У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові.
Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись.
Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки:
— Бон[7].
Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи.
Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт.
Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках.
— То як мені стати? Вуасі? Вуаля?[8] Тільки щоб я був, як живий.
А італієць на те:
— Сі-сі-сі![9]
І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат…
— Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли?
Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю:
— Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар.
— Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя.
Румцайс так розгнівався, що злетів з бука.
По Ржаголецькому лісу аж загуло.
Румцайс ледве доплентався до печери.
Манка тільки руки над ним заломила від розпачу.
— Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти.
Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками.
— Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу?
— Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради.
І Румцайс занедужав.
Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати.
Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля.
А Румцайс усе лежав і стогнав.
Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею.
Але Манка не дозволила цього робити.
Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу.
Коли камінні постаті були готові, покликав князь писаря і звелів на кожні треті двері в Їчині прибити оголошення:
«ХАЙ ЗАМОЖНІ ЇЧИНСЬКІ ГОРОДЯНИ І ТІ, В КОГО НІЧОГО НЕМАЄ, ПРИЙДУТЬ ЗАВТРА НА ГАЛЯВИНУ В РЖАГОЛЕЦЬКОМУ ЛІСІ. Я ЇМ ТАМ ЩОСЬ ПОКАЖУ!»
Італієць на ту нору вже покрив пам'ятник двома запонами і простяг од них дві мотузочки. Як за них потягти, так пам'ятник і відкриється.
Настала остання ніч перед урочистим відкриттям пам'ятника на галявині. Ніч була тиха, тільки Румцайс зітхав на своєму ліжку. Манці те зітхання дошкуляло до самого серця і не давало і на хвилинку склепити очей. Опівночі почула із Румцайсового кутка таке тужливе зітхання, що подумала вона про найгірше. Метнулася туди, засвітила світло, але постіль була порожня.
А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами.
— Що ти тут робиш?
— Я вже зробив, — відповів олень.
— Де Румцайс? — ледве вимовила Манка.
— Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери.
Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком.
Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном.
Чекали тільки на князя і Майолену. Десь за годину хтось закричав, що чує, як од Їчина рипить кінська збруя. І от пана князя й княгиню Майолену вже несуть на галявину в дорожніх ношах. Княгиня так і лишилася там сидіти, а князь виліз із ношів, махнув двома пальцями на всі чотири боки і милостиво промовив:
— Мої вірні піддані, я підготував вам надзвичайну несподіванку. Про неї говоритимуть по всій імперії. Зараз я потягну за мотузку. Вуаля!
Заграли сурми, і князь потяг за ближчу мотузочку. Одна полотнина впала додолу. На п'єдесталі стояв вирізьблений з каменю князь. Підборіддя він підпер ціпком і з погордою дивився вниз.
— Оце я, — пояснив усім пан князь.
Він простяг руку до другої мотузочки і смикнув за неї. Впала додолу друга полотнина.
— А оце він, той Румцайс!
Біля ніг кам'яного пана князя, скулившись, стояв навколішки кам'яний Румцайс.
Князь знову звелів заграти сурмачам і гордовито промовив:
— Ти вічно стоятимеш тут, Румцайсе, на колінах і з благанням простягатимеш до мене руки.
Але в цю саму хвилину Румцайсова постать раптом розігнулась і відважила панові князю такого ляпаса, що той розвалив собою сажень дров аж десь край галявини.
— Звідкіля ти взявся тут, Румцайсе? — ошелешено вигукнув князь.
А було це так. Коли опівночі королівський олень таки вибив ратицею всю хворобу з Румцайсового тіла, наш розбійник устав, пішов на те місце, де стояла скеля, розтрощив своїм дужим кулаком своє кам'яне зображення і сам став на його місце.
— То як же ти туди потрапив? — князь налився малиновим кольором.
— Панові князю треба б краще розбиратися, де людина, а де камінь, — спокійно відповів Румцахіс.
Їчинці загукали:
— Ура! Ура!
І це був край князівській славі.
Гай-гай, якщо панові князю доведеться вхопити ляпаса від розбійника, то вже тому князю лишається людської пошани стільки, що її й горобець склює.
Тому княгиня Майолена звеліла покласти пана князя в ноші і, минаючи Їчин, поспішили вони просто у Відень, до імператора.
А ззаду за ношами подріботів лакей Фріцек.
18. Як Румцайс вигнав велетня із Ржаголецького лісу
Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися.
На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив:
— Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину.
І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка.
— Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища.
— Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, — похитав головою Румцайс.
І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі.
Румцайс вибіг із печери.
Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса.
У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар:
— З завтрашнього дня цей ліс — мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть!
Румцайс набрав повні груди повітря і закричав:
— Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж!
— Хотів би я бачити, як ти це зробиш, — загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. — Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев.
І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу.
— Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, — мовив Румцайс до Манки. — Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу.
Манка добре знала, що важкі думки забирають у людини силу. Тому вона всміхнулася до Румцайса любенько і сказала:
— Знаєш, краще скочу я до льоху, принесу горнятко меду, і ти трохи підкріпишся.
І побігла по мед.
У лісі тим часом темнішало й темнішало. Десь над Їчином спалахнуло кілька далеких блискавок і прокотився грім.
Потім гримнуло зовсім близько, і Румцайс побачив, як од льоху мчить Манка із горнятком меду в руках.
— Оце так! Ти тільки поглянь сюди, Румцайсику!
Поставила вона горнятко перед Румцайсом. А мед мовби кипить увесь, щось там ворушиться і перекидається.
— Що воно таке? — здивувався Румцайс.
— Блискавка! — відповіла Манка. — Впала просто у мед.
Румцайс скочив з каменя.
— Гляди, щоб тобі не зашкодила!
— Та де там, — заспокоїла його Манка, — вона ж уся в меду і ледве ногами ворушить.
Тим часом у горнятку щось затріщало. Блискавка вистромила голову з меду і сумно сказала:
— Так погано мені ще зроду не бувало. Ніколи вже я, мабуть, не повернуся назад на моє рідне небо.
В горнятку щось зашелестіло і здалося, ніби блискавка плаче.
— Бідненька! — щиро зітхнула Манка.
Румцайс саме вчасно нагадав їй:
— Ти тільки сама сльози не пусти, а то зовсім її згасиш. Краще потримай горнятко, а я ту блискавку витягну, щоб не стало з неї тут грудки меду.
Манка міцно вхопила горнятко за вушка, Румцайс змастив собі руки борсучим салом і спритно витяг блискавку з меду. Чистенько її витер, вишарував ганчіркою і поставив на землю.
Дівча з блискавки було хоч куди. Не стояло на одному місці, стрибало, кожна жилочка в ньому так і грала. Полізла блискавка рукою у вогняну кишеню, витягла дивну машинку, поглянула на циферблат і каже:
— О, вже б я могла знову вжарити цілу бурю. Тільки як же я вам оддячу? Може, вам треба щось зруйнувати, посікти, розтрощити?
— Цього краще не треба, — відповів Румцайс. — А от чи не могла б ти зробитися кругленькою і маленькою, щоб залізти до мене в кишеню?
— О, це мені за іграшку, — весело мигнула блискавка і скрутилася в кульку. Вся вона яскраво сяяла і тихенько шелестіла.
Румцайс запхав її собі в кишеню.
Тільки встиг він зробити це, як прибіг велетень. Якусь хвильку тупав довкола печери, аж каміння саме викочувалося із землі і лісові струмки виливалися із своїх річищ. Тоді заревів:
— Гей, Румцайсе, вже й обід скоро. Пора мірятися силою! Я починаю!
Велетень вибрав бук — здоровенний, наче замкова башта, ступив до нього ближче і махнув рукою. В ту ж мить бук тріснув і розчахнувся згори до низу надвоє. Довго ще після цього все трусилося навколо в лісі.
Румцайс відхилився від трісок, що розлетілись на всі боки, обійшов розчахнутий бук і знавецьки промовив:
— Добряче зроблено. Таке в наших краях не часто побачиш.
— Тепер ти, — сказав велетень. — Правда, ти менший, тому можеш тільки доробити після мене оце діло.
Та Румцайс похитав головою:
— Я ніколи після інших не доїдаю.
Вибрав він бук у два рази більший. Ступив кілька кроків убік і обережно застромив руку до кишені.
— Наміряєшся ти добре. Тільки ж присідай нижче! — зареготав велетень.
Румцайс витяг руку з кишені і пошпурив у дерево кулю-блискавку.
Спершу все заблискотіло синім, а по краях засвітилися вогники. Потім довго гриміло, наче розсипалася купа ящиків. Це блискавка рубала бук на здорові кругляки. Тоді трохи стихло — це блискавка колола кругляки на тріски. Нарешті застрибали іскри — це блискавка сікла гілочки і складала їх у в'язанки, щоб після неї в лісі було добре прибрано. Потім стриб туди, стриб сюди, вклонилася й зникла. Залишилося після неї сім саженів чисто нарубаних букових дров.
Велетень тільки очі вибалушив, помовчав і зрештою сказав Румцайсові:
— Ну, хлопче, якщо вже твоя прислужниця отак порається, то як воно буде, коли ти сам за діло візьмешся?
