Та в цей час у рейках знову заклепали молоточки, і від Садської помчав назад до Їчина паротяг. Машиніст Гнотик уже здалека кричав:
— Оце так пригода!
Доїхавши, зупинив машину, перескочив на тендер, схопив шланг, включив насос і пустив на вогонь пружний струмінь. Вогонь опирався, якийсь час перебігав з одного місця на інше, але зрештою послухався поради й погас. У лісі гірко пахло паленим.
Придибав вогневик, згасив на собі кілька іскорок і сказав Гнотикові:
— Спасибі тобі, машиністе, сто тисяч разів! Я тобі за це віддячу.
— Авжеж, покличу тебе, як треба буде стріху над головою підпалити, — пробурчав Гнотик і поїхав далі.
Десь за тиждень ішов Румцайс знову тими місцями понад залізницею. Раптом почув він здаля гірке нарікання:
— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!
Румцайс побіг туди, звідки долинав голос.
На колії побачив непорушний паровоз. Тільки він стояв не сам, а було до нього причеплено шість вагонів, повних їчинських дядечок і тіточок, що вибралися до Садської, яка славилась своєю цілющою водою.
Навколо паровоза бігав машиніст Гнотик і ламав собі руки:
— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!
— Чого ти весь час кличеш свого Фердінанда? — спитав Румцайс.
Гнотик витяг із жилетки годинника і глянув на нього.
— Тому що за сім хвилин усе тут буде потрощене на друзки!
— Чого це раптом?
— Та того, що в тендері немає вже ані грудочки вугілля. І через це нема пари. І я не можу зрушити з місця. А за сім хвилин у нас вріжеться поїзд із Їчина!
Румцайс нахилився до рейок. Молоточки вже дзвеніли десь далеко.
— Кепські справи, — промовив Румцайс і побіг до лісу.
Гнотик глянув йому вслід і гірко промовив:
— По мішок ідеш, аби позбирати, що після нас лишиться…
Та не минуло й двох хвилин, як Румцайс повернувся. Рукою, обкладеною вогким мохом, вів за лікоть ржаголецького вогневика. Довів аж до паровоза, відчинив дверцята під котлом і звелів:
— Ану стрибай туди!
— Я не хочу! — пручався вогневик.
— І навіть для мене не зробиш? — спитав машиніст Гнотик, прислухаючись, як молоточки у рейках клепають ближче й ближче.
Вогневик, глянув на Гнотика своїми червоними очима:
— То це ти? Ну, хіба що для тебе, щоб борг оддати, — мовив він неохоче. Заліз у топку і почав нагріватися під котлом. Розпалився до гарячого; відразу ж пари побільшало, і потяг рушив.
За хвилину вогневик вистромив голову з димаря і запитав:
— Іще?
— Іще, — відповів Гнотик.
— А тепер?
— Тепер годі, — сказав машиніст Гнотик. — А то ми ще станцію розвалимо.
Коли поїзд прогуркотів повз Румцайса і Манку, машиніст Гнотик визирнув із своєї будки й закричав;
— Я хочу тобі віддячити, Румцайсе, за допомогу. Слухай же: по всьому Їчину гомонять, що пан князь і княгиня Майолена наскаржились на тебе імператорові. Сам імператор готується піти на тебе війною!
Та половини його слів не було чути через гуркіт колес, а половини — через сичання пари.
Так воно й сталося, що Румцайс проґавив і третє попередження.
23. Як Румцайс зустрівся з Його Імператорською Величністю
Імператор вирішив, що спершу сам гляне на Румцайса. А щоб люди не дивувалися, чого це він зібрався до Їчина, оголосив, що мусить особисто перевірити, чи добре офіцери муштрують солдатів у цьому місті. Сів він у Відні на коня та й поїхав.
На той час доля не була ласкава до Румцайса і привела його просто на ту дорогу, якою їхав імператор.
У цей нещасливий день зібралася Манка нарвати на просіці полину і віднести його в Їчин на базар. Ще й Румцайса схотіла взяти з собою. От вони і пішли.
В Їчині на майдані розклала Манка полин навколо себе, ніби павич — пера, і почала закликати їчинських господинь:
— Молодиці та дівчата! Купуйте полин! Нема кращих ліків од живота! Мій полинець гіркіший за перець!
