– Жах! – зойкнула маленька пастушка. – Мій бідолашний дідусь розбився з нашої вини! Я цього не переживу!
– Його можна полагодити, – сказав сажотрус. – Я в цьому впевнений. Не поспішай перейматись. Якщо його спину склеїти й поставити міцну заклепку, він стане як новенький і знову бурчатиме, як завжди.
– Ти думаєш? – перепитала вона.
І порцелянова парочка заходилась залазити на стіл.
– Нічого хорошого ми з тобою не зробили, – промовив сажотрус. – Треба було лишатися тут, замість шукати собі клопоту.
– Я хочу тільки, щоб дідуся полагодили, – промовила пастушка. – Як ти думаєш, це дорого коштує?
Її бажання збулося. Спину китайця склеїли, а в шию поставили надійну заклепку. Він був як новий, та більше не міг хитати головою.
– Щось ви загордилися, – докоряв китайцеві майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі. – До того ж безпідставно. То як, віддасте за мене свою онуку?
Сажотрус і пастушка злякано поглянули на старого китайця – вони боялися, що він кивне на знак згоди. Але він більш не міг хитати головою, а казати, що в його шиї стоїть заклепка, було для нього великою морокою.
Тож порцелянову парочку ніхто не розлучив. Сажотрус і пастушка були вдячні дідусевій заклепці й любили одне одного, поки не розбилися на друзки.
Останнього вечора старого року було страшенно холодно. Віяла хурделиця. У холоді й темряві ішла вулицею бідна маленька дівчинка. Не мала вона ні черевичків, ні шапочки; виходячи з дому, вона взула капці, але користі з них не було ніякої. Вони були завеликі на неї, настільки великі, що підійшли б навіть її мамі. Бідолашна дівчинка згубила їх, коли перебігала вулицю, щоб не потрапити під колеса двом ридванам, що мчали на шаленій швидкості.
Один із капців вона знайти не змогла, а другий схопив якийсь хлопчисько та й утік, тож дівчинка брела вулицями босоніж. Її ноги почервоніли й посиніли від холоду. У старому фартуху вона несла трохи сірників, а одну коробку тримала у руках. Ніхто нічого не купив у неї за цілий день, ніхто не дав їй ані пенні. Дівчинка сама ходила вулицями і тремтіла від холоду й голоду. Сніжинки падали на її довге світле волосся, заплутувались у кучерях, що розметались по плечах, але дівчинка цього не помічала.
У кожному вікні сяяли вогні, у повітрі пахло смаженим гусаком, адже сьогодні був переддень Нового року. У кутку між двома будинками, один з яких виступав поперед інших, вона присіла й скрутилась клубком. Вона вирішила не йти додому, бо не продала сірників і не могла принести грошей, а батько набив би її за це. До того ж удома майже так само холодно, як і тут. Їхня домівка була під дахом, що продувався вітрами, а найбільші дірки вони залатали соломою й ганчір’ям.
Маленькі її рученята майже закоцюбли від холоду. Ох! Може, якщо запалити сірника, стане краще? Дівчинка черконула сірником, і він загорівся. Сірник був схожий на маленьку свічку, й дівчинка огорнула його долоньками. Це був по-справжньому дивовижний вогник. Їй здалось, ніби вона сидить біля великої залізної грубки з мідними ніжками й мідним орнаментом.
Як гарно горів той вогник! Він здавався таким теплим, що дитина мимоволі простягнула ніжки, щоб зігріти їх. Аж раптом полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинці лишились лише недогарки у долоньці.
Маленька продавщиця сірників черкнула ще одного сірника. Спалахнуло полум’я, і там, де вогник падав на стіну, вона ставала прозорою – дівчинка могла бачити, що відбувається усередині кімнати. Стіл був накритий білосніжною скатертиною, на ній стояв чудовий обідній сервіз. Посередині красувався запечений гусак, фарширований яблуками й чорносливом. А потім сталося диво – гусак зістрибнув із тарілки й почапав до дівчинки, а в грудях у нього стирчав ніж і виделка. Потім сірник згас, і не лишилось нічого, крім холодної вологої стіни.
Дівчинка запалила ще один сірник і раптом виявила, що сидить під ошатною ялинкою. Дерево було вище, ніж те, яке їй довелось бачити крізь скляні двері в помешканні багатого купця. Тисячі вогників сяяли на зелених вітах. Дівчинка простягнула до них руки, але сірник загас.
