– За кілька днів, – додав професор, – Арам Михайлович, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.
Слова професора присутні зустріли по-різному. Зелені очі Артуша блиснули від заздрості, а Грикор, який сидів поруч із своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.
ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ
Наші діти звикли до успіхів, і, коли трапилась перша невдача, вони розгубилися. З ферми почали пропадати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, шуліки не показувалися над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато – до п’яти – шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.
– Про що ж думають твої натуралісти? – розвів руками Баграт. – Не можуть справитися з кількома пташенятами?… Як же я справляюсь з величезним колгоспом?
Хлопці вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. А пташенята все-таки зникали…
Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, прямуючи до огорожі.
Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.
– Що таке? – пробурмотів дід, нічого не розуміючи. – Піду подивлюся.
Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби. Поряд були ще бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.
На подвір’ї ферми панував спокій. Її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік.
Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити попіл. Бочка зарипіла, захиталась, і хтось всередині в ній прошепотів:
– Ну, що, можна вилазити?
– Давай вилазь, вилазь! – почулося з іншої бочки.
Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.
Старий, замруживши очі, кричав:
– Злодії! Злодії! Осліпили!…
Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так ніхто і не довідався, хто в них сидів.
Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.
– Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, – сказав він завідувачеві. – Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! – нагримав дід на ні в чому не винну людину.
Після цього до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось. Та коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладкі птахи на фермі почали привертати увагу куниць і лисів.
Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.
СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА
Почався новий навчальний рік.
Асмік тепер училася в сьомому класі. Камо і Армен – у дев’ятому, Грикор – у восьмому. Вони дружили, і дружба їх міцніла. Асмік, так само як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів і допомагала матері доглядати їх.
Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.
Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.
– Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму – за всіма правилами! – сказав він.
Побудувавши приміщення для птиці, голова не поскупився прибудувати до нього і кімнату для завідуючої, і будку для сторожа.
Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге – просторе – було відведене птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята.
Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.
Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «Арменів ячмінь».
Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік з математики, літератури.
Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який охороняв ферму.
Коли старий запалив світло, приміщення, де птахи спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.
– Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! – поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.
– Дід твій на полювання вирушив, – сповістила Камо бабуся Наргіз.
Це було у неділю. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:
– Ходімо до Грикора.
– Що трапилося? – зашпилювалась Асмік.
– Ходімо, потім довідаєшся.
Грикор з захопленням допомагав колгоспному пастухові напувати телят, що повернулися з пасовиська.
– Ого! – вигукнув він, побачивши товаришів. – Ви чого?
– Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу?
– З вашою допомогою – за п’ять хвилин, – пожартував Грикор.
– Ну що ж, давай відро…
– Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?
– Грикоре, ходімо на Далі-Даг, – сказав Камо.
– А що там є? Щось їстівне?
– Коли вже мисливець Асатур із своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.
– Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур увесь шашлик сам з’їсть! – з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.
– Зажди, не спіши! – наважився остудити його запал Камо. – Він по лисицю пішов. Який там шашлик!
Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі сміялися.
– А чим гірший шашлик з лисиці?… Що лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? – запитував він, удаючи здивування.
– Але ж лисиця і мишей їсть, – гидливо сказала Асмік.
– Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.
– Скажи йому, хай не говорить про таку гидоту, – звернулась Асмік до Камо.
– Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!… Ну, та ходімте ж скоріше!
З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися свіжі сліди людини. За нею йшов собака.
– Сліди діда і Чамбара! – зрадів Камо.
Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.
Все навколо було вкрите яскраво-білим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по схилах гір.
Перший сніг у горах!
Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями. Небо стає ясним і мирним, його блакить – густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в ущелини.
Діти зупинилися на одному із схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і, відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.
– Який чудовий день! – прошепотів Армен. – І в зими є своя краса.
– Шикуйся! – скомандував Камо.
Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору.
Дідусеві сліди то спускалися в ущелину, то проходили по краях скель, там, де пролягав і шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.
– Ах ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?… Ах ти, мій красуне! – вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.
А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!
– Не журися! Мій дід цього так не облишить! – впевнено сказав Камо.
Діти підіймалися далі на гору.
Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.
Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:
– Для тебе принесла, Чамбарчику.
– І мені дай, – простягнув руку Грикор. – Чи я, по-твоєму, гірший за собаку?
– Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?
Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів до вух.
– Дідусю, шашлик готовий? – ще здалеку крикнув Грикор дідові.
– Куди це ви йдете, левенята мої? – весело зустрів дітей мисливець Асатур. – Ну, коли прийшли, добре зробили: знайомтеся з лисячим звичаєм, – додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. – Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, унизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився – як вона бігом на голе місце, на горі, де сніг здуло вітром. Дивлюся, а в очах мерехтить, нічого не бачу… Ану, хто з вас скаже: чому лисиця, залишивши сніг, на голе місце кинулась? – раптом перебив свою розповідь старий.
– Дарвін говорить, – відповів Армен, – що тварини своїм кольором пристосовуються до навколишнього оточення. Лисицю на білому снігу ти б одразу помітив, а серед сухих трав ні: хутро її має колір сухої трави і землі. Старий був здивований: звідки міг знати про такі речі Дарвін?
