Румцайс зачекав, поки підійде Манка, і разом з нею зняв об'яву. Потім зайшли вони до майстерні. Було там усе так, як покинув Румцайс три роки тому, коли його вигнали з Їчина за образу Гумпалової ногн.
Хутко натяг Румцайс на себе шевський фартух, сів на стільчик, притиснув до коліна чобіт, який почав був колись шити, та й почав забивати у нього один за одним дерев'яні гвіздочки.
Манка тим часом затопила плиту в кухні, сіла на ослінчик і стала пригадувати, як його варять не розбійницьку юшку.
Раптом у майстерні за стіною перестав стукати молоточок. Манка побігла туди.
— Що тобі, Румцайсе?
А Румцайс дивиться на вивернутий гвіздочок і каже:
— Та це я міркую собі: може, воно й справді є на світі справедливість, і лишуся я назавжди при своєму ремеслі?
14. Як Румцайс знову пішов у розбійники
Ледве проминуло три тижні відтоді, як Румцайс знову почав чесно шевцювати, коли рано-вранці по Їчину загомоніли про новину. Мовляв, той слюсар, що його княгиня Майолена виписала аж із Фландрії, змайстрував дивовижні ключі та відмички і випустить пана князя із малої замкової башти.
— Хотів би я побачити, як це в нього вийде, — похитав головою Румцайс, смолячи дратву.
Опівдні їчинці вже говорили, що залізні двері піддалися і що звідти вибіг лютий, як змій, пан князь, і слідом за ним — лакей Фріцек.
Увечері всі в місті вже знали, що до Їчина прискакали троє чорногорців.
То були чорняві хлопці десь із берегів південного моря. Вуса в них були, як списи, і ніхто цих хлопців не розумів. Княгиня Майолена покликала їх до Їчина, щоб панові князю спокійніше панувалося.
Тієї ночі Румцайсові спалось погано. Він борсався на ліжку, наче короп в очереті, аж поки Манка обізвалась:
— Що це з гобою?
Румцайс отямився і мовив:
— Сам не знаю. Не спиться, та й годі.
— Це озиваються в тобі наші давні розбійницькі часи, — сказала Манка і тихо зітхнула. — Що було, те минулося. Спи.
Та ледве вона договорила, як під вікном на вулиці почулися кроки. Румцайс тихенько погукав Манку:
— Чуєш? Щось там діється.
Він підскочив до вікна. Світало; для місяця вже пізно, але сонечко ще не сходило. У сутіні видно було, як майданом крокують троє чорногорців. Вони прямували дорогою з міста, і в кожного на одному плечі була пилка, а на другому — сокира.
— Хотів би я довідатись, куди вони так рано чешуть, сказав Румцайс і намірився вийти на вулицю. — Краще, Манко, я за ними простежу.
Та в цю мить двері у шевській майстерні розчахнулися, і на порозі став лакей Фріцек.
— Нікуди, Румцайсе, не збирайся, — мовив він суворо, — а зараз же сідай шити чоботи для пана князя. Ось тобі шмат шкіри з риби-кита!
Сказавши це, кинув він на столик перед Румцайсом шкіру, хряпнув дверима і зник.
Коли князь велить робити, мусить швець братися до діла. Румцайс неквапом розмітив шкіру, викроїв переди і почав був шити. Але в голові в нього снувалися дивні думки.
— Спершу ці чорногорці, а тоді у такий ранній час, ні сіло ні впало, — чоботи для пана князя. Що воно за знак?
А за хвилину знову:
— Скидається на те, що пан князь цими чобітьми хоче прив'язати мене до мого ослінчика.
Проте не міг Румцайс покинути князеві чоботи; тож і сказав він Манці:
— Біжи поглянь, куди ті хлопці-чорногорці подалися.
Манка вибігла надвір і потайки пішла слід у слід за ними.
Румцайс тим часом закінчив верх, прошив ранти і вже взявся прибивати ліву підошву. Аж раптом у відчинене вікно влетів зяблик.
Румцайс глянув на нього та й каже:
— А я тебе ніби знаю.
Це була одна із тих шести пташок, які колись вилупилися у Румцайса в пістолі.
Зяблик зацвірінькав:
— Румцайсе! Манка переказувала, що пан князь звелів вирубати Ржаголецький ліс!
— Що? — гримнув Румцайс, наче вистрелив із пістоля. — Мій улюблений ліс Ржаголець вирубають?
