— Невже нас розстріляють? — тремтячим голосом спитав Тетеря. — Я ж не хотів… Сам не збагну, як це вийшло… А якщо піти розповісти? Можуть врахувати?..
«Слизняк! — з роздратуванням подумав Чернушкін. — Треба його пристрашити, а то, чого доброго, справді побіжить заявляти». — І втупився очима в Тетерю.
— Чого ти вважаєш, що нас з Жорою розстріляють разом з тобою? Одного тебе, зрозумів, од-но-го ухекають, — зловтішно підкреслив. — Ти вбив міліціонера! Нас не питав. Може, я або Жора наказали тобі стріляти? А може, ще скажеш, ми дали тобі пістолет? Жоро, ти дав йому пістолет?
— Та ви що, смієтесь? — витріщився той. — Йому ж Мишко підкинув… Поніманський.
— Ми з Жорою, звичайно, не святі, але у всякому разі не вбивці. Суд розбереться, можеш мені повірити… Як, по-твоєму, Жоро, врахується нам, коли ми, як чесні, благородні люди, повідомимо… Ні, краще віддамо в руки правосуддя убивцю. — Чернушкін під столом штовхнув спантеличеного Чистякова ногою, даючи зрозуміти, що всю розмову затіяно лише для того, щоб залякати Тетерю. — Признаюсь, ця думка мені все більше й більше подобається… Судді беруть до уваги як зізнання, так і допомогу у викритті злочинців.
— Це точно, — підтакнув Чистяков. — Коли мене заарканили за спекуляцію, майор Новохатній зачитав таку статтю.
— То як? Вирішено? Допоможемо міліції?
— Треба б, — випустивши через ніс струмінь диму, згодився Чистяков, скоса зиркнувши на спільника, що як неживими пальцями м'яв скатерку.
— Братці, — заблагав Тетеря. — Невже ви мене?.. Та я не навмисне. Простіть…
І Чернушкін вирішив припинити спектакль.
— Так і бути, — сказав він, — повіримо, забудемо все. Як ти вважаєш, Жоро? Простимо його?
— Давайте, начебто хлопець наш в доску, — погодився той. — Трохи злякався… Буває… На випий, все минеться. — Взявши карафку, Чистяков налив повний фужер вина. Тетеря жадібно випив, і обличчя його порожевіло.
Вино розв'язало Тетері язика.
— Шкода мені… Кожний з нас втратив не менш як чотириста карбованців…
— Дай боже, щоб на цьому скінчилося, — замислено промовив Чернушкін. Він з гуркотом відсунув стільця, підвівся. — Пройдуся трохи, ноги затерпли… І може, Опанаса Степановича зустріну.
Постеживши очима за ватажком і переконавшись, що він вийшов на вулицю, Чистяков покликав офіціантку.
— Пляшку коньяку! П'ять зірочок. Тільки швидше.
— Навіщо коньяк? — зморщився Тетеря. — Вина ще півграфина. Марно гроші витрачаємо. Та й старий…
— Наплювати мені на нього! Подумаєш, начальник знайшовся! — Офіціантка принесла коньяк, і Жора потягся до пляшки. — Давай краще вип'ємо. За дружбу, за успіх, щоб добре скінчилося. Ми ж сьогодні з тобою вперше за столом зустрілися. Щоправда, бачив тебе кілька разів, коли ратин передавав, а хто такий — не знав. Почував, хлопець наш… І не помилився.
— І ти теж молодця, — промурмотів Тетеря. — А старий… Матвійович… погань.
— Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.
— Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.
— Вранці ти казав, — копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, — що в тебе свій будинок. Великий?
— Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.
— Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?
— Удвох ми. Я та дружина.
— То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.
— Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… — Тетеря несподівано образився. — Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!
— А ратин твій, чи що! — ошкірився Чистяков.
— Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?
— Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…
— І ти… мені… — гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. — Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…
— Оце так друг! — І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.
— Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!
— За що?
— За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…
— Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…
— Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.
— Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.
— Тоді годинник.
— І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.
— Будь ласка! — і Тетеря на увесь ресторан загорлав. — Офіціантка! Офіціантка!
До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.
