Старша сорока і каже:
— Чи це не той?
А молодша:
— Та, мабуть, він.
— Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке?
Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:
«РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, — ТИ БОЯГУЗ!»
А внизу стояв підпис самого князя.
Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:
— Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!
— Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока.
А молода додала:
— Там тебе схоплять!
Румцайс тільки знизав плечима.
— Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.
Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.
Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.
Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.
— Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів:
— Підстрижи мені бороду і чуприну.
Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.
— Ой лишенько! — розгубився Довбалик. — Я краще візьмуся за ваш чуб.
Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала.
— Що ж робити? — розвів руками Довбалик.
— Не хвилюйся, Довбалику, — сказав Румцайс. — Дай мені якусь скриньку і клітку.
Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива.
— Та не зважай ти на неї,— заспокоював перукаря Румцайс. — Там у мене вітер, — я наловив його на узліссі.
Довбалик заспокоївся.
— Чи не бажаєте проглянути газетку? — люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні.
І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами.
Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти.
Перукар Довбалик показав кінчиками ножиць на картинку.
— Не ходи туди, Румцайсе. Пан князь, мабуть, наставив тобі якусь хитру пастку.
Тим часом у замку пан князь разом із княгинею Майоленою були зайняті дивовижною роботою.
Княгиня тримала відерце з білою фарбою, а пан князь малював квачем доріжку на баштових сходах угору аж до тієї кімнати, де лежала сопілка. Така сама доріжка вже вела від Довбаликової перукарні до замкової брами. Намалював її князівський лакей Фріцек.
Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь:
— Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі.
Княгиня пішла. А пан князь покликав Фріцека, поставив його за відчинену половинку залізних дверей, які вели в кімнатку, і наказав:
— Атансьйон![4] Коли прийде Румцайс і заграє на сопілку, миттю зачини за ним двері. Та міцно!
Фріцек став за дверима, пан князь сховався за чорну завісу в передпокої і вже наперед радів, сміючись у хусточку:
— Хе-хе, а ручки на цих дверях немає! Зате є на них міцний замок, який може відчинити тільки один знаменитий слюсар, що живе аж у Фландрії!
Тим часом чепурно підстрижений Румцайс вийшов із Довбаликової перукарні і ноги його наче самі прикипіли до доріжки, намальованої на тротуарі. Іде Румцайс, в одній руці у нього клітка з пташкою гойдається, у другій — скринька з бджолами. А торба з вітром висить на шиї.
Пройшов він через браму й намірився по доріжці через майдан. Так би й дійшов до малої замкової башти, але перед самісінькими ворітьми пташка в клітці закричала. Кричить і кричить.
— Тут щось не так! — промовив Румцайс, повернув назад на майдан і сховався за круглим басейном, повним джерельної води. Звідти він став стежити за князівським замком. І невдовзі збагнув, що на нього чекає якась пастка.
А панові князю вже не сиділося в малій замковій башті. Він крутився за чорною завісою і без угаву нагадував Фріцеку:
— Тільки-но Румцайс заграє — міцно зачини двері!
Але Румцайса піддурити — річ не проста. Він послав наперед пташку, щоб вона все роздивилася. Пташка тричі облетіла навколо вікон у башті, повернулась до Румцайса і розповіла, яку пастку наготував князь.
Румцайс почав думати, як йому виплутатись із, цієї халепи. Нарешті надумав.
Відчинив він скриньку з бджолами і гукнув:
— А киш!
І весь рій полетів просто до замку.
Потім Румцайс зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку. З торби вилетів тоненький синюватий вітрець. Румцайс показав йому на башту, і вітрець повіявся до відчиненого вікна.
А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс.
І раптом із башти залунало:
— Ф'ю-і-іть!
Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець.
— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!
Сопілка свистіла чимдалі дужче.
— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!
Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека:
— Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?!
— Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? — озвався за дверима лакей Фріцек.