Різдвяні вогні підіймалися вище й вище, аж стали як зорі. І дівчинка побачила зірку, що падала, лишаючи за собою яскравий слід. «Хтось помирає», – думала дівчинка, адже її вже покійна бабуся – єдина людина, яка її по-справжньому любила, – казала, що коли падає зоря, чиясь душа відходить до Бога.
Дівчинка знову черконула сірником об стіну, й довкола неї засяяло світло, а в ньому вона побачила бабусю.
– Бабцю, – заплакала дівчинка, – забери мене з собою. Я знаю, що ти зникнеш, коли догорить сірник. Ти пропадеш так само, як тепла грубка, печений гусак і велика ошатна ялинка.
І дівчинка поспіхом запалила цілу коробку сірників, бо хотіла затримати бабусю. Сірники спалахнули, навколо стало світліше, ніж удень. Бабуся взяла дівчинку на руки, й вони полинули в небо. Там, над землею, не було ні холоду, ні голоду, і там вони були з Богом.
Настав ранок, а бідолашна дівчинка з блідими щічками й посмішкою на обличчі так і сиділа під стіною. Вона замерзла новорічної ночі. В руці вона тримала сірники.
– Бач, хотіла зігрітися… – казали люди.
Ніхто й уявити собі не міг, які дива вона бачила, і ніхто не знав, що цієї ж ночі вона увійшла зі свою бабусею до царства небесного.
Жив собі на світі король, який так переймався вбранням, що витрачав усі свої гроші на обновки. Його єдиний клопіт полягав у тому, щоб бути завжди якнайліпше вбраним. Йому було байдуже до армії, не цікавили його театри; єдина річ, про яку він дбав, – це демонструвати своє нове вбрання під час парадного виїзду. І коли про інших владарів казали: «Король працює у кабінеті», то про цього – «Король перевдягається у гардеробній».
Його столиця була галасливим і людним містом; кожного дня до нього прибували чужинці з усіх куточків світу. Одного дня туди прибилося двійко пройдисвітів. Вони переконували людей, ніби вміють ткати й виробляють найкращий одяг, який тільки можна собі уявити. Вбрання, яке вони шиють, – стверджували пройдисвіти, – не лише вражає красою кольорів і фасонів, а ще й вирізняється чудесною якістю тканини. Її не можуть побачити ті, хто не відповідає своїй посаді чи просто дурний.
«Напевно, це чудовий одяг, – подумав король. – Якби я одягнув убрання, пошите з такої тканини, то миттю розпізнав би, хто в моєму королівстві займає посаду, якої не гідний. А ще я відрізняв би дурнів від розумних. Треба негайно замовити собі вбрання з цієї тканини!»
І король заплатив грубі гроші тим двом пройдисвітам. А вони встановили два ткацькі верстати і вдавали, ніби напружено працюють, хоч насправді нічогісінько не робили. Їм приносили найтонший шовк і найкоштовнішу парчу, а вони все те продавали тихцем і працювали цілу ніч на порожніх верстатах.
«Треба було б глянути, як просувається їхня справа», – думав король. Але на серці в нього було неспокійно, адже він пам’ятав, що той, хто не заслуговує на свою посаду, не зможе побачити тієї тканини. Звісно, він був певен, що йому нема чого боятися, та про всяк випадок вирішив послати когось, щоб побачити, як ідуть справи. Кожен мешканець міста знав, якими винятковими якостями відзначається та тканина, і всі сподівалися побачити, хто з сусідів нездара чи дурень.
«Пошлю-но я мого найчеснішого міністра до ткачів, – вирішив король. – Він найкраще оцінить тканину».
Поважний старий міністр увійшов до кімнати, де пройдисвіти сиділи за порожніми верстатами. «Свят-свят-свят! – його очі розширились від подиву. – Я нічогісінько не бачу!» Але міністр у цьому не зізнався. Пройдисвіти запросили його підійти поближче, щоб помилуватись вишуканим візерунком і чудовими кольорами, – при цьому вони вказували на порожні верстати. Бідолашний міністр пнувся з усіх сил, але нічого не бачив – адже там і не було чого бачити. «От лишенько, – думав він. – Невже я настільки дурний? Я навіть і не підозрював цього. Ніхто не повинен про це знати! А може, я не гідний своєї посади? Ні, ні, я не можу зізнатись, що не бачу цієї тканини!»