— Нам, баришня, цього… як його… — хихикнув Тетеря, — коньячку… ще пляшечку…
— Мені здається, вам уже досить, — зауважила офіціантка.
— Давай, тобі кажуть! — Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. — Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!
— Петю… Петре Борисовичу, припиніть, — почав умовляти Чистяков. — Дівчина хороша, розуміє…
— Ну, гаразд… — схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. — Гаразд…
— Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… — Чистяков осікся.
БРАУНІНГ ЩЕ ЗНАДОБИТЬСЯ
Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.
— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?
— Сімнадцять двадцять.
— Плати, Жоро! І живо мені!
Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.
— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…
— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.
Тетеря зіщулився і замовк.
— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.
— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..
— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.
— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?
— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.
— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.
— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.
— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?
— Що зметикують?
— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.
— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.
— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?
— Уявлення не маю.
— Може, Яків Архипович уже дома? Га? — втрутився Чистяков. — Давайте ще раз подзвоню.
— Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! — обірвав його Чернушкін. — Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.
Чернушкін повернувся швидко.
— Друзі-голуб'ята, — радісно потирав він руки. — Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.
— Де ж він пропадав?! — обурився Макогон.
— Що я казав? Що? — тріумфував Чистяков. — Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?
— Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.
— Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…
— Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?
— Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…
— Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.
— Де він живе?
— Друга Дачна, тридцять вісім.
Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.
— Куди ти… мене? Куди? — буркотів той. — Я не хочу… Відчепись…
— Додому. В ліжко.
— Спати пора, спати пора, — загугнявив Тетеря.
— Ну й компанія! — осудливо мовив Макогон. — І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…
— Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?
— Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.
— В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?
— А в Чистякова звідки?
— Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.
— Розумію. Сьогодні ж об'їду.
— Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?
— Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.
— Ох і пече, — трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. — Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.
— Чим нагородив?
— У мене його пістолет, — стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.
— Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.
— Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.
— Дай мені, заховаю. Знадобиться.
Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.
— Ох-ох-ох, — показавши золоті зуби, гепнувся він на стілець, — вірте не вірте, півгодини простовбичив на стоянці. Нема й нема таксі. О, боржомчик! — взяв він пляшку в руки. — Та ще й холодненький! Чудово! В роті все пересохло. — І пожадливо випив одну за одною дві склянки. — Як у вас? Де Тетеря та Жора?
— Живі й здорові! Скажи краще, де ти вештався? — суворо спитав Чернушкін.
— Ой, пережив я, братці… Усе життя пам'ятатиму. Як погналися за мною, такого дьору дав… Це з моїм черевцем.
— Треба було в машину сісти! — із злістю кинув Чернушкін.
— Е, голова потім працює! І сам згодом подумав: треба було, дурневі, в машину вскочити, а то ж надало мені бігти навмання. І все якісь рови, яри. Начебто хтось навмисне їх для мене повикопував. Ось! — нахилив він виблискуючу на сонці голову. — Подивіться, яка гуля. Упав я на якусь крокву… Мало, то там ще й огорожа з колючого дроту. Штани на клапті пошматував. Забруднився страшенно. Дружина охнула, коли побачила…
— Щось непомітно, — посміхнувся Макогон, розглядаючи новий, сталевого кольору костюм Бабченка.
— Переодягся вже.
— Стривай, Опанасе! — зморщився Чернушкін. — Якове, дружина була в міліції?
— В міліції? Що вона там забула?
— Ти не роби здивованих очей. Вона сама сказала Жорі по телефону, що збирається туди.
— То це був Жорка! А дружина казала, що з роботи.
— Я його послав подзвонити, — похмуро пояснив Чернушкін. — Скажу по правді, зараз трохи охолонув, а тоді попадись мені на очі, відбивну б з тебе зробив.