– Ну, нічого й казати, Дарвін, звичайно, був мисливцем, – відгадав цю загадку старий. – Еге, так ось, – продовжував він, – дивіться, що лисиця потім зробила. Перебігла через горб, я – за нею. Раптом чую – за мною камінець покотився. Озирнувся – лисиця позаду мене… Як вона встигла? І для чого?
– А це лисиця, щоб тебе обдурити, оббігла горб і пішла за тобою. Якби не камінь, ти б її слід загубив, – пояснив Грикор.
– Молодець! Зразу видно, що син полів… Ну от, іду я за нею, іду. Дивлюся – слід зник. Нема його й нема. Дивуюся: ні крил у неї нема, щоб полетіти, ні ями нема, куди б вона провалилась. І куди тільки подалася? Адже як би вона не повернула, слід на снігу повинен залишитися?… От і скажіть мені тепер: куди поділась лисиця?
Діти мовчали. Це справді було загадкою.
– Досвід тут потрібен, досвід та зірке око. Це вам не плов, щоб, підкачавши рукави, запустити в нього п’ятірню. Ну, погляньте тепер на лисячі фокуси. Придивився я краще до її спідів. Що ж бачу? Кігтики тепер лежать у мій бік… Отже, лисиця повернулася, ступаю-чи в свої попередні сліди, щоб мене заплутати а там і стрибнула вбік…
Витончені хитрощі лисиці здивували дітей.
– Адже розуміє, хитрюга, коли вночі бродить навколо села, що вранці по її сліду мисливець Асатур підніметься в гори, зловить її та шкуру здере, – продовжував старий. – Ось вона від страху і викидає такі коники, щоб врятуватися. Але мене не обдуриш. Як не крутись, а від мисливця Асатура тобі не втекти!
Дід скинув з голови велику овечу шапку-папаху, витер нею рясний піт, що виступив на лобі, і знову надів. Од старого просто пара пішла.
Грикора сміх розбирав, коли він дивився на круглу лису голову діда.
– У твого дідуся, – сказав він тихенько Камо, – голова блищить під сонцем, як стиглий кавун. Темної ночі не бери ліхтаря, пропусти вперед діда – світитиме, як місяць.
Асмік пирснула, Армен соромливо усміхнувся, а Камо, насупивши брови, сердито сказав Грикорові:
– Прикуси язик, а то…
– Гей, що там сталося? – помітив суперечку старий.
– Запитую: «Чому твій дід і влітку і взимку цю величезну вівцю на голові носить?» А він на мене сердиться…
– Гм… Значить, наші діди дурнями були, що завжди в папахах ходили? Хочете, щоб ми такі брилі носили, як ви? Ні, влітку їх сонце припалює, взимку – мороз, а ця овечка влітку мою голову від спеки захищає, а взимку – від холоду.
– А чому лиса твоя голова? – запитав Грикор.
– Гм… – лукаво промовив старий. – Якщо ти побачиш гору, а на ній ні трави, ні кущика – значить, в глибині гори багаті руди є.
– Одержав? – зробила Грикорові гримасу Асмік.
Старий підвівся і знову пішов по лисячому сліду. Всі рушили за ним.
На одному із стрімких схилів слід знову зник. Куди ж поділася лисиця? Не полетіла ж!… Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався в вуса:
– На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?
Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі – ще кілька.
– Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, – пояснив мисливець.
Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.
Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Хлопці насилу його витягли. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скімлив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.
– Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати. А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, – сказав мисливець.
– А де ж у неї запасний вихід? – спитав Камо.
– Онде, – відповів дід, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. – Це стара лисиця, з досвідом! Чи у вас є який-небудь папір?
– Є стара газета, – відповів Камо.
Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопцям наказав покласти у нору газету і запалити її.
Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.
– Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! – весело сказав мисливець.
Загавкав Чамбар.
Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.
Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.
– Не крастимеш більше моїх пташенят! – збуджено вигукувала вона.
– Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений, – авторитетним тоном підтвердив Камо.
В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.
– Навряд чи дожене – сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, – пошкодував дід.
– Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? – здивувалась Асмік.
– А тому, що один біжить заради свого життя, а другий – заради черева, – відповів дід і звернув із стежечки в балку. – Тут є хороше джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім – додому, – запропонував він.
Схилом гори всі спустилися вниз.
В ущелині, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і всі з апетитом поїли.
Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.
Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням крякнув і простягнув руку, щоб взяти лисицю, але… лисиці не було!
– Ой хлопці, рушницю! Втекла! – вигукнув дід.
А лисиці вже й слід пропав. Перебралась хвостата через горби і, сидячи в безпечному місці, звичайно, сміялася з невдахи-мисливця.
Хлопчики прикипіли на місці від здивування.
– Бачили, яку штуку викинула, проклята! – засмучено промовив дід.
Не може бути нічого важчого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!
– Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! – підвівся з місця дід.
Дорогою Армен запитав:
– Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?
– Ото й воно, що не вбив, а тільки поранив легенько, – похмуро відповів старий – Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочивати! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця… Ну, зажди, однак пригадаю тобі колгоспного гусака! – погрозив дід лисиці.