– Невже ви нічого не скажете? – поцікавився один із пройдисвітів, що саме вдавав, ніби продовжує ткати.
– О, вона дуже гарна, просто чудова, – відповів старий міністр, пильно вдивляючись крізь скельця окулярів. – Неповторний візерунок, неймовірні кольори! Обов’язково передам королю, що мені дуже сподобалося.
– Приємно це чути, – мовив другий ткач, а потім продемонстрував кольори й пояснив, що то за візерунок. Старий міністр уважно вислухав пройдисвітів, щоб переказати королю їхні слова. Так він і зробив.
Незабаром шахраї попросили ще грошей, шовку й парчі. Вони забрали все собі й удавали, ніби працюють, хоча насправді на верстатах і нитки не було.
Незабаром король послав свого радника, щоб подивитись, як ідуть справи у ткачів і чи скоро вони планують закінчити. Так само, як і старий міністр, радник дивився і дивився, проте нічого не побачив, бо там не було чого бачити.
– Хіба ж це не краса? – запитували пройдисвіти, показуючи й пояснюючи неперевершений візерунок, якого насправді не існувало.
«Я не дурний, – міркував тим часом радник. – Отже, я займаю невідповідну посаду. Це дуже дивно. Але я мушу зробити так, щоб про це ніхто не дізнався». І він заходився нахвалювати тканину, якої навіть не бачив, висловлювати захват від кольорів і чудової текстури.
– Вона пречудова! – сказав радник королю.
Про ту тканину в місті вже ходили чутки.
Зрештою король захотів побачити її на власні очі. З численним почтом, серед якого були й ті двоє, що вже перевіряли роботу ткачів, король подався до розумних пройдисвітів. Вони й досі працювали на повну силу, не використавши при цьому ані нитки.
– Погодьтесь, вона надзвичайна! – почав запевняти один із шахраїв. – Ваша величність мусить оцінити гаму кольорів й багатство візерунків.
І показав на порожній верстат, де була уявна тканина.
«Що ж це таке? – подумав король. – Я не бачу анічогісінько! Це жахливо! Може, я дурень? Чи я поганий король? Це найстрашніше з усього, що зі мною бувало!»
– Еге ж, – мовив він, – ваша робота заслужила наше милостиве схвалення! – і король поважно похитав головою, дивлячись на порожній верстат, бо не міг зізнатися, що нічого не бачить.
Придворні теж глянули на верстат і сказали разом з королем:
– Просто чудово!
І заходилися радити королю одягнути шати з цієї чудової тканини на величну процесію, що мала відбутись за кілька днів. «Чудово, прекрасно, надзвичайно!» – здавалося, всі щиро захоплюються тією тканиною, тож король присвоїв пройдисвітам звання двірських ткачів.
Цілу ніч напередодні процесії шахраї вдавали, ніби працюють. Вони спалили шістнадцять свічок. Це робилось для того, щоб люди переконались: вони поспішають скінчити нове вбрання короля. Пройдисвіти вдавали, ніби беруть тканину з верстата, тоді розрізували повітря великими ножицями, зшивали голками без ниток, аж сказали:
– Нове вбрання готове!
Король із придворними увійшов до зали. Шахраї тримали руки витягнутими так, ніби в них щось було, і вигукували: «Ось штани!», «А ось мундир!», «Ось мантія!» і так далі.
– Цей одяг легенький, як павутинка. Той, хто його вдягає, почувається так, ніби на ньому нічого нема, – у цьому полягає привабливість вбрання, – пояснювали пройдисвіти.
А почет їм піддакував:
– Авжеж! – хоч ніхто нічого не бачив.
– Чи не зволить Ваша Величність зняти одяг, – спитали шахраї, – щоб ми могли допомогти вам убратись у нові шати?
Король роздягнувся, і пройдисвіти вдавали, ніби допомагають йому одягнутись у нове вбрання. Потім король покрутився перед дзеркалом, уважно себе оглядаючи.
– Який неперевершений вигляд! Як же вам пасує це вбрання! – казали всі. – Який чудовий візерунок! Які прекрасні кольори! Який надзвичайний фасон!
Розпорядник церемонії оголосив, що можна починати.
