— Все ясно… — підвів очі підполковник.
Обличчя у Паська витяглося.
— Повірте… я не винен…
— Тепер, товаришу Пасько, жодних сумнівів у цьому немає. Повинен вибачитися від себе особисто і від імені лейтенанта за непорозуміння. Ви вільні… Бажаю успішно скласти екзамени. Як кажуть, ні пуху ні пера. Візьміть ваші документи.
— Дякую, що швидко розібрались… — і, вже посміхнувшись, додав: — Найголовніше, товаришу начальник, правильно розібратись. А претензій у мене жодних немає… Я не ображаюсь…
Олійник не знав, що й думати. Як же так? Підполковник Луговий відпускає небезпечного злочинця?.. Ні, це, звичайно, неспроста…
— Товаришу підполковник, — не витримав Олійник, тільки-но вони лишились удвох, — самі знаєте, я недавно в міліції… Мені вчитись і вчитись… Цікаво, як ви вирішили з ним? Якийсь хитрий хід?
— З Паськом? Він не має ніякого відношення до справи. Тому і звільнений.
— Не має? — щиро здивувався лейтенант.
— Зараз поясню. Зі слів дружинників Дорошенка і Гавриша, на злочинцеві, що зник в провулку, була біла сорочка та чорні штани. Такі самі свідчення і охоронника цементного заводу. Ось протокол: «До мене підійшов невідомий громадянин у білій сорочці й чорних штанях»…
— Досвідчений злочинець міг для маскування переодягти штани…
— Припустимо… Але слухайте далі. «… Він середній на зріст, огрядний, голений. Коли прикурював, то я помітив у роті золоті зуби». І дружинники запевняють, що злочинець був лисий, огрядний, середній на зріст. Згодьтесь, що — Пасько не індійський факір, не містифікатор і не міг так змінити свою зовнішність.
— Тоді чому ви одразу не звільнили його?
— Судячи з наявних у нас даних, злочинців було троє. Один з них учора викрав номери в гаражі автодорожного інституту. Він уміє водити машину і таких самих, приміром, років, як Пасько…
— От бачите! — вихопилося в Олійника. — Виходить, я не помилився.
— Не поспішайте з висновками. «Audiatur et altera pars» — слід вислухати і супротивну сторону, як любив говорити наш ректор. У злочинця на руках татуїровка, а в Паська її немає. І не те найголовніше. Кульбич перевірив свідчення Паська. Вони відповідають дійсності. Вчора він справді пробув у Козиря до дванадцятої ночі. Обидва працюють в таксопарку, відгуки про них лише позитивні. А втім, ознайомтеся самі із свідченнями дружинників, Балашова, відповіддю секретаря комсомольської організації таксопарку, взагалі, з усіма матеріалами.
Підперши голову руками, Олійник подовгу затримувався на кожній сторінці. Нарешті він закінчив і тяжко зітхнув.
— Виходить, Пасько — хороший хлопець, а я в шахраї його записав… Як же це так сталося, — журився лейтенант. — Запідозрив чесну людину, а злочинця проґавив?
— Витратили б зайвих дві-три хвилини, щоб розпитати охоронника, і помилки, я певен, не сталося б.
— З кожним може трапитись… Інша хазяйка суп варить. Здається, що мудрого? І, буває, пересолить, що й у рот не візьмеш…
— Звідки таке панство?.. — обурився Андрій Остапович. — Зневага, байдужість до людей. В нашій роботі не повинно бути помилок. Партія і уряд нам довіряють, дали великі права… Але навіть стосовно злочинців, не кажучи вже про чесних людей, ми не повинні допускати ані найменших порушень конституційних прав громадян. — Луговий підійшов до книжкової шафи, пробіг очима червоні корінці праць Леніна, взяв 29 том і прочитав: «… Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку є вже діра, яку негайно використають вороги трудящих…» Діра! Ось як Володимир Ілліч ще в дев'ятнадцятому році оцінював послаблення радянської законності…
— Ви мене відчитуєте, немов я сам вчинив злочин, — образився Олійник. — Зрештою, нічого страшного з Паськом не трапилося.
