І тільки тоді, коли матку знаходили, наказував:
– Ну, тепер щільніше закривайте кошик – і вниз!
Один за одним всі кошики з сотами і бджолами спустили в ущелину.
Спорожнивши «пасіку девів», хлопці вузенькою стежкою пробралися до складу мисливця Каро. Меду тут і справді було багато. Наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.
Потім повернулися в печеру. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над ущелиною.
– Приймайте спадкоємця пташиного царя! – гукнув униз Камо.
Асмік підскакувала з радощів.
– Чому ви так поволі спускаєте? – не тямилась вона з нетерплячки.
Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.
Армен підв’язав клітку до сідла осла.
– Ну, що там у вас? Усе? – гукнув він угору.
– Все. Зараз і ми спустимося, – обізвався Камо.
Роботу закінчили. Арам Михайлович, Камо і Грикор присіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.
Напроти них, по той бік провалля, темною пащею зяяв вхід у печеру, яку називали «Воротами пекла».
Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчасті вершини, виглядали похмуро.
Завивав вітер в ущелинах. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер вщухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав глухий, віддалений шум.
«Чому стогне і крекче гора?» – думав Арам Михайлович. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з’ясувати їхньої причини не міг.
Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі – груба, нерівна, наче вся порізана; нижня – рівна, гладенька, навіть блискуча.
Вгледівшись, Арам Михайлович помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад
[10]
став тут перед скелею і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…
«Що ж це за смуга загадкова?» – думав учитель.
[11]
.
Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.
Дощі останніх днів оживили річку. У ставку було повно прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Вперемішку з ними у ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди на виставку.
До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який дівчинка кидала їм пригорщами.
– Ти подивись, дідусю, що вони роблять! – вигукнула Асмік, побачивши діда. – Подивись, як вони мене оточили – просто як свійські!
– Та вони й справді свої дикі звички забувають… Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, – сказав дід і простягнув Асмік камінь.
– Який гарний! – зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. – Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, я зараз повернуся! – крикнула вона дідусеві.
– Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! – сказала Асмік Арменові.
Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:
– Це, бува, не смарагд? Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.
Дівчинка злякалася:
– Десятки тисяч?!.
– І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і літери вирізьблені.
– Літери?… Дай гляну! Справді… Що це може бути?
– Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Михайловичу, він скаже, що це таке.
Дівчинка неохоче погодилась.
Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив з радості. Оце відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини – він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.
Затиснувши камінь в кулак, Армен побіг до вчителя.
– Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! Це важлива для науки знахідка. Де ти взяв цей камінь?
– Дід Асатур подарував Асмік.
– Дід – мисливець. Він, мабуть, знайшов його де-небудь у горах.
Армен побіг до старого:
– Дідусю, де ти взяв цей камінь?
– Під порожніми сотами знайшов, у карасі.
– І нічого іншого там не було? – запитав Армен.
– Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.
Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.
– У печерах Чанчакару, безумовно, ховався полководець Артак із своїми людьми. Бо як же міг потрапити туди цей камінь? Це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках, – висловив свій здогад Камо.
– З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, – сказав Армен. – Ми, мабуть, не все там знайшли.
– Так, але всі речі, які ми знайшли, могли належати тільки простим людям. У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, – заперечив Камо.
– Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там – виходить, що там був і Артак. Ось що я думаю.
– Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери Можливо, знайдемо ще якусь річ, – запропонував Камо.
Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх.
Хлопці, мов зачаровані, дивилися на це чудове природне ліплення.
– Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. Їх розчиняла вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури – сталактити, – сказав Армен.
Несподівано Грикор скрикнув і, не маючи сили вимовити й слова, показав у куток.
Хлопці глянули, і жах охопив їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи пліч-о-пліч. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом замість очей зяяли западини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.
Перший опам’ятався Камо.
– Не бійтеся, це людські кістяки, – сказав Камо. – Ось ми й знайшли хазяїна персня – Артака, – показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. – А це – дружина полководця.
Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінках печери.
Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка і руків’я якого було всипане дорогоцінним камінням.
– Артак з розпачу кінчив життя самогубством, – сказав він.
– Так, Артак заколовся, – підтвердив Армен, – тільки не із страху. Він не хотів потрапити в полон до ворога. Оце смерть!… Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уяви собі лише, яке велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Він керував повстанням селян севанського краю проти чужоземних загарбників. Але який був його кінець!
Завжди тихий і скромний, Армен змінився його ніжне обличчя зблідло, темні очі блищали.
Хлопчики уявили собі трагедію, що відбулася в цій печері Похмура картина далекого минулого розгорнулася перед ними.
– А ця печера схожа на храм, – сказав Камо. – Погляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Як усе тут сяє, переливається барвами!
– Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, увесь у дорогоцінному камінні!… І який важкий – не підняти. Щоб битися з таким мечем в руках, треба бути величезним і сильним. Як ти думаєш, Камо? – запитав Армен.
– Артак і був саме таким. Глянь на кістяк – який гігант! Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?
– А то не нападе!… Дивись!
Недалеко від перших двох хлопці побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, списи, мідні шоломи і бронзові лати.
– Ось і воїни Артака, – промовив Армен, – наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Ми не знаємо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Михайлович прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. – Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит. – Я беру кинджал і намисто, а меч візьме Камо – він найсильніший.
Узявши свою ношу, хлопці вийшли з печери. Коли вони піднялися по мотузяній драбині на вершину скелі, знизу, від озера, долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!…»
Хлопці мимохіть здригнулися і насупились.
– Знову реве!… – сердито промовив Камо. – Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!
ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА
В середній школі села Лчаван панувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили усе приладдя в сусідній, хімічний, кабінет. У вільну кімнату треба було умістити всі старожитності, які знайшли юні натуралісти. Арам Михайлович цього разу виступав не тільки як вчитель природознавства, але як і археолог.
Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Обережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.
Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо – його меч і величезний щит.
Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, напружуючи мускули, насилу підняв важкий меч. Ставши в позу, він урочисто виголосив:
– «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!…»
Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця X століття Георга Марзпетуні.
Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.
– Оце на тебе схоже!… Вірю тобі, неодмінно ворогів нищитимеш, – усміхнулась до Камо Асмік.
У коридорі з’явився вчитель. Камо швидко поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стоїть біля стіни. Арам Михайлович зайшов і, лагідно усміхаючись, похитав головою.
– Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, – сказав він і впустив до кімнати школярів.
…Того ж дня в село з Єревана приїхала група вчених на чолі з професором Севяном. Побачивши старожитності, професор розхвилювався:
– Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати цю старовину!…
– Не втримався, професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але не вийшло, – виправдувався вчитель.
– Побачивши дичину, мисливець про все на світі забуває. Не сердься, чоловіче мудрий, адже це також здобич! – примирливим тоном сказав дід Асатур.
Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.
– Ми не все принесли, що знайшли, – розповідав далі Арам Михайлович. – Це лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота припаде на долю вашої експедиції. Чанчакар – лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, які прорили люди. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Як перші розвідники, – повторив учитель.
Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений зрадів і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.
Скликали загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян сказав про те, що знайдені предмети мають для науки велике значення. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і їхній керівник, учитель Арам Михайлович, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.