Чобіт з дорогоцінної шкіри риби-кита в ту ж мить полетів у один бік, а шевський молоток — в інший. Румцайс скочив до шафи, зірвав з гачка своє старе розбійницьке вбрання — куртку з кордовської шкіри, штани і гостроверхий капелюх із букової кори. Натяг усе на себе, а за пояс заклав пістоль.
І — гайда з майстерні! Грюкнув за собою дверима, на коліні написав нову об'яву і кулаком прибив її до одвірка:
«ЩОБ ОБОРОНИТИ РЖАГОЛЕЦЬКИЙ ЛІС, Я ЗНОВУ ЙДУ В РОЗБІЙНИКИ!»
І не пішов, а побіг імператорською дорогою, що вела з Їчина до Ржаголця.
На півдорозі його вже чекала у балочці Манка. Вона показала на ліс.
— Це остання мить життя для Ржаголецького лісу!
В лісі снували чорногорці з пилками та сокирами, а на горбочку стояв пан князь і кричав їм по-французькому:
— Атансьйон!
Хлопці-чорногорці плюнули собі на руки, підняли сокири й приготували пилки.
У Румцайса завмерло серце. А тоді враз закалатало, немов дзвін на пожежу.
— Грім і блискавка! — вигукнув він. — Я не втримаюсь, зараз я в них стрельну!
І витяг пістоль.
А пан князь у цю мить заплескав у долоні в рукавичках і гукнув до чорногорців:
— Коли я скажу «Чик-чик!» — пустити в хід пилки і сокири!
Румцайс прицілився, вистрелив і вцілив панові князю в полу каптана. Пола загорілася.
Князь умить забув і про ліс, і про все на світі. Він застрибав, захвицяв ногами, репетуючи на всю округу:
— Тру-ру-ру!
Це він трубив так, щоб із Їчина мерщій їхали пожежники.
— А нам що робити? — гукнули до пана князя чорногорці, що й досі не опустили своїх пилок та сокир.
— Ну, начувайтеся в мене! — гримнув Румцайс.
Він вирвав стебельце і зацвірінькав через нього пташкою-кропив'янкою.
А потім зарохкав у капелюх, ніби дикий кабан.
І затрубив через складені долоні, немов лісовий олені..
В цю ж мить прилетіли птахи і ну пурхати у чорногорців перед очима! Прибігли дикі кабани і стали бити їх по ногах, ніби дубцями. Прискакали олені й, наставивши роги, погнали чорногорців. Не минуло й хвилини, як ті разом із паном князем опинилися аж ген за лісом.
Румцайс промовив.
— Я так і знав. Ще мало на світі правди. А коли так, то хто хотів шевцювати, має іти в розбійники.
Розсунув він дубове гілля і подався разом із Манкою по старій стежці до розбійницької печери.
15. Як Румцайс господарював у фазанячому заповіднику пана князя
Панові князю довелося з ганьбою вирядити чорногорців додому. По всьому Їчину точилися розмови, що олені по-проштрикували їх штани рогами, і всі з них глузували.
Князь залишив у замку тільки мисливця-чужоземця з дивним іменем Ламуш. Очі в нього завжди зав'язані полотняною хустиною, бо дивитися йому було непотрібно. Рушницю він мав таку, що сама влучала, куди хочеш.
Щоб забути, як він осоромився, звелів пан князь скликати гостей і наказав Ламушу:
— Піди в Ржаголець і підстрель там сімдесят сім фазанів. Княгиня Майолена хоче добре почастувати наших гостей.
Мисливець пішов у ліс. А назустріч йому Румцайс послав Манку.
Манка зустріла Ламуша ще у полі. Очі в нього були зав'язані хустинкою, але Манка сміливо мовила до нього:
— Не йди по фазанів у Ржаголецький ліс!
— Хто це звелів? — запитав Ламуш.
— Це звелів Румцайс.
— Його б я зразу підстрелив! — засміявся Ламуш.
Манка спробувала повернути розмову інакше.
— А ти коли-небудь бачив фазанів?
— Як би я міг бачити їх із зав'язаними очима? — знову весело засміявся Ламуш. — Але настріляв я їх о-йо-йо-й скільки!
Манка притримала Ламуша за рукав.
— І тобі не шкода такої краси?
— У кого очі зав'язані, тому й краса немила, — відповів Ламуш. Обійшов він Манку і рушив далі до лісу.
Фазани сиділи на гілках дерев і тремтіли, почувши, що на них іде Ламуш.
