– Пригніться, – сказав учитель, – склепіння тут дуже низьке. Обережно!
І, зігнувшись, Арам Михайлович пішов уперед. За ним рушили хлопчики.
За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.
– Куди ж нам іти? – замислився Арам Михайлович.
– Підемо навмання – праворуч, – запропонував Камо.
Учитель мовчки повернув праворуч.
Хід був низький, і просуватися вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.
Прохід далі світлішав Ще кілька кроків- і вони вийшли в іншу печеру.
Діти не змогли стримати захоплених вигуків.
На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли – беркути, найбільші і найсильніші з родини орлів. У них було біле пір’я з темно-бурою «оборкою» на кінцях крил і чорною – на хвості. Волохаті ноги були наче в штанях, теж темно-бурих. Почувши наближення людей, орли, важко розправивши крила, знялися і полетіли в ущелину.
В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З нього, витягуючи горбоносі на волохатих шиях голови, виглядало двоє орлят. У їхніх круглих темно-карих очах були здивування і переляк.
– Орлине гніздо, – прошепотів Камо.
– Чому ж вони не летять? – запитав Грикор.
– Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.
– Постелі, постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! – вигукнув Камо.
Він кинувся туди, але вчитель стримав його.
– Не зачіпайте! – стурбовано крикнув він.
Руки в Арама Михайловича тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важлива.
– Не зачіпайте! – повторив він.
Кілька хвилин учитель стояв нерухомо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.
«Гірка» складалася з сінників, ковдр, пістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею був постелений великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки
[9]
. Кілька століть тому на цьому килимі сиділи по-східному, склавши ноги і спершись на мутаку. На одній збереглася навіть заглибина.
Посередині печери Арам Михайлович знайшов сліди вогнища: в ньому залишились попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, його було видно знизу, з ущелини. Стеля і стіни печери почорніли від диму.
– І тут шашлик смажили, – мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. – А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха… Ну ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!
І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні – такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинами.
– Ого, та це вони залишили для Асмік! – зрадів Грикор.
– І як ти знаходиш найцікавіші речі! – не без заздрості сказав Камо.
– Ідіть-но сюди, хлопці, – покликав учитель. – Подивіться на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди від молота. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…
– Ой. гляньте! – показав Грикор на предмет, який трохи нагадував пістолет.
Це була широкогорла коротка трубка з дерев’яною ручкою.
Очі вчителя засвітилися:
– Дай сюди!… Подумати тільки – пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.
В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до орлиного гнізда. Виступ, на якому містилося гніздо, був досить високий Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:
– Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда пташеня.
– Вкусить… Навіщо нам орля?
– Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.
Грикор вліз на плечі Камо і сунув руку в гніздо. Одне орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.
– Ой, укусило! – кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.
– Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?
– Хтозна: занадто важкий ти. Але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників терпіти.
Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Орля було завбільшки з велику курку. Пір’я у нього було таке ж. як і в матері, але світлішого відтінку. Білі були і «штани».
Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, як почувся сильний свист і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю, що клювала Грикора.
– Ой, з’їла, з’їла вона мене! – кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже вилетіла з печери.
Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, мабуть, просили матір но залишати їх без захисту.
Камо так закутав у куртку орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.
– Ну, як ти себе почуваєш? – сміючись, запитав Камо Грикора.
– Ох, ця негідниця мало плече мені не вирвала…
– Покажи-но своє плече!… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого піймати – не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль.
Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і розірвати йому сорочку.
– Асмік, Армене, ми зловили орля! – наблизившись до краю печери, крикнув Камо в ущелину.
– Покажи, Камо! – долинув знизу радісний голос Асмік.
– Зараз, зараз покажу… – пообіцяв Камо але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.
Хлопці підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.
Раптом Грикор побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни і, здавалося, сміялась.
Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.
Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох – уцілів лише один куток «гірки».
Побачивши це, Камо закам’янів від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.
– Я ж попереджав: будьте обережними! – з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора, теж здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що кілька століть пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.
Пробігли по тілу мурашки і в Камо. Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.
– Як це трапилося? Чому вони розсипались? – ледве міг він вимовити.
– І все це справді було постелями? – здивовано запитав Камо.
– Звичайно. Справжніми постелями! – сказав сердито Арам Михайлович. – Ця ковдра була вкрита шовком, ця – шерстю, ця – полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби – їх наші предки добували з рослин Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення!
– Чому ж постелі розсипались?
– Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися – і бачиш, що вийшло… Ох, Грикоре, я не можу тобі пробачити! – зітхнув учитель.
«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», – подумав Грикор.
– Я піду звідси, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.
НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»
Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався. Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».
У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично-блискучим слизом. Здавалося, що в темряві світяться очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.
