– Ой, джейрани! – тихо вигукнула Асмік. Серце її забилось від радості.
– Шш… Кози! – пошепки поправив її дід.
Хоч вони і тихо розмовляли, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. Дві маленькі кізочки вирвалися вперед і вистрибом підбігли до води. Але мати видала звук, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи їх своїми маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняно прилягли і затихли. Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і наче закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.
Проте небезпека загрожувала їм не з боку наших героїв.
Коза, що прибігла до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому якусь загрозу, оглянулась навкруги і, побачивши величезні роги білого вожака, видала звук «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в ущелині.
– Бачили? – запитав старий. – А ви не вірили, коли я казав!
– А й справді, втекли, та ще й як! Наче від ворога, – сказав Армен, вражений тим, що бачив.
– Дідусю, як вони схожі на наших свійських кіз! – вигукнула Асмік.
– Аякже Від цих диких кіз і пішли наші свійські. І мекають вони так само, як наші.
– А я не чула, щоб свійські так пирхали.
– Дикі кози так пирхають, коли чують ворога: це їхній сигнал – сповіщають про небезпеку. Такий сигнал вони подають у цей час року і коли побачать батьків своїх дітей. Наче вовка бачать… Ану, нехай ваш Дарвін, якщо він такий розумний, скаже, що це таке? Може, і я, неграмотний, навчусь у нього чому-небудь?
Вигляд у діда був задирливий. Хлопці мовчали. Вони про таке нічого не читали.
– Ну, добре, – змилосердився дід, – сам поясню. Нехай ця таємниця вам як пам’ять про мене залишиться – інші люди її не знають. Так от: коли літом кози житимуть в одній отарі, то козенята народяться через п’ять місяців – зимою… Зимою від холоду і мати, і дитина загинуть, не виживуть.
– Отже, коли кози сходяться в одну отару в грудні або в січні, то козенята з’являються у них на світ у травні-червні? В теплі, сонячні дні? І зелені тоді багато. Як розумно влаштувала все природа! – сказав Армен, повторюючи улюблені дідові слова.
– Молодець! – похвалив Армена дід. – Правильно зрозумів. У травні козенята народжуються, а на початку літа, коли вони підростуть, козли й кози розбігаються в різні боки – так, наче їх хто розгонить. Козли ідуть на верхні схили Далі-Дагу, а кози з козенятами – вниз, на скелі.
– Чому на скелі? – здивувався Камо. – Чому козли ідуть на кращі пасовиська, а кози – на гірші? Та ще й з козенятами!…
– Верхні схили – гірські пасовиська – відкриті, там ніде сховатися. Козли – їм що. вони можуть і втекти од вовка або такого чосу дати йому своїми великими рогами – добре, коли живий лишиться! А куди втече козеня? Та чи й відпустить його від себе мати? Тому кози з козенятами і ховаються од вовків, од лисиць і від орлів в ущелинах і печерах.
– В ущелинах жарко і зовсім немає зелені, – сказала Асмік.
– Так, але що ж робити? Адже кози-матері, як і всі матері в світі, жертвують для своїх дітей усім, – закінчив дід і підвівся.
– Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! – заблагала Асмік.
– Прийдуть, люба, але не скоро, – налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці – голови болітимуть. Ходімо!… Та ви тут їм рай влаштували! – додав старий, з захопленням дивлячись на джерело. – От би кілька таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?
– Будуть, дідусю, зараз викопаємо! – скочив з місця Камо.
– Чим? Адже лопат немає!
– А кілками? – І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.
Зробивши кілки, Камо роздав їх товаришам.
– Копай тут, – сказав він Грикорові, окресливши на землі коло, на крок униз від джерела.
Ще на крок нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче – Камо.
Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузеньким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка виливалася з джерела через край і розтікалася по землі надаремно, почала заповнювати викопані хлопцями ямки.
Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на роботу хлопців.
– Камо, любий, – сказав він, – розбий грудку солі і поклади по шматку біля кожної ямки.
Камо розбив велику грудку солі на менші.
– Ця розсипалася, – показав він одну з дрібних грудочок дідові.
– Ну, нічого, висип просто у воду, – порадив старий.
– Та й просоляться ж кози! – пожартував Грикор.
Старий Асатур, замість відповіді, показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька козяча голівка з двома гострими ріжками.
– Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! – рішуче ступив дід уперед.
Вони одійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.
Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно вистрибуючи, побігли на гребені Айцемнасара – «козячої гори».
– Як багато нового ми взнали за сьогоднішній день! – сказала Асмік, коли вони поверталися в село. – Справжня тобі наукова експедиція!
– Так, справді, багато чому навчилися ми сьогодні, – підтвердив Армен і глянув на діда.
Старий зупинився посеред дороги. З його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витирав його своєю смушевою папахою.
Обернувшись до Камо, Армен сказав:
– Твій дід – просто скарб.
Дід Асатур, почувши це, зблід, у нього затремтіли губи.