Послухав Румцайс це та й каже:
— Ой, Манко, мені аж пече у роті од твоїх слів. Піду-бо я погуляю містом.
На вулиці поблизу майдану помітив він у вікні сумну дівчину, яка поливала сльозами квітку в горщику.
— Хто тебе, дівчино, зобидив? — спитав Румцайс.
— Проїздив по цій вулиці на кобилі капітан Карлічек і забрав до війська мого Кубу, — мовила зажурена дівчина.
— Карлічек, кажеш? — Румцайс легким розбійницьким кроком повернувся на майдан і схопив в оберемок Манку разом із її полином: — Сталася несправедливість! Треба негайно поспішати під Чержовський косогір, на плац, де муштруються солдати.
На плацу вони побачили капітана Карлічека. Чоботи з високими халявами були в нього вузенькі, як стеблини, галіфе — широке, а кашкет — як димар. Сидів він на кобильчині, в оці тримав монокль і командував воякам по-німецькому:
— Маршірен марш! Айн-цвай!
Солдати марширували то в один, то в другий бік.
— Нідр![10] — крикнув капітан Карлічек, і вмить усі солдати гепнули на землю.
Тільки один лишився стояти. Це й був Куба.
— Ти не уміль робити екзерціс «лягай»? — крикнув Карлічек.
Куба вперто хитнув підборіддям і не промовив ані словечка.
Румцайсові ота муштра зовсім не сподобалася.
А капітан Карлічек знову напався на Кубу:
— Тоді я тебе цей «лягай» буду допре научіль!
Та в цей час Румцайс підійшов до капітанової кобили і висмикнув у неї з хвоста волосину.
Кобила заіржала:
— І-го-го!
А капітан Карлічек злетів на землю.
Румцайс, ніби він тут ні при чому, сказав Кубі:
— От бачиш! Пан капітан тобі самі показують, як треба робити «лягай».
Та у Карлічека розвіявся туман у голові, і він збагнув, що все це сталося не саме по собі. Він поволеньки встав, подивився в монокль на Румцайса і замекав:
— Я відчуваль тут дофкола себе сраду. А тому Румцайс і Куба підуть шнель-шнель до буцегарня і будуть там замкнений!
І повів їх до в'язниці — сам попереду на кобилі, а Румцайс та Куба пішки.
— Я тебе, Румцайсику, не покину! — сказала Манка і подалась слідом за Румцайсом.
Пройшли вони трохи, коли раптом їде назустріч на вороному коні офіцер у гаптованому золотом мундирі.
— Хто це? — запитав Румцайс у Куби.
— Та це наш полковник, — сумно відповів той.
Румцайс схаменувся.
— Ну що ж, треба буде з його допомогою підняти честь військового імені капітана Карлічека.
Сказавши це, він зробив Манці таємний знак. Та швиденько підійшла і тицьнула Карлічековій кобилі у рот жменю полину. Кобильчина була голодна і, не жуючи, проковтнула полин.
У цю мить їх уже минав полковник на вороному коні. Капітан Карлічек виструнчився в сідлі й приклав пальці до кашкета. Та кобила, яка проковтнула гіркий полин, вишкірилася на полковника так жалісно, аж кашкет у того з'їхав на вухо. Полковник не промовив і слова та й поїхав далі.
— Що не вийшло в перший раз, те вийде у другий, — сказав Румцайс.
Тільки вони зробили кілька кроків, як зустріли ще одного офіцера. Їхав він на гнідому коні, а золото в нього було не тільки на мундирі, а й на кашкеті та штанях. Це був генерал.
Манка знову підскочила до Карлічекової кобили і тицьнула їй жменю полину. Капітан оддав честь генералові ще краще, а кобила вишкірилася на нього ще жалісніше. Генерал послав Карлічека під три чорти так люто, аж з-під неба впала перепелиця. Але на цьому не скінчилося.
— Якщо двічі не пощастило, то вже на третій раз напевне вийде, — сказав Румцайс.
А далі зустрівся їм сам імператор. Їхав він на білому коні й роздивлявся на всі боки, чи не видно де Румцайса. Кінь під ним так і вигравав з пихи, а імператорський мундир увесь був усипаний діамантами.