— То я сам гляну! — мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою.
Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері.
Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку…
А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.
4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень
Румцайсова печера так глибоко ховалася в Ржаголецькому лісі, що туди не заходили навіть жінки, які збирали брусниці. Коли Румцайс хотів подивитися на людину, мусив він ставати навколішки над лісовою криничкою, щоб побачити власне обличчя.
— Гай-гай, Румцайсе, — мовив він якось до свого зображення у воді, — одному сумно, а удвох ого-го! Треба тобі знайти якусь дівчину, щоб була вона тобі за господиню. І поспішай, поки в тебе ще не відросла борода.
— За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ.
Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі.
Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо, і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд.
Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала:
— Ідуть! Ідуть!
До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну.
У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка.
Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів.
Румцайс виступив з кущів.
— Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти.
— А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника.
— То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство.
Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився.
— Оце моя фортеця.
Анка посвітила в печеру сонячним перснем.
— Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину!
Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері.
Румцайс тим часом дійшов до дуба на роздоріжжі. Зарядив пістоль жолудем, вистрелив у повітря і сумно промовив:
— Анка, звісно, гарненька, але лиха на вдачу. Що ж його робити?
А тут іще сонечко додало йому смутку. Простягло свій золотий палець поміж гілками дуба і поторгало Румцайса за плече.
— Егей, а що ти зробив із тими променями, які взяв у мене?
Румцайс щиро признався:
— Я зробив із них обручку, але, мабуть, не зумів дати тій, справжній.
Сонечко засмутилося:
— Авжеж, не тій…
Румцайс тим часом зарядив пістоль, щоб зробити іще один постріл.
— Облиш, — сказало йому сонечко. — Цим не допоможеш.
І воно замислилося так глибоко, аж полем і лісом пробігла тінь. Та за хвилину знов усміхнулося:
— У мене теж є свої турботи. Оцей дуб, під яким ти стоїш, мене страшенно дратує. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, не дає їм визріти, а у мене на осінь і без того багато роботи, щоб я іще тими жолудями клопоталося. Чи не допоміг би ти мені?
Румцайс підійшов до дуба і стиснув його з усієї румцайсівської сили.
— Хто це? — запитав дуб.
— Румцайс.
Дуб на хвилину замислився.
— Я тут стою вже двісті п'ятдесят сім років, але жодного разу ніхто мене так не стискав, як справжній козак.
— А що було б, якби я тебе потрусив? — засміявся Румцайс собі в бороду. — Так би жолуді й посипалися.
— Краще цього не роби! — злякався дуб. — Адже вони в мене ще зелені.
І показав усі свої жолуді.
Сонечко в ту ж мить кинуло на них по краплиночці за лота.
— Дякую, Румцайсе, добре ти мені допоміг. Повертайся спокійно до своєї печери.
— Оце й усе? І більше нічого? — здивувався Румцайс.
— Більше нічого, іди собі додому, — промовило сонечко.
Румцайс зробив, як йому сонечко порадило. Повернувся додому, сів на камінь біля печери і став чекати. Та не схоже було, щоб діло обернулося на краще. Манка старанно замітала печеру березовою гілкою, а Анка копилила губу і сварила дівчину, щоб та не здіймала куряви. Та ще й загадувала притрусити долівку піском і дрібними камінцями.
Румцайс дивився на це, дивився, і на душі в нього стало дуже сумно. Зрештою він не витримав:
— Я помилився! Я хотів узяти Манку, а не Анку!
— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.
Але в ту мить сонечко почало хилитися за гору. А як сховалося зовсім, став тьмяніти й сонячний перстень, який був у Анки на пальці. Тьмянів, тьмянів і за хвилину згас.
Анка затупала ногами:
— І через оцю залізяку я стала жінкою розбійника? Та ж вона не коштує і дванадцяти крейцерів!
Зірвала вона перстень з руки, брязнула ним об землю та й подалася по дорозі, що вела до Їчина.