– Який скарб? – ледве чутно спитав він.
– Це ми про тебе.
– Про мене? Звідки ж у мене скарб?
– У тебе найбільший скарб, дідусю, – ласкаво промовив Камо.
Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались?… Пропав я, пропав!…» – з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:
– Твій скарб, дідусю, це твій характер. І також те, що ти краще за всіх знаєш природу.
– А, це… ти про такий скарб… – полегшено зітхнув старий. – Це, звичайно, скарб немалий. – Потім замислився на мить і раптом запитав: – А справді, ось ви говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, якби знайшли глечик з золотом?
– Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. От би заколосилися наші посіви!… – розмріявся Армен. – Це було б для мене найбільшим щастям.
– А я б купив тисячу телят і збільшив би колгоспну ферму, – сказав Грикор.
– А я б здав золото урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади! – заявив Камо.
Хлопчики із здивуванням помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпаки, він став ще похмурішим.
Повернулись вони в село в доброму гуморі, але в глибині душі у кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а немилосердна посуха тривала…
На початку липня, однак, трапився несподіваний випадок, що відразу звільнив їх від цього тягаря. Але про це потім. Поки що ми подивимось, куди це рушив невгамовний Сето.
КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕТО
Навіть тоді, коли Сето умишляв зле проти ферми, у глибині душі він не міг не відчувати незадоволення своїми вчинками.
Асмік, яка терпляче зносила всі витівки Сето, якось після одного наскоку на ферму змушена була поскаржитись на нього голові колгоспу.
– Дядьку Баграт, вгамуйте Сето! Весь час вештається навколо ферми, сміється, лає мене…
Баграт викликав до себе Сето.
– Знаєш що? – сказав він, суворо дивлячись на нього з-під густих брів. – Я не вчитель, в різних методах виховання не розбираюсь і застосовувати їх до тебе не буду. Я людина військова, я знаю одне – дисципліну! Мій метод – ось він! – Баграт стукнув по столу важким кулаком. – Як ти гадаєш: є влада у нас в селі?… Ану, – звернувся він до секретаря, – напиши прокуророві, що Сето Мартиросян веде боротьбу проти колгоспу… Прямо так і напиши. Я цього хлопця так притисну, що він одразу виправиться…
Однак Асмік, зустрівши голову колгоспу ввечері, попросила його не застосовувати суворих заходів.
– Дядьку Баграт, ми придумали один захід, – сказала вона, – спробуємо його, якщо не допоможе, тоді…
– Добре, – згодився Баграт, – зачекаємо. – І він погладив Асмік по голові.
На другий день Сето вирішив повторити наскок на ферму – на злість! Неохоче рушив за ним і його брат.
– Однаково, Арто, – підбадьорював його Сето, натягаючи свій лук. – Якщо вже відповідати, то хоч востаннє душу розважу.
– Ні, ні, кинь!… – почав благати Арто. – З рук цього діда Асатура ми цілими не вирвемось…
– Ну й боягуз же ти!
В цей час на вулиці з’явились Камо і Армен, а з сарая вийшла Асмік. Сето хотів непомітно втекти, але твердий, владний голос Камо зупинив його:
– Сето, зажди, я хочу тобі дещо сказати.
Сето вагався. Всі свої провини він знав, знав, за що йому доводиться відповідати. «Візьми кілок, – каже вірменське прислів’я, – злодійкуватий пес одразу хвоста підібгає».
– Ну, чого тобі?
– Іди сюди, не бійся. Скажу щось важливе.
– Кажи звідти, – сказав Сето.
– Та не бійся ж ти, не займу! Скажу тобі кілька слів, і все… – І, обернувшись до Асмік, Камо шепнув їй: – Спробуємо Арменів спосіб.
Сето не поворухнувся і знайшов у собі досить мужності, щоб не втекти, коли побачив, що Камо сам іде до нього.
По-дружньому поклавши руку на плече Сето, Камо сказав йому тепло і щиро:
– Ось що, Сето: давай кинемо воювати…
Сето, який за останній час не чув нічого, крім нарікань, зараз раптом розгубився.
– Ти ж хлопець совісний, – вів далі Камо. – Заради чого ти робиш дурниці, для чого ти себе губиш?
– Пізно, – з сумом відповів Сето. – Мене судитимуть.
– Ти не дивись, що дядько Баграт суворий, – втрутилась Асмік, – у нього серце добре. Поводитимешся як слід – простить.
– Але ж я хуліган! – з іронією промовив Сето. – Як же я можу добре поводитись?
– Не жартуй, ти нам прямо скажи: для чого ти це робиш?
– Для чого? На зло вам!
– За що ж ти злишся? Винен був – тобі про це сказали, інакше ми не могли зробити…
Тут, читачу, я змушений розповісти про те, що сталося з Сето і чому він перестав дружити з товаришами.
Це було ще в сьомому класі. Тоді Сето сидів на одній парті з Арменом і всі в школі знали, що вони відмінники. Знали й те, що частіше за них ніхто не ходить до шкільної бібліотеки.
