– Так, вона невинна, – підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища – від тоненької гілочки до грубого поліна, – вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа – вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король – він поклав її Елізі на груди.
Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.
Якось жив на світі бідний принц. Він мав королівство – маленьке, проте його статків вистачало для того, щоб одружитись. Так він і збирався зробити. Потрібна була чимала сміливість, щоб запропонувати руку й серце доньці імператора, але він вирішив ризикнути. Скрізь його знали, тож сотні принцес із радістю прийняли б його пропозицію, але чи погодиться ота єдина? Зараз побачимо.
На могилі його батька ріс трояндовий кущ. Він розквітав раз на п’ять років, і на ньому була тільки одна троянда, зате яка! Вона мала такий аромат, що кожен, хто його відчував, забував про сум і турботи. Був у принца і соловей, який гарно співав. Троянду і солов’я принц збирався подарувати майбутній нареченій – якось поклав ті дарунки у великі срібні коробки й відіслав їй.
Імператор наказав принести дарунки у велику залу, де принцеса гралась у прийом гостей із фрейлінами. Дівчина побачила великі коробки з подарунками й заплескала в долоні.
– Хочу, щоб там було кошеня! – промовила вона.
Перший пакунок відкрили, і там виявився трояндовий кущ із чудовою квіткою.
– Як майстерно зроблено! – вигукнули фрейліни.
– Більш ніж майстерно, – промовив імператор. – Просто дивовижно!
Принцеса доторкнулась до троянди і почала рюмсати.
– Яка прикрість, татку! – вигукнула вона. – Вона не штучна, а справжня!
– От шкода, квітка справжня! – підхопили фрейліни.
– Давайте краще подивимось, що в іншій коробці, – мовив імператор.
Із коробки дістали солов’я, і він так чудово заспівав, що ніхто не міг сказати про цей спів нічого поганого.
– Шарман, шарман, – сказала одна панночок по-французьки. Усі фрейліни принцеси намагалися розмовляти французькою, але виходило у них це погано.
– Спів цієї пташки дуже нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці, – промовив літній придворний. – Таке ж звучання, таке ж виконання.
– Це справді так, – мовив імператор і заплакав, як мале дитя.
– Сподіваюсь, пташка несправжня, – промовила принцеса.
– Та ні, справжня, – запевнили ті, хто діставав подарунок.
– То хай собі летить, – пхикнула принцеса й відмовилася зустрітись із принцом.
Але принц не засмутився. Він замурзав лице грязюкою, вбрався за простака, насунув капелюха на лоба й пішов до палацу.
– Вітаннячко, імператоре, – сказав він. – Чи не знайдеться у вас якоїсь роботи при дворі для мене?
– Ми маємо достатньо прислуги, – відповів імператор. – Вільних посад зараз нема. Втім, зажди-но хвильку! Щойно мені спало на гадку – треба чоловіка, який глядів би свиней.
Так принца призначили імператорським свинопасом. Тепер він жив у вбогій комірчині біля свинарника. Цілісінькими днями він трудився, а коли приходила ніч, майстрував горщика. На його вінцях висіли маленькі дзвіночки, й коли вода в горщику закипала, дзвіночки починали награвати мелодію:
В хліві весела свинка безжурно поживала,
І трійко поросяток весела свинка мала!
Але от що найдивовижніше: варто було піднести палець до струменя пари, що здіймався над горщиком, щоб відчути запахи всіх страв, що готувались на кожній кухні в місті. Звісно, такий винахід вражав значно більше, ніж троянда. Почула ту мелодію принцеса, спинилася й зацікавлено прислухалась. Принцеса також уміла її грати – правду сказати, це була єдина мелодія, яку вона виконувала.
– Я знаю цей наспів! – вигукнула дівчина. – Свинопас, певно, має непогану освіту. Сходіть до нього й дізнайтесь, скільки цей інструмент коштує.
Одна фрейліна пішла, щоб запитати. Аби не забруднитись у болоті, вона взула дерев’яні черевики.
– Скільки ти хочеш за свій горщик? – запитала фрейліна.
– Десять поцілунків принцеси, – відповів свинопас.
– Помилуй, Боже! – вигукнула фрейліна.
– Меншою ціна не стане, – відповів свинопас.
Принцеса поцікавилась у фрейліни, коли та вернулась:
– Яку ціну він назвав?
– Я не можу цього вам сказати, – відповіла фрейліна.
– То прошепочи на вушко.
Принцеса вислухала умову свинопаса й обурилась:
– Як нечемно з його боку!
Вона вже зібралась було йти, як дзвіночки знову заспівали:
В хліві весела свинка безжурно поживала,
І трійко поросяток весела свинка мала!
– Спитай у нього, – наказала принцеса, – чи досить йому буде десять поцілунків моєї придворної дами?
Свинопас відмовився.
– Десять поцілунків принцеси, або горщик лишається в мене, – сказав він.
– Це ж треба, яка морока, – зітхнула принцеса. – Ну що ж, фрейліни, станьте колом біля мене, щоб ніхто цього не бачив.
Дами оточили принцесу колом, затулили її сукнями, і вона десять разів поцілувала свинопаса, щоб отримати від нього горщик.
Це була неабияка розвага! Удень і вночі в горщику кипіла вода. Не лишилось такої кухні в цілому місті, про яку вони не знали б, що там готується.
– Ми знаємо, хто їстиме суп і млинці. Ми знаємо, хто їстиме кашу й котлети. Ох, як це цікаво!
– Дуже цікаво, – погоджувалась принцеса. – Але дивіться мені: не зрадьте мою таємницю. Я ж усе-таки донька імператора!