— Як би ви реагували, коли б цілком безпідставно затримали не його, а вас! Ми поставлені захищати громадян. Про це слід пам'ятати вдень і вночі. — Андрій Остапович запалив цигарку і, заспокоївшись, додав: — За безпідставне затримання оголошую вам сувору догану. І ще от що, — спохмурнів Луговий. — Чого це не зволили повідомити мене про затримання Паська і взагалі, де ви, що з вами? Шість годин ми про вас нічого не знали.
— Товаришу підполковник, двічі дзвонив, але ніхто не відповідав.
— Я був у лікарні. Треба було подзвонити черговому.
— Випустив з уваги… Винен…
— Хай це буде востаннє.
НЕВЖЕ ВІН ДВОРЯНИН?
Зустріч з Макогоном справила на друзів гнітюче враження. Обидва довго мовчали. Першим не витримав Вітя.
— Не сподобався мені Макогон…
— Ти помітив, які в нього оченята? Маленькі, а шарять, шарять по тобі… Знаєш, — Альоша стишив голос майже до шепоту, — тут щось неспроста…
— Що неспроста?
— Тихше! Не горлай на всю вулицю.
Вітя ображено насупився і, нахилившись над рулем велосипеда, натиснув на педалі.
— Не сердься, — сказав Альоша, наздогнавши друга. — Поговорити треба. Завернемо в цей сквер. Га?
Вітя згодився, і вони звернули у сквер, в центрі якого на п'єдесталі з червоного граніту височіло бронзове погруддя Івана Франка.
Альоша попрямував на лавку, щедро освітлену сонцем.
— Чого там смажитись? Он є вільне місце, — показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.
— Не бачиш, лавка зайнята.
— І для нас місця вистачить.
— Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?
Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.
— Матвійович… — озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, — не Матвійович!
— Матвійович не Матвійович? — У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. — Про що ти говориш?
— Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?
Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.
— Невже ти не можеш зрозуміти? — розпалився Альоша. — Він колишній дворянин і приховує своє минуле.
— Матвійович — дворянин! — Вітя пирснув у кулак. — Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.
— Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира — фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? — І Альоша, випнувши губи, скопіював: — «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай — транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.
— Ну й що з того?
— Ти знаєш, що таке «презентувати»? — запитанням на запитання відповів Альоша.
— Ні.
— От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати — слово французьке. Означає — подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…
— Латинь?
— Адже постскриптум — по-латині — написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет — все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.
— Еге ж… — розгублено мовив Вітя. — Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!
— Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…
— Гаразд, — перебив Вітя. — Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?
— Як то що?
— Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.
— Нічого поганого?! — вигукнув Альоша і, спохватившись, нахилився до вуха товариша. — А Макогон? А записка? Пам'ятаєш, що в ній написано? «Чекаємо в умовленому місці». Че-ека-ємо! В умовленому місці! Це тобі не просто так, це не випадково. Він не один. Вони змовники. Таємно збираються… І «ЯА» зовсім не ліки, а кличка їхнього ватажка. Тепер дійшло?
— Чого ж ми сидимо?! Треба повідомити в міліцію.
— А хто нам повірить? Засміють. Скажуть — начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.
— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…
— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.
— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.
— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.
— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.
— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.
— Як же бути?
— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.
— Не маленький. Розумію, але…
— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!
— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?
— Звідки ти взяв, що він шпигун?
— Сам казав.
— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!
— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.
— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.
— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.
— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?
— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.
— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…
— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.
— Віденко?
— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?
— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…
— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.
— Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.
Вони не встигли вийти із скверу.
— Стій! — схопив Вітя Альошу за рукав. — Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.
— Ага, бачу.
— Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.
— Чому ти? Давай разом.
— Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.
Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.
— На, — простягнув він світлозахисні окуляри. — Надінь. Так краще. Маскування.
Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.
— Ох і діти зараз пішли, — поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. — Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.
— Пробачте, я не хотів, — тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.
— Ввічливий став! — підхопила кондукторка. — Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…
— Зрозумійте, ніколи мені, — пояснював Вітя. — Дідусь захворів. За ліками я…
Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші — осуджували.
«Спробую пролізти до виходу, — вирішив Вітя. — Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.
— Обережніше! — пролунало над його головою.
— Пробачте, я… — підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.