Румцайс підштовхнув Манку втретє, і Манка втретє почастувала капітанську кобилу жменею полину. Капітан Карлічек оддав честь імператорові так, що мало не відрубав собі долонею вуха, але кобила вишкірилася на його величність, як сам диявол.
Імператор був прикро вражений і гукнув до кобили:
— Гаптауф![11] Ану скажи мені, що говорить інструкція!?
Кобила клацнула копитами і відповіла:
— Цу бефель![12] Коли військова кобила зустріне свого імператора, вона має натхненно подивитися йому в очі і вигукнути: «І-го-го»!
— Ріхтік[13], — похвалив імператор. — А що його величність робить, коли військова кобила вишкіриться на нього, як диявол?
— Наказує посадовити на гауптвахту капітана, котрий їде на ній! — відповіла згідно з інструкцією кобила.
— Теж ріхтік, — мовив імператор і наказав кинути капітана Карлічека на сім років у в'язницю.
Поки імператор і капітан отак любенько проводили час, Румцайс із Манкою привели Кубу з військової служби додому, щоб він розвеселив свою засмучену дівчину.
Імператор повернувся з плацу до казарми. А там уже чекали на нього шпигуни і доповіли:
— Чоловік, що розгнівав вашу величність кривою кінською посмішкою і послав Кубу додому з імператорської військової служби, — і був Румцайс!
— Клятий Румцайс! — тупнув імператор каблуком.
І записав собі до блокнотика, що тепер він візьметься за Румцайса в інший спосіб.
24. Як Румцайс виграв війну з імператором
Коли імператор повертався з Їчина у Відень, щоб приготувати новий похід проти Румцайса, здавалося йому, що на нього шкіриться кожна кобила, яку він зустрічав по дорозі. Спинився він під першою горою, поклав собі на коліно блокнотик і олівцем записав, що для покари пошле на Румцайса ескадрон уланів.
Не встиг він ще доїхати до Дунаю, як був уже з ескадроне цілий полк. А в'їхавши в двір свого палацу, звелів імператор негайно викликати головного маршала. Затупотів він ногами, аж од його мундира відскочив діамантовий ґудзик, і закричав:
— Годі вже з мене цього розбійника! Повеліваю всьому війську піти походом проти Румцайса за те, що він вигнав з Їчина пана князя та княгиню Майолену і забрав у мене солдата Кубу, який мусив захищати свого імператора!
По всьому Відню одразу ж порозліплювали папірці, на яких чорним по білому було написано, що військо виступає проти Румцайса.
А Румцайс нічого не знав про королівський наказ. Сойка, що носила новини у Ржаголецький ліс, не розуміла по-німецькому.
В Їчині о тій порі вже зацвіли липи. Коли любо стало на них дивитися, сказав Румцайс до Манки:
— Взувай черевики та підемо до міста понюхати липового цвіту.
Вирушили, як сонце вже світило їм у дорогу. Щоб дістатися до липової алеї, треба було обійти крамничку мотузяра Йокла. Йокл ніби чекав на них. Стояв він перед своєю крамничкою, схвильовано похитував головою і показував Румцайсові конопляний зашморг.
— Що ти цим хочеш сказати, Йокле? — запитав Румцайс.
— Я цим хочу сказати, — повільно відповів Йокл, — що вже скоро доведеться тобі опинитися у такому зашморгу, Румцайсе. Пишуть у газетах, що згори на тебе суне піше військо, знизу — артилерія, а посередині йде сам імператор.
— Ой боже ж мій! — жахнулася Манка.
Румцайс на хвилину замислився.
— Отже, пан імператор не подарував мені того плацу. Якщо так, треба приготуватися до зустрічі з його величністю.
І він позичив у Йокла моток тонкої конопляної мотузки.
— І оце все, з чим ти думаєш іти проти імператорського війська? — здивувався Йокл.
— Атож, — кивнув Румцайс.
Перекинув він мотузку через плече, взяв Манку за руку, і вони подалися до липової алеї.
Дійшовши туди, висадив Румцайс Манку на високу липу, сам зручно вмостився поряд з нею поміж двома гілками, а моток мотузки поклав собі на коліна.
Манка притягла до себе гілку, всипану липовим цвітом, і вони по черзі передавали її одне одному, вдихаючи липові пахощі. А бджоли так і бриніли навколо них.
