— Ну що ж, розбійнику, сядь тут, біля мене.
— Я не хочу, — відповів Румцайс.
Княгиня солоденько всміхнулася.
— Якщо ти, Румцайсе, замкнув мого пана князя у башті, то тепер сам мусиш сісти біля мене.
Румцайс присів на краєчок трону. Сів і мовчить. Княгиня знову подивилася на нього скоса і каже:
— Перш за все треба тебе, Румцайсе, пристойно одягнути.
В ту ж мить до зали вбігло двадцять сім служок; не встиг Румцайс і оком моргнути, як на нього натягли шовкову сорочку, каптан, як у графа, штани майже такі, як у самого князя, і черевики з пряжками. Тільки бороду йому залишили, щоб хоч трохи був схожий на самого себе.
Лише випадком не вихопили в нього з рук люльку із букового кореня та кисет з розбійницьким тютюном.
Княгиня ще раз оглянула Румцайса і від задоволення аж очі приплющила. Румцайс злякався, зіскочив з трону і сказав, що хоче вже йти. Та княгиня тільки клацнула пальчиками, і зразу ж заграла музика і до зали вбігли графиньки та графенята. І всі затанцювали разом, мов на хвилях. А в Румцайса від того почав пропадати розбійницький слух і зір.
Раптом княгиня встала з трону, схопила Румцайса за пояс і ну утинати з ним кадриль! І всміхалася до нього й примовляла по-французьки:
— Тре жолі, шарман![5]
Коли ж у Румцайса замакітрилося в голові, підійшли до нього троє лакеїв і полили його парфумами. Румцайс заточився, сів на трон поряд з княгинею і, наче, крізь сон, промовив:
— Я, мабуть, не витримаю. Ой, буде з мене пан князь…
Та Манка в цей час уже добігла з Ржаголця до Їчина. Стала вона на майдані, глянула у відчинене вікно замку і побачила все, що там робиться. І танець, і як княгиня сіла близенько біля Румцайса… Манка спершу заломила руки, та за мить тупнула ногою і голосно крикнула:
— Ой, Румцайсе, схаменися!
Румцайс тільки почухав свою напахчену бороду і зачаровано зітхнув.
— Фрежолі, маршан,[6] я вже став князем!
А княгиня всміхалася ширше й ширше.
Манка вперла руки в боки і гукнула знову:
— Якщо не можеш схаменутися, то хоч глянь, що у тебе в руках!
Румцайс глянув і побачив люльку й кисет. Це його відразу привело до тями. Перекинув він люльку з правої руки в ліву і крикнув у вікно:
— Манічко, я до тебе зараз повернуся!
І заходився натоптувати люльку молодецьким розбійницьким тютюном.
Княгиня тільки недовірливо позирала на нього.
Румцайс по-розбійницьки кресонув нігтем об ногіть і хотів розпалити люльку. Та іскри не вилетіло, бо нігті вже були у Румцайса гладенькі, як у пана.
— Не виходить, Манко, нема чим вогню викресати! — крикнув він у вікно.
Княгиня солоденько всміхнулася:
— Завтра ми тобі, Румцайсе, поголимо бороду — і буде з тебе дворянин.
— Ба, не буде! Лови, Румцайсе! — гукнула Манка.
У розчинене вікно влетіли в залу два кремінці. Румцайс кинувся до них і пакресав собі повну люльку іскор.
Затягнувся він раз — у люльці зашкварчало, і всі затихли.
Затягнувся вдруге — із люльки повалив дим, і всі скрикнули.
Затягнувся втретє — із люльки загриміло. Розбійницький тютюн почав витворяти дива!..
Княгиню тютюновий дим притримав на троні, посадив коло неї лисого генерала і заніс їх разом із троном аж у сусіднє місто.
Графенятам надавав добрячих стусанів межи плечі.
Графських дочок розкрутив, наче дзиги, так що їх треба було спиняти силою.
Тільки Румцайс того вже не чекав. Вибіг він із замку, взяв Манку за руку і повів її у замковий сад, просто під яблуню з червоними яблуками.
6. Як Румцайс утопив змія
Пан князь сидів собі замкнений у малій башті замку, княгиня Майолена ще не повернулася із сусіднього міста, але розбійницьке життя так уже влаштоване, що на трояндах спочивати нікому не доводиться.