– Я готовий, – промовив король. – Погодьтесь, вбрання мені пасує якнайліпше! – він ще раз покрутився біля дзеркала, щоб люди подумали, ніби він милується своїм одягом.
Пажі, що носили королівський шлейф, нахилилися, зробили вигляд, ніби щось підняли і понесли у руках.
Король ішов під розкішним балдахіном, і всі, хто бачив його, вигукували:
– Справді, вбрання короля незрівнянне! Який довгий шлейф! Як йому пасують ці шати!
Ніхто не хотів, аби люди дізналися, що він нічого не бачить і не годиться для своєї посади або й просто дурний.
– Але ж король голий! – раптом вигукнув маленький хлопчик.
– Святі небеса! Послухайте, що каже невинна дитина! – сказав батько, і всі почали перешіптуватись, переказуючи слова хлопчика.
– А король голий! – врешті заволали люди.
Короля це дуже вразило – він зрозумів, що це правда. І все ж таки подумав: «Мушу триматися до кінця!» Тож ішов собі вулицею, а пажі крокували за ним і вдавали, ніби з величезною повагою та гідністю несуть розкішний шлейф королівського вбрання.
В безодні океану, де вода блакитна й прозора, наче кришталь, а глибина така, що виміряти її неможливо – навіть якби сотню церковних дзвіниць поставити одна на одну, то вони не дістали до поверхні, – живе морський цар зі своїми підданцями. Ми гадаємо, що на морському дні немає нічого, крім жовтого піску. А насправді там ростуть рослини; їхнє листя й стебла такі гнучкі, що найлегший порух води примушує їх коливатися, немовби вони живі. Великі й маленькі риби плавно ковзають поміж тим зіллям, наче птахи, що літають між деревами на поверхні землі. У найглибшій западині стоїть палац морського царя. Його стіни з коралів, а в довгих готичних вікнах замість скла сяє бурштин. Дах зроблений із мушель – вони відкриваються й зачиняються, коли вода тече довкола них. Виглядають вони пречудово, до того ж у кожній лежить блискуча перлина, гідна царської діадеми.
Морський цар був удівцем уже багато років; замок доглядала його старенька матуся. Вона була мудрою жінкою, дуже пишалась своїм високим походженням і носила дванадцять устриць на хвості, тоді як іншим вельможам дозволялось носити лише шість. Мати-цариця й справді заслуговувала всілякої шани, надто ж за допомогу у вихованні шістьох русалоньок, її внучок. Найменша з них вважалася найвродливішою. Її шкіра була чиста й ніжна, мов пелюстка троянди, а блакитні очі нагадували океанську глибінь. Проте, як і її сестри, вона не мала ніг, а її тіло закінчувалось риб’ячим хвостом.
Цілісінькими днями русалоньки бавились у палацовій залі або поміж квітами, що росли на стінах. Велике бурштинове вікно було відчинене, й крізь нього запливали рибки, точнісінько як ото ластівки залітають у наші будинки крізь прочинені вікна, хіба що рибки підпливали до принцес, їли у них із рук і дозволяли себе гладити. Біля палацу був чудовий садок, де росли яскраво-червоні й темно-сині квіти, плоди сяяли, мов золото, а листя й стебла коливалися. Дно вкривав ніжний блакитний пісочок. Усе було оповите блакитним сяйвом, що линуло зверху. У спокійну погоду вгорі видніло сонце, що нагадувало сяйливу пурпурову квітку. Кожна принцеса мала власну грядку, де могла вирощувати, що їй хотілося. Одна влаштувала свою клумбу у формі кита; інша вирішила викласти постать русалоньки; а грядка наймолодшої була кругла, як сонце, – на ній росли квіти, червоні, наче промені під час заходу сонця. Наймолодша русалонька була дивною дитиною, тихою і задумливою. Її сестри тішилися коштовними речами, що їх вони знаходили на потоплених кораблях, а її цікавили тільки квіти та прегарна мармурова статуя. Це була статуя привабливого юнака, вона потрапила на морське дно під час корабельної аварії. Русалонька посадила біля статуї рожеву вербу. Вона пишно розрослася і незабаром оповила гіллям усю ту статую. Фіолетові тіні галузок знай коливалися. Здавалось, крона дерева і його коріння бавляться, намагаючись поцілувати одне одного.