– Триматимемо язика за зубами, – пообіцяли фрейліни.
А свинопас – звісно ж, він був принцом, але про це ніхто не здогадувався, – не сидів склавши руки. Він змайстрував брязкальце. Коли його розкручували, воно награвало вальси, галопи й польки – всі, що були на світі.
– Неймовірно! – вигукнула принцеса. – Я ще ніколи не чула нічого красивішого. Ідіть до нього й запитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати його я більше не збираюсь.
– Ціна – сто поцілунків принцеси, – повідомила дама, яка ходила питати свинопаса.
– Та він, певно, здурів! – сказала принцеса й пішла собі. Але незабаром спинилася.
– Мистецтво треба підтримувати, – сказала вона. – А я – донька імператора. Скажіть йому, що він отримає десять поцілунків від мене, як і перед тим. А ще дев’яносто разів його поцілують мої фрейліни.
– Але ми не хочемо цілувати свинопаса! – сказали вони.
– Дурниці, – заперечила принцеса. – Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.
І вона послала фрейліну ще раз.
– Сотня поцілунків від принцеси, – наполягав свинопас, – або кожен лишається при своєму.
– Затуліть мене, – сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.
– Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? – промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. – Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.
Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив до свинарника. Фрейліни були надто зайняті підрахунком поцілунків – щоб усе було по-чесному – й навіть не помітили його. Він піднявся навшпиньки й усе побачив.
– Що це означає? – обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика – саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.
– Геть звідси! – закричав розлючений імператор.
І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.
– Ох, як мені не щастить! – бідкалась принцеса. – Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!
Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.
– Я тепер тебе зневажаю, – сказав він. – Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!
І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:
В хліву весела свинка безжурно поживала,
І трійко поросяток весела свинка мала!
Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні – він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка – найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби – адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант – головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках – ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка – майстрам треба було замурзати його сажею.
Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.
– Твій майбутній чоловік, – сказав старий китаєць до пастушки, – вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.
– Я не хочу до серванта! – мовила пастушка. – Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!
– То будеш дванадцятою, – наполягав старий китаєць. – Сьогодні ж видам тебе заміж!
І він похитав головою й заснув.
Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.
– Благаю тебе, – промовила вона, – давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.
– Для тебе я зроблю все! – пообіцяв сажотрус. – Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю – усе ж таки в мене є ремесло.
– Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! – мовила пастушка. – Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.
Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку – так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.
Майор-сержант – головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:
– Вони втікають! Вони втікають!
Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.
– Я цього не витримаю! – сказала вона. – Треба вибиратися із цього ящика.
Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.
– Нас переслідує китаєць! – закричала злякана пастушка.
– Мені щойно сяйнула думка, – сказав сажотрус. – Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед трояндових пелюсток й лаванди. Коли він підходитиме, ми засиплемо його очі сіллю, якою пересипані пелюстки.
– Ні, цього робити не варто, – заперечила пастушка. – Колись давно у китайця і вази був роман. Такі почуття не минають безслідно. Ні, для нас є тільки один вихід – податися світ за очі.
– А в тебе досить сміливості, щоб помандрувати зі мною у широкий світ? – запитав сажотрус. – Ти знаєш, наскільки він великий? Чи думала ти коли-небудь, що ми можемо ніколи не повернутись назад?
– Так, я до всього готова, – відповіла пастушка.
Коли сажотрус переконався, що його кохана має тверді наміри, він мовив:
– Мій шлях пролягає крізь комин. Ти готова полізти за мною у комин, крізь димар? Я добре знаю, як поводитися, коли ми потрапимо у димар. Незабаром ми заліземо так високо, що ніхто не дожене нас, а тоді виберемося на білий світ.
Сажотрус підвів свою кохану до коминка.
– Здається, там дуже темно, – промовила вона, а все ж таки попрямувала за ним у комин, де анічогісінько не було видно.
– Тепер ми вже у димарі, – сказав сажотрус. – Поглянь, над нами сяє зоря.
І справді, зоря сяяла просто над ними, ніби освітлюючи їм шлях. Сажотрус підтримував пастушку і допомагав їй, тож вони підіймалися вище й вище. Він показував місця, куди краще поставити крихітні порцелянові ніжки, й зрештою парочка дісталась до димаря. Вони сіли відпочити, бо дуже зморилися. Над їхніми головами видніло зоряне небо, а внизу – дахи. Вони бачили неосяжні простори широкого світу. Маленька пастушка схилила свою голівку на плече сажотруса й плакала, поки не змила позолоту зі свого пояса. Світ виявився зовсім іншим, ніж вона собі уявляла.
– Він завеликий, – зізналась пастушка. – Я не витримаю цього. Ох, як би мені хотілось повернутися на наш столик під дзеркалом. Я не знатиму щастя, поки не повернуся назад. Ти повів мене у широкий світ, а тепер, якщо мене любиш, одведи мене додому.
Сажотрус спробував переконати кохану. Він нагадав їй про старого китайця, і про майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі. Але пастушка гірко схлипувала й цілувала сажотруса, аж він пообіцяв їй зробити все, що вона захоче. Тож незабаром із величезними труднощами вони заходилися спускатися комином. Спустившись, вони якийсь час постояли у темряві за дверцятами, прислухаючись до того, що відбувається у кімнаті. Усе було спокійно, тож вони вибрались із коминка. Ой! На підлозі лежав старий Китаєць! Він упав додолу, коли переслідував утікачів, й розпався на шматки. Його спина розбилася, а голова закотилась у куток кімнати. Майор-сержант – головний командир стояв на своєму звичному місці й, здавалось, поринув у роздуми.