Ніхто за нею не жалкував. Румцайс хвилину переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли чоботи, а тоді підняв з землі згаслий сонячний перстень і одягнув його на палець Манці.
— Вранці, як сонечко зійде, він знову засвітиться.
— А я б його і так узяла, — відказала Манка.
— І хотів би я, — вів далі Румцайс, — щоб ти стала розбійницькою господинею, і боюся. Адже ти така чистенька!
Та Манка знала, що відповісти.
— Це, Румцайсе, не біда, — сказала вона. — Як буду в твоїй печері поратись, врешті-решт уберуся в попіл.
5. Як Румцайс ходив по червоне яблуко
Незабаром Манка навчилася вести розбійницьке господарство, і Румцайсові вже не треба було їй допомагати. Сів він якось на камінь перед печерою і почав вирізати собі із букового кореня люльку. Потім намішав у кисеті справжнього розбійницького тютюну із жмені жолудів, в'язочки чемериці та пучки сірки. Зав'язавши кисет, сказав Румцайс Манці:
— У замковому саду ростуть великі червоні яблука. Щоб тебе, Манко, порадувати, я таке яблуко дістану.
Посадив він Манку на порослий мохом горбочок і сказав:
— Сиди отут і тримай фартушок. Я закину в нього яблуко аж із Їчина.
По дорозі в місто Румцайс натоптав нову люльку свіжим розбійницьким тютюном. Кресонув нігтем об ніготь, вискочила іскра і підпалила тютюн у люльці. Тютюн був міцний, як панська запряжка з дванадцяти коней. Коли Румцайс затягнувся, то димом із люльки зчесало сливи на дві австрійські милі навкруги. Коли він випустив дим удруге — перекинуло скелю під Праховом. Сховав Румцайс люльку в кишеню і сказав:
— Молодецький тютюнець, треба з ним поводитись обережно.
Він якраз дійшов до огорожі замкового саду. Перестрибнув огорожу і пішов поміж деревами, вибираючи для Манки найгарніше, найчервоніше яблуко.
Манка тим часом сиділа на порослому мохом горбочку, наставивши фартушок, та нічого в нього не падало.
Румцайс ніяк не міг вибрати, яке ж яблуко найкраще в князівському саду. Переводив очі з одного на одне, і все йому здавалося, що це не найчервоніше. Так дійшов він до середини саду й не помітив, що на нього вже кілька хвилин дивиться з вікна княгиня Майолена. Та сама, чийого князя Румцайс замкнув у малій замковій башті.
Румцайс іще трохи походив поміж яблунями і нарешті вибрав яблуко для Манки. Висіло воно на вершечку найбільшої яблуні. Румцайс знав, як його збити. Зарядив пістоль кремінцем, прицілився і вистрілив. Попав яблуку прямо в ніжку, а внизу зловив його в наставлену долоню.
Тільки ж княгиня Майолена, яка з вікна дивилася на Румцайса то правим, то лівим оком, мовила сама до себе:
— Постривай, тепер я тобі віддячу за пана князя!
І смикнула за шнур дзвоника.
В ту ж мить з чотирьох боків ускочили в сад чотири ескадрони гусарів. У сурми грають, у барабани б'ють.
Румцайс тільки промовив:
— Зрада!
І більше жодного слова не зміг сказати. Але, на щастя, встиг перекинути через голови гусарів яблуко в Ржаголецький ліс.
Притисли гусари Румцайса до замкової брами й повели до зали, де сиділа на троні княгиня Майолена.
Саме в ту мить прилетіло яблуко й упало Манці в фартушок. Було воно спершу червоне, як дівочі щічки, але скоро поблідло й позеленіло, а тоді зробилося таке зелене-зелене, як трава.
— З Румцайсом біда! — злякалася Манка.
У замку княгиня тим часом роздивилася Румцайса, посунулась на троні і мовила: