– Душно, – ствердив його товариш. – Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як в Араратській долині.
В цей час увагу Камо привернула нова, незнайома йому картина.
Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і мчала по своєму новому цементному ложу велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.
– Що це за річка? – здивовано запитав Камо. – Річки тут не було…
– Це Зангу. Її провели сюди тунелями, – відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.
Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.
На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.
– І цього раніше не було, – сказав Камо.
– Це водонасосна станція, – відповів йому супутник. – Електронасоси піднімають сюди воду з ущелини Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.
«Адже ж тут зовсім недавно була пустеля!» – думав Камо.
Та ще більше він здивувався, коли побачив місто. На колись безводних, кам’янистих, із гадюками і скорпіонами, горбах, що оточують Єреван, тепер стояли нові величезні будови – заводи, фабрики. Ліворуч од них розкинулись біленькі висілки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюркотіли животворні потоки Зангу…
Ще один поворот – і перед мандрівниками виник Єреван, розташований в одному з куточків Араратської долини. З трьох боків він був оточений горбами, що потопали в зелені садів.
Серце Камо радісно колотилося. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…
Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, що пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виглядали наче сонцем налиті абрикоси.
– Звідкіля ти, синку, з яких місць? – ласкаво запитала у Камо літня жінка, що стояла біля паркана одного з садків.
– Я живу на березі Севану.
– Севану?… Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів – у вас їх немає. – І жінка, не звертаючи уваги на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.
Так, у них, в безлісому краї, нема ні садів, ні фруктів. Камо навіть бачив їх рідко.
Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною – Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі.
З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.
Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички, в кварталі глинобитних будинків, проходить тепер новий, красивий проспект. Обабіч його стоять великі, розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.
Місто збудоване на пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами – дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будов єреванцям не треба привозити камінь здалеку.
В дитинстві, коли Камо жив у Єревані, він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.
Видобутий на поверхню туф – м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.
Камо пригадав, як ще маленьким він без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту – такий легкий цей камінь.
Якось він запитав батька:
«Скажи, айрик
[7]
, хіба з такого легкого каменя можна будинки ставити? Не розваляться вони?»
Батько посміхнувся:
«Туф м’який тоді, коли його тільки що добули з землі. З роками він твердішає, і стіни з нього стоять міцно…»
Камо продовжував роздивлятися місто.
Нижче Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Одна за одною стояли вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовнообробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.
Електрика тут підіймає воду озера Айгегьол на вершини горбів, а звідти скидає її вниз, і вода біжить по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.
Зангу рухає майже всі промислові гіганти, фабрики і майстерні республіки. А сила Зангу – це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.
***
В Єревані Камо перш за все зайшов до редакції республіканської піонерської газети. Він давно був її кореспондентом.
Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно показала йому на двері, що вели до сусідньої кімнати.
За величезним столом сидів, схилившись над газетою, молодий чоловік. Це був редактор.
Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимось розмовляти. Помітивши Камо, він показав йому рукою на крісло.
Поки редактор розмовляв по телефону, Камо розглядав його. Високе чоло, чорне волосся, темно-карі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.
– Ви звідки? – запитав редактор Камо, поклавши трубку.
– Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.
– А, із Лчавана? Знаю, знаю…
Редактор з задоволенням подивився на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.
__ 1ц виглядаєш бойовим хлопцем, – сказав він. – І кореспонденції твої завжди бойові. Ну як, дають вам корм для ваших птахів?
– Дають. Редактор посміхнувся.
– Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?
Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.
Редактор, вислухавши Камо, сказав:
– Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу – сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Молодці! Все своє життя юний натураліст мусить змагатися з природою.
Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.
Співбесідник, очевидно, ухилявся од позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахували.
– Звідки у піонерів гроші? – обурився він. – Спорядження дасте і від мене ж одержите назад… Ну от, це інша справа… Так, так… – схвально похитав головою редактор.
Нарешті, поклавши трубку, він задоволено промовив:
– Підеш і все одержиш.
Потім, викликавши секретаря, редактор розпорядився:
– Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван… А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає увесь Союз.
Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали до Комітету в справах фізкультури. Там йому видали необхідне спорядження.
Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.
За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз мотузяну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер піонерської газети, на першій сторінці якої, під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван», була надрукована велика стаття. В центрі був вміщений портрет Камо.
ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ
Армен всю ніч перевертався в ліжку – враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було з певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.
Ранком наступного дня Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було – вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонера-ми.
Пташата водяних птахів виросли – прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були проворніші і більш рішучі, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались – давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Але у ставку вони поводились так само, як і домашні гуси: «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки-лиски з’явилися на світ, вкриті світло-бурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був грифельно-чорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світло-червоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.
Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися і змагалися одне з одним за кращі місця.
До Асмік підійшли Армен і Грикор.
– Як ти думаєш, – запитав Армен, – невже ми сидітимемо без діла до повернення Камо?
Асмік, замість відповіді, підняла за ніжки дохле каченя.
– Не хвилюйся, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє, – спробував заспокоїти її Армен.
– Еге, «не хвилюйся». А сам ти скільки води випустив із ставка на ячмінне поле?… Як же я качат тепер купатиму?… А які вони гарненькі і як їх шкода!
– Та ячмінь же сохне, – виправдувався Армен. – І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне. Ну, та сльози тут не допоможуть!…
– А ти піди на озеро і поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти тільки поглянь на їхнє пір’ячко, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… – говорила Асмік.
Підійшла мати Асмік.
– Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! – лагідно покартала вона хлопчика. – Асмік з весни не знає спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!…» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона вже: «Ох, така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!…» І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!… А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?
– Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх і з’їмо, – пожартував Грикор. – Краще скажи, чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?
– Ой хлопче, які у дівчинки на Чанчакарі можуть бути справи?… Три дні тому ви її теж кудись водили – тільки черевики побила.
– Які у нас там справи?… Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?… Ходімо, Асмік!
– Справа не тільки в цьому. Ми повинні дізнатися, як піднімалися в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, – поважно пояснив Армен.
– На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою – хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, – усміхаючись, додала вона, дивлячись на Гри-кора.
Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.
Не встигли вони одійти від ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:
– Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі? Якщо по мед ідемо – яз вами. Якщо за старими сінниками – краще вже з телятами залишитись.
– Коли дізнаємось, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед добудемо і все інше.
– Так?… Тоді ходімо: мед – мені, глечики – вам, – засміявся Грикор.
Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, схожий на вулицю у великому місті, з височезними будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» цієї вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.
День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти.
Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.
– На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? – сказав Армен.
– Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? – висловила здогад Асмік.
Діти замовкли. «Що ж робити? З чого почати?» – думав кожний з них.
Зів’ялі рослини, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.
– Та це ж дуб, – сказав вій, зірвавши один листок. – Як він сюди потрапив?
Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, у двох – трьох місцях розрив кам’янисту землю і побачив один з коренів давно напівзотлілого, очевидно, гігантського дерева.
Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього коріння.
Армен довго розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло, і, глянувши на товаришів, він вигукнув:
– Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень – ось рештки його коріння, його маківка сягала середини скелі, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили нагору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.
– А чому люди переселилися в печери? – запитала Асмік.
– Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, – відповів за Армена Грикор.
– Що ж було з дубом? – не вгамовувалась Асмік.
– Дуб, мабуть, спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який наш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день і раптом- хмари, грім, гроза. Ось поглянь – знову збираються хмари…
І справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу, швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони затягли все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.
Ударив грім.
Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.
– Це подарунок моїм пташатам! – раділа Асмік. – Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусята купатимуться, плаватимуть!
Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.
– Я більше не дозволю тобі брати воду із ставка для ячмінного поля, – сказала Армену Асмік.
– Не дозволиш? А план? З півгектара – двадцять центнерів ячменю?… А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?
А Грикор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під прохолодні струмені.
– Дайте освіжитися! Хіба від води тікають?… Вода – це бог на нашій спаленій сонцем землі. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова – пастимуться, гладшатимуть. Восени поведуть телят важити. Зважать – і мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержуйте і ви премію!» Ото, не мав клопоту – йди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! – говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.
– Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, – просила його Асмік.
– Мені й тут добре!
Армен і Асмік силою затягли його під скелю. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного. А над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…
ПОХІД НА ЧАНЧАКАР
В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Попала вона, нарешті, і до старого мисливця.
– Ходи-но поцілую тебе, моє левеня! – вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.
Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.