Якось Сето одержав нову, в красивій обкладинці, товсту книгу Ферсмана «Цікава мінералогія». Він дуже довго читав її. Бібліотекар Геворг Акопович кілька разів просив Сето повернути книгу, але той не приносив.
Нарешті, після багатьох нагадувань, Сето книгу приніс. Але серце… серце його не могло від неї одірватися…
В той час, коли Сето прийшов до бібліотеки, Геворг Акопович міняв книги першокласникам. Було шумно, діти товпились біля столу з книгами.
Геворг Акопович попросив Сето книгу залишити, а за новою прийти іншим разом. Сето поклав книгу на стіл, а потім непомітно знову взяв її і сховав під куртку. Тепер уже ніхто не зможе розлучити їх! Додому! І Сето, прибігши додому, сховав книгу на полиці серед своїх підручників. Відтоді він читав її потайки.
Новий світ розкривала перед Сето ця книга. Камінці усіх видів і кольорів полонили хлопчикову уяву ще в дитинстві. Коли він підріс і став розуміти значення багатьох цих камінців, Сето мріяв знайти в рідних горах цілі поклади руд. Їх не могло не бути на схилах Далі-Дагу! А книжка розповідала йому такі чудові, наче казка, історії про руди і мінерали! Як дорослий, розумний друг, вона розмовляла з ним, і слова її глибоко западали в душу… Ну, як же розлучитися з таким другом!…
Геворг Акопович в цей час шукав книгу по всій школі, запитував у дітей, а в Сето спитати не міг, тому що він не прийшов на уроки.
Тоді Геворг Акопович написав Сето записку і попросив Асмік занести її своєму сусідові.
Мати Сето накинулась на дівчинку:
– Який тобі Сето? Сето ще в школі. Книжку вимагає вчитель? Всі забери! Він зовсім від рук відбився: по господарству допомагати перестав, читає вдень, читає вночі в сараї, палить гас, вранці вставати не хоче, а він же – найстарший у сім’ї…
Коли Асмік серед інших книг побачила «Цікаву мінералогію», вона сказала:
– Тітко Сона, ось ця книга мені й потрібна, – і взяла її.
– Бери, через неї він зовсім збожеволів…
Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.
«Справу» Сето розглядали на піонерських зборах. Камо виступив, наговорив багато неприємного і важкого. Сето ладен був провалитися крізь землю. Так, його вчинок вважається крадіжкою. Так його і назвали на зборах- перед Асмік, перед Аракс, перед усіма! Зашарівшись, палаючи від сорому, Сето стояв, не наважуючись підвести голову, йому хотілося сказати їм усе: сказати, що він захопився цією книгою і не може розлучитися з нею; розповісти про свою мрію стати геологом. Може, тоді його зрозуміли б… Але сором і вражене самолюбство заважали. Скажуть: «Подумаєш, який геолог знайшовся!»
Із зборів Сето пішов ображений. Він відчував свою провину, але не міг примиритися з тим, що за неї його могли знеславити на людях.
Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.
ПРИМИРЕННЯ
Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброювало хлопця.
– Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!… Таких справ – світ здивуємо!… Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, – лагідно сказав Армен.
Асмік доброзичливо посміхнулась.
– Шкода тебе, Сето, ти хлопець хороший, хоробрий… – продовжував Армен.
– Так, – ствердила Асмік, – хоробрість Сето мені подобається: він дуже спритно лазить по скелях!
Слова дівчинки, напевно, зачепили Сето за живе.
– А для чого вам по скелях лазити? – спитав він уже миролюбним тоном.
– Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, – пояснив Армен. – Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «Воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.
– У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, – додав Камо. – Давай не будемо ворогувати! – І він простяг Сето руку.
Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені, пробившись назовні, тепло освітили лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:
– Ось, беріть, більше не воюватиму.
Це побачив Арто. Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.
Хлопці і Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.
– Ось так, тепер ми стали ще сильніші! – вигукнув Камо, обнімаючи Сето.
***
Несподіване примирення з Сето так порадувало наших героїв, що вони відчули бажання поділитися приємною новиною з найстарішим членом свого гуртка – дідом Асатуром.
– Ні, я до діда Асатура не піду, – похнюпившись, сказав Сето.
– Чому?
Сето зам’явся. Він згадав про випадок з бочкою, жменю попелу, яку він жбурнув у очі старому.
– Я перед ним винен… – пробубонів хлопець.
– Е, пусте! – взяв його під руку Камо – Мій дід ніколи зла не пам’ятає. Ходімо!
Хлопці всі разом рушили на колгоспну пасіку.
Біля одного з вуликів стояли дід Асатур і колгоспний бджоляр Аршак.
– Бачиш, – долинули до хлопців дідові слова, – дикі бджоли легше переносять посуху. Що я тобі казав?… Мої левенята прийшли! – зрадів старий, побачивши хлоп’ят. – Ну, які новини?