— Можеш заспокоїтись… В міліцію вона не ходила… Ну, опинився я на якомусь будівництві. Темрява, хоч в око стрель. Куди не поткнуся — паркан і паркан. Хотів перелізти — високо. Тут випадково на діру натрапив. Ледь-ледь протиснувся… Йду сам не знаю куди. Навколо ані душі, спитати нікого, якісь склади і склади. Бачу — сторож. «Спитаю, — думаю, — куди мене занесло». Але схаменувся. Краще промовчати. Як це так: ходить людина вночі і сама не знає де. Прикурив у нього і пішов далі. Побачив табличку «Кузнечна вулиця», згадав, що недалеко пристань. У залах повештався… Потім у буфет зайшов. Там до ранку просидів. В такій штовханині не легко було мене розшукати, а за вас боявся. Адже сам чув постріл…
— Це не в нас стріляли, — вже примирливо пояснив Чернушкін.
— В кого ж?
— Тетеря стріляв… У міліціонера.
— Та ну?! — губи в Бабченка по-зрадницьки затремтіли. Неслухняні пальці все ніяк не могли запалити сірника. Від його бравого вигляду не лишилося й сліду. — Адже за таке — вишка. Вся міліція нас шукає… А у мене в магазині чотири пальта! Де їх подіти?
— Підготуй, — наказав Чернушкін. — Завтра вранці заскочимо, заберемо. І не панікуй. Спокій.
— Палиця завжди на два кінці, — глибокодумно зауважив Макогон, — я б, наприклад, на місці міліцейських начальників… — Очиці його хитро заблищали. — Здається, ми їх можемо обкрутити навколо пальця. Ану лишень, присувайтеся ближче…
РОЗШУКИ УСКЛАДНЮЮТЬСЯ
Повідомлень про крадіжку ратину до управління міліції не надійшло. Це давало підстави зробити висновок, що злочинців слід шукати серед працівників торгівлі, ательє мод або швейних фабрик міста. Але розшуки були не такою вже простою справою. В місті нараховувалося 123 промтоварних магазини і вісім оптових баз, які одержували в цьому році ратин. Десятки працівників міліції із зразками вкраденого ратину об'їжджали магазини й бази, та поки що всі зусилля ні до чого не привели. В перевірених організаціях ратин був іншої якості і кольору, ніж покинутий злочинцями на Загорській вулиці. Лишались 40 ательє мод і три швейні фабрики. Там діла було не менше як на місяць…
Розшуки блакитної «Победи» теж досі не дали жодних наслідків, хоча працівники автоінспекції вже оглянули більш як сотню автомобілів.
Підполковник Луговий два дні провів у автодорожному інституті. Разом з охоронником Балашовим вони передивлялись фотографії в особистих справах 850 студентів заочних і стаціонарних факультетів. Деякі фотографії викликали сумнів в охоронника, і Луговий такі справи клав убік. Всього їх відібрали двадцять сім. Проте це було тільки початком. Адже згідно з кримінально-процесуальним кодексом підполковник зобов'язаний був показати Балашову кожного запідозреного студента зокрема, і все це треба було оформити окремим протоколом.
Коли пішов останній студент, Балашов вибачливим тоном мовив:
— Не гнівайтесь на мене, товаришу начальник… Сам бачу, погано вийшло, і ви зі мною лише час згаяли. Набрехав мені той негідник, що вчиться у нас.
— Виходить, обдурив він вас. Але чого я маю на вас гніватись? Звичайно, шкода часу… Ну що ж… в нашій роботі й таке трапляється. Для того, щоб відкопати істину, часто-густо доводиться перевіряти десятки різних сигналів, заяв, припущень. Без цього не буває. Але працювали ми з вами недаремно. Уявіть собі, що він дійсно сказав вам правду, а ми б не звернули уваги… Для нас є правилом — обов'язкова перевірка будь-якої заяви, навіть коли вона на перший погляд здається не зовсім імовірною.
— Як же ви тепер розшукаєте його? Адже в нашому місті людей мало не мільйон…
— Важко, звичайно, — визнав підполковник. — Але повинні, зобов'язані знайти.
З автодорожного інституту Андрій Остапович заїхав в управління легкої промисловості раднаргоспу, де застав майора Кульбича.
— Товаришу підполковник, — доповів Кульбич, — закінчив вибірку за нарядами. Ратин в цьому році надходив у 25 ательє мод і на дві швейні фабрики: «Труд» і «Спартак». Ось список. Копію віддав Олійникові і доручив його групі сьогодні ж перевірити ательє.