– Крім мисливця Каро? – посміхнувся Армен.
– Так, тільки Каро і наважився, за що й був покараний.
– Бідний Каро! – з болем вигукнула Асмік.
– Так, з девами справу мати – це вам не жарти!
– До чого тут деви? – розсердився Камо.
– Як до чого? – обурився дід. – А хто скинув Каро в провалля?
– А хто був з Каро? – запитав Армен.
– Хто?… Нікого не було.
– То хто ж може сказати, що Каро деви скинули, а не сам він упав, через власну необережність?
Дід незадоволено пожував губами:
– Смієтесь?… Ну, погляньте-но сюди – а це чия справа?
Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик, його ручка глибоко врізалася у гілку дерева, неначе зрослася з нею. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.
– Що це, дідусю? – запитав Камо. – Як глечик потрапив туди?
І не встиг дід відповісти, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.
– Куди, внуче?… Не лізь! І до дерева цього, і до глечика не можна доторкатися – проклятенні вони! – захвилювався дід.
Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.
Глечик був старий, зелений від дощів, від сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Мабуть, багато-багато років висів він на цій гілляці.
– Зараз зніму його і кину вам! – гукнув Камо з дерева.
Але зняти глечик не вдалося. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднів ніби шрам від старої рани, що давно зажила.
Камо зліз із дерева.
– Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? – запитав він.
– Я ж сказав – сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудрий був Мукел – земля йому пухом! – все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була засуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого севанського краю багато хто втік у Казах – на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке засуха. Змучені, виснажені голодом люди насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.
З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Коли вона йшла полем, трава шанобливо давала їй дорогу, а квітки перешіптувалися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй своїх пісень. Та ще краще співала вона сама. Коли Каріне починала пісню, все замовкало навколо. Люди називали її гірським соловейком…
Взяла Каріне великий мідний глечик – останнє, що залишилось їй на пам’ять про покійну матір, – спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям. Підбадьорюючи їх ласкавими словами, повела вперед.
Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було жодної краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил, і вона була голодна, а дорога була далека… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.
Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Це він шумить, вирує і клекоче… А ця дівчина, Каріне, рукою махнула: «Хіба мало чого кажуть. Яке там пекло! В скелі, мабуть, гурчить вода. Піду погляну. Знайду воду і дітей напою, врятую». І ця відважна дівчина взяла глечик і видерлася на Чорні скелі.
«Не ходи, не ходи туди – там пекло!» – кричали услід їй жінки. А Каріне не слухала: смілива була, та й не давали їй спокою діти- пити хотіли, плакали.
А в печері – дев… Побачив дев Каріне, заскреготав зубами:
«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»
«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших дітей, що вмирають… Дозволь, дуже прошу тебе!» – сказала Каріне.
Тоді дев заклацав зубами і зареготав. Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно.
«Ось я зараз покажу тобі воду!… Ти мої таємниці взнати хочеш? Зажди-но, я тебе на поталу орлам віддам!» – заревів на неї дев І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Це йому дуже легко зробити. Захоче – рукою небо дістане.
Жінки, які сиділи під деревом, схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця. На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити – це не в млин!…
Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шепотіла схвильовано:
– Яка смілива Каріне, яка добра!…
– Ні, дідусю, про пекло і говорити нема чого. Яке пекло, що це ти вигадав? – похитав головою Армен. – По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Століття тому по нашій країні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, а населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево росло і все вище піднімало глечик. І, коли люди нарешті побачили його, він був уже старий і негодящий, а дуб – високий, як зараз.
– Так воно й було! – весело заплескала в долоні Асмік. – І дев тут ні до чого.
– Як це – ні до чого? А це що? Бачиш, як він розсердився? – І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над Чорними скелями.
Небо, як це часто буває в горах, одразу потемніло, зібралися чорні хмари, загримів грім. Ущелини подесятерили і гулко повторили його.
ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ
Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони сховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.
З боку ущелини по Чорних скелях виступало кілька паралельних довгих карнизів, ніби зморшки на лобі у старої людини.
Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:
– Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?
– Стежечка ця посередині скелі обривається. А он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів.
– Ну, тоді за мною! – скомандував Камо і легко, як дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.
За ним рушили Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.
– Не йдіть, діти, потрапите чортам у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? – з переляку закричав дід і побіг вперед, намагаючись зупинити дітей.
– Дідусю, ти межу переступив, межу! – вдаючи переляканого, підвів руки Грикор.
Всі засміялися.
Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його дрижали, і він міг лише вигукнути услід дітям:
– Вниз не дивіться – голова запаморочиться! Не дивіться вниз!
Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки зустрічалося багато впадин і печер – притулків диких кіз.
Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх: ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.
Асмік перелякалася:
– У мене серце мало не вискочило!
– Нога моя, негідниця, заважає, – сумно виправдувався Грикор.
– Іди обережніше, – просила його Асмік. – А то за ручку поведу.
Що далі вони йшли, то вужчою ставала ущелина. Чорні скелі і скелі Чанчакару все зближалися і нарешті майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий – руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.
Діти зупинились і прислухалися.
З глибини Чорних скель до них долинали дивні звуки, справді схожі на глухий стогін, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.
Печера, що здавна називалась «Воротами пекла», була по той бік гребеня, і звідси її не видно.
Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.
Там були різні печери – великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таке вузьке, що печери на тому боці було дуже добре видно: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.
Раптом Камо радісно вигукнув і показав товаришам на один із червоно-рудих стрімчаків. Там перед входом у одну з печер виднілися якісь овальні предмети.
– На караси
[6]
схожі! – захвилювався Камо.
– Бджоли, бджоли, Камо! – закричав Армен. – Поглянь, як багато бджіл!
– Де, де?
– Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів; це їхні вулики.
Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами шугали над рудими схилами Чанчакару.
– Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! – збуджено говорив Грикор. – Якби в мене зараз довга тичка була, намотав би я на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків – і назад… Як ви гадаєте, скільки я б меду добував щоразу?… Дивіться, дивіться – лопата мисливця Каро!… Тут у кожній дірці повно меду! Камо, мені на радощах танцювати хочеться, та боюся в ущелину впасти.
– Не радій, Грикоре, багато, а то і справді впадеш! – сказала злякано Асмік.
Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій теж виднілися-якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, трохи глибше стояв великий казан.
Усі захвилювалися ще більше.
– Люди… тут жили люди! – гарячився Камо. – Але як вони проходили туди?
– Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? – сміючись, сказав Грикор. – Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…
– От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… – фантазував Армен, – драбиною ми б дістались до печери.
– Так, – згодився Камо, – це був би міст, справжній міст!
– От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, – сумно промовив Грикор.
Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилась вниз.
– Ой, яка безодня! – відсахнулась вона. – Ходімо назад.
– Ну, а як же я піду назад? – удавано запхикав Грикор. – Я від запаху меду зовсім здурів. Як же я піду, не покуштувавши меду?
Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.
На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.
Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи в холодку під старим дубом.
Побачивши дітей, він дуже зрадів.
– Живі? Здорові? Нічого не трапилося? – спитав він хвилюючись. – Ну, диво, просто диво – в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!
Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.
– З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу – пекло, – серйозним тоном сказав дідові Грикор. – Вони тепер на дачі- на верхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив – і земля не затряслася, і вітри не знялися.
Дід дивився недовірливо.
– Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? – трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.
– Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! – підстрибуючи, вигукувала Асмік. – Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!
Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.
– Все, що є в печерах, залишили люди, в цьому немає ніякого сумніву, – переконливо говорив Армен. – Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.
– А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли ще молодим полював? – запитав Камо, показуючи гільзу.
Дід Асатур почав уважно розглядати її.
– Я ж розповідав вам, що мисливець Каро піднімався сюди. Отже, це він і стріляв, – хай йому земля пухом! – розхвилювався дід. – Ну й хоробрий же був!… В наших місцях тільки в нього й була така рушниця – це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало, кремінь упаде або не дасть вогню – біда! Стане звір дибки – і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб у таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.
– Та тут же й дикі кози ледь проходять! – здивувався Камо. – Як же ведмідь на ці стежки видирався?
– На те він і ведмідь – мед його приваблює. Очманіє від медового духу і йде…
– Як я! – засміявся Грикор.
– Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!… – бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Спогади розхвилювали його до сліз.
Обмінюючись враженнями, усі непомітно дійшли до села.
Армен і Камо зайшли до Арама Михайловича розповісти про все, що вони сьогодні бачили.
Арам Михайлович спочатку слухав хлопців спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому: вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.
– Ну, що ж ви надумали? – запитав він нарешті хлопців. – Як ви хочете потрапити в печеру?
Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:
– Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.
– Драбиною піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до входу в печеру?
– Метрів шістдесят.
– Отже, потрібно знайти або зробити мотузяну драбину такої довжини і по ній спуститися з гори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван – ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все, що потрібне для цього, – Арам Михайлович замислився.
– А про головне я й не подумав, – сказав він, зупинившись напроти Камо. – Адже ж ми не маємо права старовину зрушувати – отже, нам не можна і в печери Чанчакару входити.
Та, глянувши на дітей, вчитель зрозумів, що засмутив їх.
– Ми йдемо за бджолами, і що нам до старовини! – не стерпів Армен.
– Ну звичайно, тільки за медом! – пожвавішав Грикор.
– Добре, – посміхнувся вчитель, – назвемо наш похід «попередньою розвідкою», а археологів запросимо пізніше.
Наступного дня Камо виїхав до Єревана.
КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ
Цією дорогою Камо не проїжджав від війни. Багато що змінилося тут за ці роки.
Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе йшло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір. що спускалися до річки.
В ущелинах лунав гуркіт скель, які висаджували в повітря, скрегіт машин. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань: пробивали тунель для Зангу.
Автомобіль, в якому їхав Камо, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станційних новобудов.
Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, простягалися відроги Малого Кавказького хребта, по другий – паралельно їм – пасма вірменських гір.
Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагувата срібна стрічка: це була річка Аракс, що відділяє Радянський Союз від Ірану і Турції.
Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату – одна з найвищих гір Малої Азії. На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, схожий на цукрову голову, височів Малий Арарат.
– Почекайте трохи! – упрошував Камо шофера. – Давайте ще глянемо, що тут робиться.
Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.
Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, у зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.
– Яка спека зараз в Араратській долині! – сказав один із супутників Камо.