Грикорові було страшно, але вернутися назад він не міг: прохід був такий вузький, що у ньому не можна було і повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті в далині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого дзижчало безліч бджіл.
– Ура! От і добрався до меду! – сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.
У великій печері було повно бджіл.
Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.
Грикор пройшов усередину печери і обдивився навколо. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глеків-карасів. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І в усіх глечиках – великих і малих – було повно бджіл та сотів: і золотистих – соковитих, і старих – чорних. Це були, по суті, вулики, житло цілих бджолиних сімейств. І, коли Грикор побачив їх, бурхлива радість і здивування охопили його. Хлопець відчув бажання одразу ж поділитися з ким-небудь своїми враженнями.
Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.
Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:
– Егей!… Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили! – і почав радісно витанцьовувати на карнизі.
Асмік заплющила очі від страху.
– Зайди всередину, впадеш! – крикнула вона.
Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки – кібці – літали по печері, ловили бджіл і ковтали їх одразу.
– Отакої! – пробурмотів він. – І тут у бджіл є вороги…
Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув униз:
– Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, подивіться і скажіть мені.
Асмік засміялася.
– Не кума Мукела, а мисливця Каро! – тоненьким голоском відгукнулася вона. – Он праворуч від тебе, зовсім близько.
Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там і справді стирчала якась палиця чи то з сусідньої печери, чи то з великої розколини в скелі. Од виступу, на якому стояв Грикор, до неї вела вузенька, як зморшка, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери із входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромлений у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.
– Дідусю, – крикнув він униз, – лови!
Лопата, вся в меду і воску, полетіла вниз.
– Що там робить цей навіженнй? – обурився дід. – Зараз його чорти вниз скинуть!
А Грикор уже вліз у печеру і дивувався з цієї чудесної «пасіки», можливо, найбільшої і самої дикої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.
– Дідусю, відра, відра потрібні! – закричав Грикор, звісивши голову в ущелину. – Швидше посилай за відрами!
Оглянувши «склад меду», Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.
Арам Михайлович і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.
Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи спущені з гори предмети.
Армен багатозначно подивився на дівчинку:
– Пам’ятаєш, що я говорив?… Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти про те, як у печери потрапили люди. Отже, коли вони тікали від ворогів, можливо від турків, – турки не раз розоряли нашу Вірменію, – вони побачили дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з цього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро, навіть глеки.
– Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? – запитала Асмік.
– Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що йшли останніми, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери дістатися не могли.
Асмік слухала Армена з захватом.
– Ну, а потім, потім? – з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.
– Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися – дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Діти умирали, і над ними гірко плакали матері. А потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…
– Слухайте, – гукнув згори Грикор, – тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?
– Поклич Камо, міцно обмотайте глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.
Одбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:
– Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?
– Потім поїси! Спусти спочатку глечики.
В цей момент з’явились Арам Михайлович і Камо.
– Нарешті ви прийшли! – зрадів Грикор. – Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз… Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату…
– Розкажи: де, як?
– Не поспішайте, давайте спочатку спустимо вниз глеки, – зупинив хлопців учитель.
Глеки були величезні – заввишки з дванадцяти – чотирнадцятирічного хлопчика, – з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, зерно, масло і багато інших продуктів. Такі глеки були для бджіл чудовими готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали, готові до захисту своєї власності від небезпеки.
Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глеки, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.
Мед нарешті можна було відправляти.
Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:
– Зараз спускатимемо глеки! Стежте там!
Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глека, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.
Дід Асатур, побачивши карас, який повис над ущелиною, скочив, перехрестився і. розкривши від здивування рот, дивився вгору.
– Дістали-таки! – охнув він. – І девів не побоялися!
– Дідусю, – гукнув Камо, – придерж глек – розіб’ється!
Дід опам’ятався, обняв глечик, який уже порівнявся з ним, і обережно поставив його на землю.
– Все це мед, мед, дідусю? – крутячись біля глечика, запитувала Асмік.
– М-мед… м-мила… – затинаючись відповів старий.
Він був збентежений: невже ця печера і справді не була «пасікою девів»?.
Дід одв’язав вірьовку від глека, і Камо потягнув її вгору: треба було спускати решту.
Цю роботу вчитель, Камо і Грикор закінчили опівдні.
Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.
– Візьми п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, – сказав він.
Коли Армен повернувся, пригнавши з собою кілька ослів з відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких шугали бджоли.
Кошики і відра з цукровою водою підняли на вірьовці в печеру. Дістаючи із заглибин соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, оприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але дохи, поки серед бджіл не з’являлась матка. Арам Михайлович не заспокоювався.
– Матку шукайте, матку! Без матки не буде бджолиної сім’ї, – повторював він.