— Чи ба! Оце так зустріч! — Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть — світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?
— Я… я… — силкувався Вітя зібратись з думками.
«Пізнав мене, і окуляри не допомогли. Як пояснити, чого тут? Навіть не знаю, яким маршрутом іде трамвай. Тут ходить і одинадцятий і двадцятий… Скажу в кінотеатр «Славу», а коли я в двадцятому?»
Виручила кондукторка. Вона об'явила: «Вулиця Грибоєдова. Наступна зупинка — Прозорівська». Тепер ясно: трамвай іде одинадцятим маршрутом.
— Ми в кіно. Альоша по гроші поїхав… Забули…
— Що ж, кіно справа хороша, — глибокодумно зауважив Макогон і сів на місце, що звільнилося.
«От невдача, — досадував Вітя. — Нащо про кіно вигадав? А він візьме та й вийде раніш. Чого відразу не спитав, куди він їде? Розгубився».
З кожною зупинкою людей ставало все менше й менше.
— Йди сюди, — покликав Макогон. — Місце вільне.
Вітя сів поруч. Повз вікна промайнула сіра будівля університету. «Зараз аптека, а за рогом Альошин будинок, — міркував Вітя. — Цікаво, дома уже він? Ні, напевно… Що не кажи, два велосипеди… Але тут і Півень живе! А Макогон не вийшов! Від Прозорівської йому йти два зайвих квартали… Може, їде по ліки. Та ліків же ніяких немає! І Вітя аж смикнувся од несподіваної думки, — Макогон не знає Касторку. Ну, звичайно! Сам же прохопився словом. Збрехав, що ходив з Півнем до школи. А ми й вуха розвісили. Нічого собі однокласники. Макогону десять, Півню — сорок і за однією партою сидять… Обов'язково треба буде Льошці розповісти…»
ЙОГО ТРЕБА ПРИСТРАХАТИ
— Все гаразд, Серього. Твою записку віддав, — доповів Півень. — Хлопчисько обіцяв миттю відвезти. А куди дівся той проноза? — спитав він, не побачивши Чистякова.
— Поїхав. Я наказав йому поставити машину на місце.
— Вірно зробив, — схвалив Півень.
— Спасибі, Матвійовичу, за те, що дав нам притулок. Бувай здоровий! А те заховай негайно, — Чернушкін показав очима на тюк Драпу.
— Не турбуйся.
Через годину Чернушкін і Тетеря сиділи в невеликому літньому ресторанчику на березі річки. Час тягся поволі. Обидва мовчали, аж поки до столика не підійшов Чистяков.
— Повний порядочок… Загнав у двір і накрив брезентом.
— На калим поки що не виїжджай, — попередив Чернушкін.
— Не збираюсь… Давно тут?
— З півгодини… Гм, де ж це Макогон?
— Певно, заарештували, — висловив припущення змарнілий за ніч Тетеря.
— Облиш! Біду накаркаєш, — урвав Чистяков.
Розмова не в'язалась.
— За Макогона не боюсь, — почав Чернушкін. — Впевнений, як у самому собі. От Яшко… Якщо міліція злапає, ця лемішка…
— Чим вам Яшко поганий? — огризнувся Чистяков, відсуваючи од себе тарілку з салатом. — Для вас усі п'яниці, ледарі й дурні…
— Твій дружок тебе першого з тельбухами продасть! І треба було мені з ним зв'язуватись! Не хотів же… Інстинктом чув… Все ти! Мовляв, Яшко комбінатор, світла голова, величезні зв'язки. А тепер що? Що?!
— Та він кремінь! — відпарирував Чистяков. — І голова в нього працює, дай боже кожному.
— Твій «кремінь» так переполошився, що забув про все на світі і кинувся куди очі світять.
— Будьте певні, хто-хто, а Яків Архипович завжди вийде сухим із води. Битий жук. Коли гроші вам робив, був хороший, а тепер… — І він одним духом вихилив склянку вина.
— Йому особливо втрачати нічого. Більш як п'ятнадцять не одержить. А нас за вбивство міліціонера в розход виведуть. Забув новий указ? Може, тебе тішить, що твій друг через п'ятнадцять років принесе квіти на твою могилу, а мене це не влаштовує.