І чимдуж дав драла назад, до Праховського скелища.
19. Як Румцайс ловив рибу
Коли в Ржаголецькому лісі перестала двигтіти земля після лихого велетня, промовив Румцайс:
— От бачиш, Манко, вже й дрова нарубані. Тепер піду я по рибу, що обіцяв наловити на обід.
— Ти ж тільки не барися, Румцайсику. А то вже й до полудня хилиться, — сказала Манка.
Румцайс збігав у ліщину і виломив собі прут. На прут прив'язав волосінь, сплетену вшестеро з кінського хвоста, а на гачок насадив мурашину лялечку. Потім сів із вудкою на березі лісового озерця вище печери, де з давніх-давен господарював водяник цього лісу Волшовечек.
Хвилі гралися з поплавцем, але наживки риба навіть не торкалася.
Румцайс уже підвівся був, щоб піти до Їчина по оселедці, та в цей час поплавець застрибав, а потім занурився у чорну глибінь. Румцайс підсік вудку з такою силою, що аж у лісі загуло. Та замість риби побачив на гачку якусь дивну затичку — велику, виточену з твердого дуба.
Румцайс похитав головою, зняв затичку з гачка і закинув у траву.
Тим часом вода в озеречку зануртувала й закрутилася швидше і швидше. Водночас води меншало й меншало і зрештою відкрилося голе дно. В ньому чорніла дірка. Біля дірки сидів водяник Ржаголецького лісу Волшовечек. Він кисло мовив до Румцайса:
— Ну, Румцайсе, дякую тобі красненько, що ти осушив моє озеро.
І нещасний Волшовечек сумно наморщив свою жаб'ячу губку.
— Не журись, ми зарадимо цій біді, — відказав Румцайс. — Зараз я тобі затичку поверну.
Шукав він, шукав у траві понад берегом — затички не знайшов…
Водяник Волшовечек тим часом швидко висихав і все меншав та меншав.
— Ох, Румцайсе, якби тобі так пекло, як мені! — бідкався він. — Коли ти зараз же не поставиш затичку на місце, я геть висохну…
Волшовечек меншав і меншав. І якби в ту пору не нагодилася Манка з мискою води, то було б уже по Волшовечекові. Румцайс хутенько посадив водяника у миску і ну вихваляти нове його мешкання:
— От бачиш, як тут тобі добре!
Та Волшовечек тільки-но трохи просяк водою і пожвавішав, знову забідкався:
— Мені тут тісно! Хіба може водяник жити у мисці?
І все крутився у воді, трохи миски не вивернув.
— Ну, Румцайсе, кидай свої цяцьки, — мовила Манка, — треба конче дістати добрячу затичку і привести озеро до ладу.
Румцайс зміряв дірку на дні озера очеретинкою і вирушив до Їчина.
Покресавши чобітьми по майдану й вуличках, дістався він до майстерні бондаря Фейфера.
— Що тобі треба, Румцайсе? — запитав бондар.
Румцайс показав очеретинку.
— Затичку отаку завширшки.
Фейфер почав перебирати готові затички.
— Ні, такої великої у мене немає.
Румцайс почимчикував далі. На одному подвір'ї вино-торговець Кастл мив бочки, була їх там у нього ціла купа. І з кожної бочки стирчала затичка. Румцайс нишком присунувся й заходився вимірювати їх очеретинкою. Підійшла затичка аж із тієї бочки, що лежала на самому споді.
— Оце те, що треба, — мовив Румцайс.
Та коли він почав витягати затичку, бочка зрушила із свого місця, й уся купа розвалилась. А що садиба стояла на схилі, бочки покотилися просто на Румцайса. Попереду біг Румцайс, за ним гриміли бочки, а позаду перевальцем тюпав гладкий виноторговець Кастл.
Усе це мчало вулицею аж до майдану. Кастл уже не міг бігти далі; він зупинився, почервонів, як півонія, і розлючено закричав навздогін Румцайсові:
— Годі вже нам твоїх коників! Недаремно кажуть, що пан князь поскаржиться на тебе у Відні самому імператору!
Та бочки гуркотіли, і Румцайс навіть не почув Кастлових слів. Він гнав попереду бочок дорогою, що вела до солдатських казарм. Сам іще встиг проскочити ворота, але бочки ні. Вартовий, що стояв біля воріт, крикнув їм:
— Хальт, стріляти буду!
Бочки перелякались і спішилися перед ворітьми.
А Румцайс уже бродив по двору казарми, роздивляючись, чи не знайде десь тут затички для Волшовечека.
Аж ось він побачив у кутку двора гармату. В її ствол була забита затичка з найміцнішого дуба, щоб у гармату не затікав дощ.