— Не бійтеся! — заспокоював їх Румцайс. — Я вилізу на дуб і, коли клацну язиком, хай найсміливіший з вас злетить у повітря й закружляє навколо дуба. А далі самі побачите, що буде.
У цей час із кущів на просіку вийшов мисливець Ламуш. Зарядив він рушницю і почав прислухатися, чи не шелесне де фазаняче пір'ячко.
Аж тут Румцайс клацнув язиком. Один фазан здійнявся і полетів до нього.
Ламуш звів рушницю і натис на курок.
Та не встигли дробинки влучити в фазана, як Румцайс схопив його і сховав за пазуху куртки.
Ламуш тим часом чекав під дубом, коли підстрелений птах впаде у траву. Але замість фазана з дуба зіскочив Румцайс і зірвав у мисливця хустинку з очей.
Ламуш закліпав очима від яскравого світла, глянув на Румцайса і сказав:
— У такого здоровенного фазана я ще, відколи живу, не влучав.
— А що ти взагалі бачив за своєю шматиною? — відповів Румцайс. — Якби ходив без неї, одразу б роздивився, де Румцайс, а де фазан. — Він сягнув рукою за пузуху. — Ану скажи мені, що це за птах?
— Дуже гарний птах! — сказав Ламуш. — Тільки я не знаю, що воно таке.
— Не впізнаєш фазана? — здивувався Румцайс.
Ламуш поблід, а це для мисливців ще гірше, ніж почервоніти від сорому. Дивився на фазана як зачарований.
— Невже я стріляв таких птахів? Ба ні, більше на таку красу я рушниці для пана князя не здійму!
І він простяг свою рушницю Румцайсові. Той здушив її з усієї своєї румцайсівської сили, і з рушниці вийшла флейта. Румцайс подав флейту Ламушу і витрусив собі з бороди бджіл.
— Тепер сідай на пеньок і попаси мені оцю отару.
Сів Ламуш на пеньок та й заграв на флейті, пасучи бджіл у князівському заповіднику для фазанів.
Коли пан князь дізнався про це, примчав він до лісу й запитав Ламуша по-французьки, де ті фазани, яких мав той настріляти для гостей. Ламуш нічого не відповів, тільки заграв на флейті різко, мов голками заколов… І бджоли кинулися просто на князя.
Накусали пана князя так, що довго після того він не міг сидіти, а в Їчині подейкували, що мусив муляр у брамі з обох боків виймати по стовпчику цегли, щоб пан князь міг пройти у замок.
Княгиня Майолена дуже вболівала, коли гості замість фазанів мусили їсти яловичину. Як усі роз'їхалися, сказала вона чоловікові:
— Ваш Румцайс псує мені настрій. Коли ви не можете з ним упоратись, я сама щось придумаю.
Княгиня Майолена сіла в темній кімнаті й довго-довго там думала-міркувала.
16. Як князь хотів помститися Румцайсу
Всі птахи й звірі з Ржаголецького лісу були Румцайсовими друзями, та найдужче любив він оленя. Це був величний олень з пишними, мов королівська корона, рогами, що мали тридцять шість паростків. Румцайс оберігав його від князівських мисливців, а олень віддячував йому за те чим тільки міг.
Коли княгиня Майолена вийшла із темної кімнати, вона сказала князеві, що треба забрати в Румцайса королівського оленя. Оце та помста, яку вона надумала.
Наступного дня була п'ятниця. Манка випрала і виполоскала у лісовій річечці білизну й загукала до лісу:
— Де ти ходиш, Румцайсе, нумо розвішувати білизну! Мерщій!
— Зараз, — озвався Румцайс і за хвилину виїхав з лісу верхи на олені.
Пишні роги з тридцятьма шістьма паростками росли в оленя на голові, як гіллясте дерево.
Біля потоку Румцайс зупинився, і далі все пішло, як по нотах.
Манка кидала йому викручену білизну, а він розвішував її у оленя на рогах. Коли повісив останню шматину, вхопився Румцайс за гілку над головою, попустив оленя ногами і голосно крикнув:
— Еге-гей!
Олень помчав, повітря аж свистіло в нього між рогами, і білизна добре висихала на вітрі.
Та коли олень біг просікою, де росла малина, здалеку пролунав постріл. Олень зупинився і глянув навкруги. Аж ген у тіні буків стояв князь із рушницею.
