилах, згасло. Князь кинув застрелену качку під передок коляски і чвалом погнав коня назад до Їчина.
Водяник Чесилко тільки й сказав сумно:
— Шкода-а-а, що ти не замочив в озері бодай пальця. Я б тобі показав, задавако пихатий!
Коли Румцайс із Ціпісеком прийшли до озера, Чесилко все ще сидів біля води і так тужив над застреленою качкою, що аж хвилі ходили від берега до берега.
Румцайс озирнувся на всі боки. Побачив качині пір'їнки і відчув, що в повітрі тхне порохом. Він опустив Ціпісека на траву і промовив до Чесилка:
— Ну що ти за водяник? Отак пошитися в дурні біля власного озера!?
Чесилко відповів, що зарадити лихові не можна було. Адже князь не вмочив у воду навіть каблука своїх чобіт.
А Румцайс на те:
— Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя?
— Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, — виправдовувався водяник.
І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді:
— По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські!
Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі.
Подивився на це Румцайс і промовив:
— Е, тут треба інакше господарювати. — Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав:
— За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу!
Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі.
Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній — засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку.
А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.
Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:
— Гутенапетит!
Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.
— Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.
Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.
Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.
Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:
— Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.
3. Як Румцайс ходив до Їчина по одежу для русалки
Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:
— Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!
Манка і каже їй від огню:
— А хіба ти сама не тямиш справити?
— Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.
Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:
— Гай-гай, та її вже й не полагодиш.
І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.
Русалка знизала плічками:
— Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном.
Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.
— Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.
Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.
В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:
— Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.
Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.
— Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.
Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:
— Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!
Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.
— Грім і блискавка! — промовив Румцайс. — І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.
А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.
Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями.
— Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, — промовила Манка ще на порозі. — Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку.
Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою.
— Сталася помилочка, — сказав він. — Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині.
— Треба, щоб одежка була іще м'якша, — всміхнулася Манка. — Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки.
Шпанігель поліз на саму верхню полицю.
— Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере.
І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав:
— А що заплатите? — І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта.
— Так Ціпісек же заплатив, — сказала Манка.
Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув:
— Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти!
Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок — і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок — і він уже в крамниці.
В крамниці Румцайс одразу ж виклав на прилавок геть увесь крам, який знайшов на полицях. А були там і тонкі англійські сукна, і тонесенькі японські шовки, і найніжніші голландські мережива, і різні оксамити.
Все це лежало купами на прилавку, і Румцайс говорив людям:
— Вибирайте, що хочете! Беріть за один крейцер лікоть будь-якого краму!
Так дешево в Їчині потім уже ніколи не торгували!
Коли хто-небудь заходив до крамниці і просив чогось, Румцайс одмірював йому вдвічі більше. А коли люди виходили з крамниці, він кожному стиха казав:
— Іди краще понад стіною, а не повз стовп, бо там Шпанігель.
А Шпанігель так і стояв там, втупившись очима в осяйний самоцвіт. Не помічав навіть людей, які спотикалися об кінчики його черевиків.