Одного дня у Румцайса не стало чим стріляти. Узяв він мішок і каже Манці:
— Треба глянути, чи дозріли вже цьогорічні жолуді, а то нема чим пістоля заряджати.
Прийшов він до старого дуба на роздоріжжі і побачив, що на найвищій гілляці сидить помічник учителя Вочічко з Їчина, розглядає у збільшувальне скло жолуді і щось пише про них собі у книжку. Раптом олівець вислизнув у нього з рук, Вочічко хотів підхопити його, але нетренована нога помічника вчителя зіслизнула з гілки, він зірвався і зачепився пряжкою за сучок. Так і висів Вочічко, репетуючи з переляку на весь Ржаголецький ліс.
Румцайс легким розбійницьким кроком підскочив до дуба, струсонув його, і Вочічко впав прямо йому в обійми. Передусім подивився, чи не розбилось у нього збільшувальне скло, а тоді сказав Румцайсові:
— Дякую. Я Вочічко — помічник учителя з Їчина, знавець хімічних і фізичних матерій. Якщо вам коли-небудь знадобиться порада, знайдете мене у школі.
Румцайс кивнув головою, вивів Вочічка на узлісся й показав, як дійти імператорською дорогою до Їчина.
Потім Румцайс вернувся до дуба. Там уже чекала Манка з повним кошиком випраної розбійницької одежі. Привітно йому всміхнулася та й каже:
— Хотіла була вішати білизну, та забула прищіпки в печері. Може, ти, Румцайсику, постоїш отут, біля кошика?
Румцайс кивнув головою, і Манка побігла. Щоб зручніше було чекати, прихилився Румцайс до дуба. А дуб той, мабуть, уражений був блискавкою, або щось порушилося у нього в корінні, коли Румцайс струшував з нього помічника вчителя. Щось затріщало, дуб повалився, і лишилася після нього яма. Манка, яка тим часом прибігла з прищіпками, здивовано спинилася над нею. Із ями вів униз підземний хід.
— Щоб ти сюди, Манко, й ногою не ступала, — мовив Румцайс.
Приніс він смолисту гілку, кресонув нігтем об ніготь і запалив її як смолоскип. Потім спустився в яму і пішов підземним ходом далі й далі, глибше й глибше. Іде й відчуває: в підземному ході стає чимраз тепліше, димом тягне, ніби десь попереду топиться велика груба, ніби хтось у тій грубі забув причинити дверцята. Так дійшов Румцайс аж до самого серця того горба біля Їчина, що на ньому зеленів Ржаголецький ліс.
Там, де скінчився підземний хід, лежав змій. Схилив сім голів поміж лап і спав. З ніздрів у нього бурхав вогонь і дим.
Румцайс швиденько згасив свій смолоскип. Змій ворухнувся, засвітився зеленим, а крайня голова блимнула очима і промовила:
— Сестриці-голови, прокиньтеся, тут хтось є!
Голови підвелися, глипнули всіма очима на Румцайса, і середня голова сказала:
— Ого!
Румцайс і собі вигукнув:
— Ого!
Тоді всі голови мовили разом:
— Ого-го-го!
— Може, ми все-таки не будемо огогокать одне на одного? — мовив Румцайс. — Із ким я, власне, розмовляю?
Голови відповіли, перебиваючи одна іншу:
— Ти говориш, Румцайсе, із змієм, що завтра в цей самий час прийде по твою Манку.
Коли Румцайс повернувся підземним ходом і виліз із ями, він обережно сказав Манці:
— Ти не плач, але завтра по тебе прийде змій. Це звірюка летюча; в повітрі мені битися не випадає, бо ногу ні на що сперти, але нічого, впораюсь з ним і так.
Манка поблідла, наче місяць на небі.
— Румцайсе, я тебе не пущу!
— Треба йти, Манко.
А коли вже розбійник каже, що треба, доводиться розбійницькій господині мовчати. Тільки й змогла Манка прошепотіти:
— Може б, ти хоч у Вочічка попитався.
Коли Румцайс прийшов до школи, знавець хімічних і фізичних матерій помічник вчителя Вочічко саме показував свої фокуси-покуси. Іскри так і сипалися кругом, щось тріщало і вибухало. Румцайс ще не встиг розповісти до пуття, що його сюди привело, як Вочічко й каже:
— Я все зрозумів. Ось вам спеціальний прилад проти змія. І можете йти, а то в мене згаснуть іскри.
Відніс Румцайс той прилад до печери і довго його з Манкою розглядав. Були то два надуті міхури, зв'язані ремінцем. Коли їх пускали з рук, вони підлітали під самісіньку стелю. А до них ще було приладнане дерев'яне весло.
Румцайс довго крутив у руках ті міхури з веслом і морщив чоло, міркуючи, як їх застосувати проти змія. Нарешті постукав себе по лобі, і обличчя в нього проясніло.
— Ага, вже знаю!
На другий день, у ту ж саму нещасливу годину, прилетів змій. Нетерпляче переступав з лапи на лапу перед печерою і сердито бубонів:
— Я вже тут. А де Манка?
Румцайс витрусив із бороди бджіл, щоб змій не зробив їм шкоди, вийшов з печери та й каже:
— Пішла Манка до Їчина по всякі стрічки та бантики, щоб тобі більше сподобатися.
А сам потихеньку приладнав на себе міхури з веслом.
— Чого це ти весь час крутишся і з чим весь час вовтузишся? — розгнівано спитали всі змієві голови.
— Що вовтузюсь то вовтузюсь, а вже й дововтузився, — відповів Румцайс, зав'язав останній вузол на ремінці і взяв у руки дерев'яне весло. — Якщо хочеш, полетимо по Манку разом.
Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило!
Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса.
— Де вона?
— У мене тільки двоє очей, — відповів Румцайс.
Змін озирнувся на нього вдруге.
— То де ж вона?
— А в тебе чотирнадцять, — мовив Румцайс.
Змій озирнувся знову.
— То де ж вона, та Манка?
— Якби ти не репетував, а добре дивився, то й сам би побачив. Ондечки на тебе чекає, біля ставка, — показав Румцайс дерев'яним веслом униз, де серед полів поблискував, ніби око, ставок.
Змій намірився прямо туди.
Коли вже до ставка було рукою подати, він озвався знову:
— Не бачу я там твоєї Манки.
— Спускайся нижче, онде вона чекає на тебе під вербою, — відказав Румцайс.
Змій став спускатися. Коли вони вже були на горобиний скок над ставком, побачив змій себе у воді, як у дзеркалі. І заревів:
— А хто це там унизу?
Румцайс перехилився вниз і каже:
— Мабуть, якийсь чужий змій. Пізно прилетіли, от він і узяв Манку поперед тебе.
Змій розлютився, кинувся на того, чужого, — і влетів у ставок. Загруз у дно так глибоко, що вже ніщо в світі не допомогло б йому вилізти.
Та в останню мить, перед тим, як змій врізався у воду, Румцайс зіскочив у нього зі спини. Міхури підхопили його і понесли мало не під саме небо. Полинув Румцайс над Їчином, мов на хмарці, ще й веслом підгрібав до Ржаголецького лісу. Манка вже була там і чекала на нього.
— Як же ти, Румцайсику? — запитала вона перелякано.
А Румцайс на те:
— Та як? Кому пироги й млинці, а кому гулі й синці. Думав змій нас побороти, та не вийшло.
7. Як Румцайс купував новий пістоль
Румцайс мав чимало клопоту зі своїм пістолем. Шість зябликів, яких він вивів був у стволі пістоля, весь час поверталися туди, ніби у власне гніздо. От і довелося йому піти до Їчина по новий пістоль.
Зброяр Галірж вийшов із своєї майстерні у крамницю і спитав:
— Чого бажаєте? Пороху чи куль?
— Та ні, — мовив Румцайс. — Мені потрібен новий пістоль.
Галірж почав ретельно перебирати пістолі, ніби йому треба було вибрати для Румцайса хто й зна що. Зрештою подав один через прилавок.
— Візьми оцей. Він із Голландії, сам стріляє!
— А скільки коштує? — запитав Румцайс.
— Скільки ж може коштувати у Галіржа пістоль? Один мідний галірж, — сказав зброяр.
Пороху і жолудів у Румцайса були повні кишені, тому новий пістоль він одразу ж і зарядив.
Від зброяра подався Румцайс на базар. Був якраз ярмарок, а на ньому був тир; дідок, що служив у тирі, вигукував:
— Кавалери, вбивці і розбійники, спробуйте свої пістолі у мене в тирі!
Румцайс підійшов, націлився голландським пістолем і натис на курок. Та пострілу не пролунало.
— Кепську залізяку ти собі купив, — усміхнувся дідок із тиру.
— Мабуть, я погано зарядив, — відповів Румцайс і попрямував до брами під баштою, щоб у холодочку перезарядити свою зброю.
Та коли він ішов, пістоль раптом сам по собі вистрілив. Мабуть, соромно йому стало, що так підвів хазяїна. Жолудь із свистом пролетів через майдан, і не встиг Румцайс полічити до трьох, як із крамнички біля брами вибіг годинникар Семерад. Він тримав у руці годинника з зозулею і кричав на весь базар:
— Ой, Румцайсе, що ж ти наробив? Ти ж мені встрелив зозулю!
Зозуля і справді була тяжко поранена у крило.
— Вона ж тепер помре! — побивався Семерад.
— Не помре, — сказав Румцайс. — Що я зіпсував, те я й полагоджу.
Узяв він годинника з підстреленою зозулею і відніс до Манки в печеру. Манка зозульку пожаліла, та як їй допомогти — того не знала.
— Що з нею робити, бідолахою?
— Буде лікуватися, — мовив Румцайс. — Ніде зозулям краще не буває, як у буковому лісі. От і житиме ця бідолашна пташка у нас в Ржагольці, аж поки видужає.
Повісили вони годинник з зозулею в лісі на гілку і потім щодня ходили на нього дивитися. Лісове повітря зробило чудо. Вже за тиждень спробувала зозуля закувати, а за чотирнадцять днів кувала, як по нотах.
— Залишімо її тут ще на тиждень, хай здоров'я набереться, — вирішив Румцайс.
Незабаром серед птахів у Ржаголецькому лісі рознеслася чутка, яка зозуля живе у Румцайса. Прилетіли повзики, сойки, дубоноси, снігурі, іволги й дятли, посідали навколо на гілках і дивилися на зозулю так, що трохи очі в них не повилазили.
Зозуля терпіла, терпіла, а далі їй та цікавість надокучила. Залізла вона у свою хатку на годиннику і вже не показувалася звідти.
А це було птахам не до вподоби. Снігур вигукнув, що він цього так не залишить, розбив дзьобом дверцята у хатці, і всі втупилися очима в зозулю.
— Чого ви на мене так витріщились? — відчайдушно крикнула зозуля.
— Щоб побачити, яка ти! — зареготали птахи.
— Ну, то й побачите! — гукнула зозуля, вискочила з годинника і почала літати по Ржагольцю. Літала від гнізда до гнізда і в кожному присідала на хвилинку.
— Що ти там робиш? — кричали птахи.
Та зозуля ані мур-мур. Коли ж облетіла всі гнізда, спокійно повернулася у свою хатку на годиннику.
За кілька днів прийшов годинникар Семерад до Румцайса по зозулю. Румцайс провів його до годинника, що висів на буковій гілляці, зозуля вискочила із своєї хатки і тричі закувала. Семерад подивився на свій кишеньковий годинник:
— Правильно. За секунду — третя година.
Подякував він Румцайсові, зняв годинника з гілляки і відніс до Їчина.
Того ж таки дня пополудні прибирала Манка розбійницьку печеру, а Румцайс пішов у ліс — покуняти десь на м'якенькому моху, поки скінчиться те прибирання. Ліг він під дерево, але тільки склепив очі, як прилетіла пташка-повзик і сердито зацвірінькала до нього. Румцайс відігнав її капелюхом і знову закуняв. Та тут до нього почали злітатися сойки, дубоноси, снігурі, іволги, дятли. І всі були сердиті на Румцайса.
— Ото лихо! Що це у нас сьогодні в лісі коїться? — позіхнув Румцайс і сів.
Тут птахи накинулися на Румцайса так, що мусив він устати, і погнали його від гнізда до гнізда. Румцайс не повірив своїм розбійницьким очам: у кожному гнізді сиділа маленька зозуля з годинника.
На другий день з ранку до вечора лазив Румцайс по деревах, вибираючи зозульок із гнізд. Потім разом із Манкою усіх їх віднесли до годинникаря Семерада. Семерад наробив годинників, поставив на кожний маленьку хатку, а всередину пустив зозульок.
До своєї розбійницької печери Румцайс і Манка такого годинника не взяли, щоб зозуля не виказала їх лісникам пана князя.