Олені, кинувся бігти від того місця. Білизна майоріла в нього на рогах, як прапори. А пан князь, побачивши, що з рушницею у нього не вийшло, подався за оленем пішки.
Манка тим часом застелила ковдрою дерев'яну дошку, а Румцайс грів їй над вогнем прас. Саме тоді й прибіг олень. А за мить — і пан князь. Він одразу наказав Румцайсові:
— Негайно біжи до Їчина і купи мотузку, Румцайсе!
— Навіщо? — здивувався Румцайс.
— Щоб ви мали на чому сушити білизну, — правив далі пан князь. — А цього оленя ти відведеш до мого замку, бо він потрібен мені для параду.
— Я не поведу, — спокійно відповів Румцайс.
— Ба поведеш! — тупнув ногою князь, аж грязюка чвиркнула під чобітьми й заляпала білу сорочку, що висіла на оленячому розі.
Манка вхопила сорочку і ляпнула нею пана князя по плечах. Князь не звик до такого обходження. Заквоктав він по-французькому і ходу з лісу!
Румцайс із Манкою спокійненько познімали білизну і побризкали водою. Та тільки почали прасувати, як олень неспокійно переступив з ноги на ногу і зітхнув:
— Ну, я пішов. Мені треба до Їчина…
А ратиці оленя так і грають, мовби його до Їчина щось сильно тягне.
— Та що ти робитимеш у тому Їчині? — спитав Румцайс.
— Пан князь на мене дивиться, — сумно відповів королівський олень. — Ти тільки поглянь, Румцайсе, вгору на башту над брамою.
Румцайс склав долоню в розбійницький біноклі, і подивився у той бік. На баштовій галереї стояв князь і показував оленю головку капусти.
— Це ж червона капуста! — нестямно вигукнув олень і помчав, не розбираючи дороги, просто до Їчина.
— Оце підсікли нас князь із княгинею! — похитав головою Румцайс. — Проти червоної капусти жоден олень не встоїть.
Манці стало шкода оленя з пишними рогами, якого тепер показуватимуть у замковому саду, наче мавпу.
— Я цього так не облишу! — вигукнув Румцайс і побіг слідом за оленем.
Наздогнав він оленя далеко у полі. Скочив йому на спину, і олень поскакав чвалом через луг і далі імператорською дорогою до Їчина. Коли під'їхали ближче, так що князь міг вже добре роздивитися їх, сховався Румцайс за гіллясті оленячі роги.
А пан князь тим часом угорі на галереї аж ногами притупував з радощів, що все йому так добре вдається, і весь час показував оленеві головку червоної капусти. Поряд із князем стояв лакей Фріцек і тримав на всякий випадок ще одну головку, якби однієї не вистачило.
Так оленя підманили аж під самий замок. Коли олень уже зіп'явся ногами на башту, щоб дотягтись до капусти, пан князь ласкаво промовив згори:
— Е ні, — спершу візьми маршрут через браму, а тоді повз ринок просто у замковий парк. А там уже й дістанеш капусту!
Але тут з-за оленячих рогів визирнув Румцайс і закричав:
— Ага, пан князь хоче маршрут, так буде йому маршрут!
І п'ятами кресонув оленя в боки, паче шпорами. Олень розігнався з усієї своєї тридцятишестикратної сили. Намірився мчати на ринковий майдан, але застряг у брамі величезними рогами.
Вся башта затрусилася. Затрусилася так, що в пана князя запаморочилась голова і цілий тиждень після того все кружляло у нього перед очима.
А Румцайс витяг своєю румцайсівською силою оленя з брами і відвів його у Ржаголецький ліс.
Відтоді в Їчині й кажуть: не жени оленя через браму.
17. Як Румцайс вигнав із Їчина пана князя і княгиню Майолену
Після історії з оленем пан князь і княгиня Майолена довго і сердито сварилися по-французьки. Потім посідали у золоті крісла і заговорили про Румцайса по-німецькому. Нарешті написали по-італійськи листа аж до Італії, бо там завжди було багато розбійників і панство мало великий досвід, як з ними поводитись.
Вони писали так одному воєводі:
«Воєводо, в Їчині з'явився розбійник. В нас обох через нього болить голова. Чи не знаєте ви ліків проти нього?»
Воєвода над князівським листом довго не думав і одразу ж відповів:
«Туто е фато. Допомогти легко. Посилаю вам скульптора. Поставте Румцайсові пам'ятник. Але щоб був схожий на оцю картинку».