Раптом Манка відштовхнула гілку й промовила:
— Щось мовби димом тягне.
— Це десь топиться до обіду піч, — відказав Румцайс і з насолодою вдихнув липові пахощі.
— Ой Румцайсе, це не дим! — вигукнула Манка.
Румцайс потяг своїм розбійницьким носом — в один бік, у другий, у третій.
— Це йдуть сюди три війська, як казав Йокл. З одного боку я чую, як тліють ґноти біля гармат, з другого — як смердить клоччя від солдатських рушниць, а посередині тхне потом імераторського коня.
— Що ж нам тепер робити, Румцайсику? — злякано спитала Манка.
— Побачимо, — відповів Румцайс.
За кілька хвилин усе військо прийшло туди і з усіх боків оточило липу, на якій сидів Румцайс. Піхота й артилеристи, мінери і сапери, улани і драгуни — і хто зна ще. Зарядили рушниці та гармати і навели їх на липу.
У Манки душа втекла в п'яти.
Тут під'їхав на коні під липу сам імператор. На голові в нього височів генеральський ківер, а під сідлом була попона, виткана золотом. А лихий такий, аж золоті китиці на мундирі в нього трусяться. Закричав імператор:
— Слісай унис, Румцайсе! Шнель![14]
Та Румцайс наче й не чув, — нюхав собі липовий цвіт. А потім спритно спіймав у повітрі ластівку і пошепки запитав у неї:
— Кудою звідси ближче до Відня? Скажи! Ти це повинна знати…
Розтулив він долоню, ластівка полетіла, і Румцайс з того боку зробив на дереві риску.
— Прокляття! Ти злізеш із липи, Румцайсе, чи ні?! — лютував імператор.
— Та вже злізу, — відповів Румцайс.
І поволеньки, гілка за гілкою, поліз із дерева. А коли був зовсім низько й імператор та солдати вже простягали до нього руки, зробив Румцайс хвацький розбійницький рух і зірвав з голови у імператора генеральський ківер. Потім висмикнув з-під сідла золоту попону і мерщій подерся нагору, до Манки.
Його величність допекло до живого. Витяг імператор із кишені роговий сюрчок і засвистів до війська:
— Гвинтівки і карабіни! Гармати і гаубиці! Бомби і гранати! Фаєр![15] Прямо у Румцайса!
Але за мить до того, як військо вистрелило, насадив собі Румцайс на голову генеральський ківер, а Манці накинув на плечі злототкану попону. На одному кінці мотузки, яку позичив у Йокла, зробив він зашморг і закинув його на вершечок їчинської надбрамної башти. Тільки-но зашморг зачепився там, схопив Румцайс другий кінець мотузки зубами, обняв Манку, відштовхнувся з усієї румцайсівської сили і стрибнув з дерева.
Усе військо внизу стало «вільно» і тільки роти пороззявляло, коли в них над головами полетів Румцайс із Манкою над дахами далі і далі, у бік Відня.
А в імператорському палаці у Відні о цій порі троє камердинерів прибирали парадну залу. Провітрювали її, відчинивши вікна, і витирали порох з двох тронів — більшого для імператора й меншого для його жінки. Раптом перший камердинер згадав:
— А як там у Їчині війна з Румцайсом?
Тільки він промовив це, як у вікно щось влетіло до зали. Мить — і на більшому троні вже сидів сам імператор в генеральському ківері, а на меншому — загорнена у золоту парчу імператриця.
Другий камердинер упав на коліно і шанобливо промовив:
— Вітаю вас, ваша імператорська величність! Чи можемо ми поздоровити вашу величність із славною перемогою у війні з Румцайсом?
— Атож, — милостиво промовив Румцайс з-під генеральського ківера.
І Манка пропищала із своєї парчі:
— Атож.
— Гурра! — вигукнув третій камердинер. Махнув рукою музикам, які були напоготові, і ті заграли пісеньку на честь перемоги.
Румцайс трохи послухав, але та пісенька йому не дуже сподобалась. Він спохмурнів і промовив:
— Годі.
Камердинери перезирнулися. Ще ніколи такого не бувало, щоб імператор зупиняв музику, яка прославляла його.
Та в цей час Румцайс наказав, як справжній імператор: