Камо підштовхнув наперед Сето.
– Гарні новини, дідусю! Ось, познайомся: новий член нашого гуртка.
– А, – широко усміхнувся старий, – ласкаво просимо! От і добре, що ти до нас прийшов. На світі, синку, тільки хороші діла і залишаються. Роби і ти добре, навіщо тобі здалося погане!
– Він робитиме хороше, дідусю, – підтвердив Камо, – і доведе, що ми в ньому помилялися.
– Ні, не помилялись, – засоромившись, відповів Сето. – Я перед вами, а найбільше перед Асмік, винен… не знаю, як про це їй сказати, – додав він, згадавши про свої витівки на фермі.
Асмік ласкаво усміхнулася до нього, а Грикор, враз щось пригадавши, вигукнув:
– Ей, друже, це не ти часом гладенькими качатами об’їдався? – І з задрістю додав: – Щасливий!
Сето соромливо опустив очі.
– Як, то це ти в бочці сидів? – запитав дід і жартома схопився за кинджал.
– Ну-ну, годі! – втрутився Камо. – Колишнього Сето вже нема…
– Е, ні, зажди, Камо! Що було, те минуло – це вірно сказано, але все-таки нехай Сето розповість, як це він крав пташенят, – запротестував дід. – Ви ж нічого не бачили, а я бачив. Було на що подивитися! Розпустило каченя крила, шию витягло, рот розкрило і повзе до бочки. Наче якась невидима рука схопила його за дзьоб і тягне… Як це ти робив, Сето? Відкрий секрет. Скільки часу я полюю на птахів, всі способи знаю, а такого чуда не бачив…
– То куди ж ти пташенят дівав? Ти ж їх десятками тягав. Не з’їдав же їх!
Сето ладен був крізь землю провалитись, – так незручно він себе почував. Почервонів по самі вуха і стояв, похнюпивши голову.
– Ну, Сето, справа стара, розкажи, – підбадьорював його Камо.
– Ніякої невидимої руки не було. Моя була рука, та я її в бочці ховав… – розгублено сказав він під загальний регіт.
– Ну, а як?
– Нитка була звичайна, котушкова. За нитку тягнув пташенят. Нитки ж не видно – от збоку і здавалося, що їх невидима сила тягне…
– За нитку? Як за нитку? – спитала Асмік.
– Ну, як сказати… Прив’яжу до нитки ячмінне зерно і закину крізь щілину в огорожі. Клюне гусеня чи каченя це зерно, а з ним і нитку. А другий кінець нитки у мене в бочці. Потягну нитку – то гусеня, розкинувши крила, і тягнеться прямо в бочку…
Діти весело засміялись, а дід Асатур зажурено похитав головою:
– Хіба можна таке витворяти? Не шкода праці цієї дівчинки?… – показав він на Асмік. І, повагом вийнявши люльку з кишені, звернувся до всіх: – А чи знаєте ви, що ця люлька врятувала вашу ферму?
– Як? – зацікавилась Асмік.
– Дуже просто. Якби не постукав я люлькою по бочці, звідти не подали б голосу.
– Це правда, – сказав Сето. – Ми домовилися з Арто так: хто перший помітить, що навколо нема нікого, той постукає по бочці.
Усі засміялись.
Арто, низько опустивши голову, засоромлено посміхався. Сміявся, червоніючи, і сам Сето.
– Хлопці, то ось що я згадав у зв’язку з бочками, – сказав дід. – Саме такий випадок стався на острові Севан сім чи вісім століть тому. Я про нього чув від діда, а той – від свого… На Вірменію тоді напали чужоземці. Всю країну захопили, а от острова Севан взяти не можуть… Та й як взяти?… Навколо вода, острів весь у скелях, стрімчаках. Підійдуть на плотах, а їх зверху камінням. Вороги і думають: як би хитрістю взяти острів? Думали, думали – придумали. На десятки тисяч завжди знайдеться одна людина, зрадник. Ось вони й знайшли зажерливого купця-вірменина. Наобіцяли йому гори золота за те, щоб він воїнів ворожих сховав у бочках та ящиках і під виглядом товару повіз на острів. Так і зробили. Посадовили воїнів із зброєю в руках у бочки, навантажили на баржі і попливли вони до острова з купцем. А острів той цілий рік вороги облягали. Зрозуміло, потребували там люди усього: харчів, одежі. Зраділи купцеві. Взяли бочки, ящики, склали їх у монастирському дворі, у льохах. Кому могло спасти на думку, що в ящиках не товар, а воїни з мечами?… В цей час один хлопець, як оце Сето, епіскопа вивів з терпіння: уроків не вчить, бешкетує… Єпіскоп і посадив його в льох. «Поки, – каже, – уроків не вивчиш, не випущу»… Сидів цей хлопець у льосі, сидів, спробував читати- стало скучно. Ну, й почав по бочці вистукувати, як по барабану. Раптом чує з бочки голос: «Гасане, вахти ди?…» («Час, Гасане?») Хлопець вискочив з льоху переляканий – і до епіскопа. Прийшли люди, взяли бочки, ящики і, не відкриваючи, все в озеро покидали… А зрадника-купця на шибеницю відправили… Ось які справи… Побарабанив знічев’я – і острів врятував. А я постукав люлькою по бочці – і врятував ферму, – закінчив свою розповідь дід і задоволено посміхнувся до Сето.
– Як цікаво! – сказала Асмік.
– А це не казка? – спитав Армен.
– Ні, яка ж це казка! – відповів дід. – Було таке діло…
***
Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої, невимовної радості. Колишнього тягаря, що раніш турбував його ранками, наче й не було.
«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?…»-подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.
– Спізнився, нані, швидше! – підганяв він матір.
– Ти що, косити йдеш? – здивувалась мати.
– А чому б і не піти? Чим я гірший за Грикора? Скоріше, нані, дай сніданок!
Засунувши пакунок в кишеню, Сето взяв косу і побіг.
З веселим гомоном виходили з села озброєні косами і серпами групи колгоспників і спускалися до озера Гіллі, де простяглися темно-зелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густої, високої трави, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати – не те що нагорі…
Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи на білому коні.
Помітивши голову колгоспу, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.
Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:
– Косити йдеш, Сето?
– Так, товаришу Баграт, – не підводячи голови, відповів Сето.
– Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, – по-батьківському лагідно сказав Баграт.
Проте, відчувши, що хлопця бентежить його присутність, Баграт від’їхав убік. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:
– Овсепе, судячи з усього, Сето вирішив свою провину спокутувати. Обходься з ним ласкаво. Скажи про це усім членам своєї бригади. Зрозумів?
– Якщо за живе зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, – добродушно посміхнувся Овсеп.
…Коли через три дні в правлінні колгоспу обговорювали питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.
– Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? – спитав один з косарів.
Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:
– За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше за всіх, повертався пізніше за всіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»
– От за таку роботу йому і треба черевики дати, – вирішив Баграт.
Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.
– Тут якась помилка, товаришу бригадир, – зніяковіло пробурмотів він. – Я премії не заслужив.
– Ніякої помилки! Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.
Сето, однак, не наважувався підійти.
– Дурень, піди візьми, – шепотіла мати, смикаючи його за рукав. – Іди! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.
Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:
– Беру, та тільки за рахунок майбутньої роботи!
Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серце його калатало, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, – учасник спільної праці.
НАГОРОДА
Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:
– Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи стародавності знайшов, не одержують?
– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за це премії, – відповів голова. – Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи підходить під які-не-будь норми організація птахоферми?
Секретар райкому посміхнувся:
– Але те, що роблять наші комсомольці, дуже цінне.
– Згоден, цінне.
– А оскільки їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.
– Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, – погодився Баграт.
На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що комсомольців слід преміювати цінними подарунками.
– Подаруйте їм радіоприймачі, – запропонував Арам Михайлович. – Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.
– Дорого, – заперечив Баграт.
– Дорого, правда, але вони заслуговують на таку нагороду.
– А дідові Асатуру?
– Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає, – сказав бригадир Овсеп.
На цьому й погодились.
Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Михайловича:
– А кого ми пошлемо за подарунками?
– Чи не послати Сето?
– Хочеш перевірити хлопця, чи що?
– Звичайно, перевірити, – відповів Арам Михайлович, посміхаючись.
– Гроші великі, боюсь…
– А ти не бійся. Спробуємо – побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренко – які він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще ж яким невиправним хлопцям!
– Так… – задумливо сказав Баграт. – «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію…
Почувши про рішення правління колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало, йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А як би він лютував, коли б це сталося днів десять тому!…
Несподівано його покликали до правління колгоспу.
– Сето, готуйся в дорогу – завтра поїдеш в Єреван, – сказав йому Баграт.
– Чого? – здивувався Сето.
– Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі. – Баграт подивився на хлопця допитливим поглядом.
Сето радісно посміхнувся. В його чорних очах спалахнули іскорки радості.
Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми Артем, кремезний, серйозний чоловік, сердито подивився на Баграта.
Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло його серце. «Певне, – подумав він, – Артемові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»
– Гаразд, – сказав Сето. – Я згоден, дядьку Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не в Єревані, а в Тбілісі.
– В Тбілісі? – здивувався Баграт. – Чому в Тбілісі?… Хіба в Єревані нема радіоприймачів?
– Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки і до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько. Він – людина тямуща, допоможе мені.
– Арут? Це вірно, Арут допоможе. Ну що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші, посвідчення і поїдеш, – сказав голова колгоспу, вручаючи Сето записку.
Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною Артемів голос:
– Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?
Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки – і проковтнув образу.
Артемові слова, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артемові.
– Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати? – обурювався він. – Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі!… А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда, його мати має поганий характер, зіпсувала хлопця. Ну, а ми з тобою?… Що зробили ми для його виховання?…
…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:
– Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…
– У Тбілісі? Для чого?
– Купити подарунки для Камо, Армена, Асмік, Грикора і діда Асатура.
Сона спочатку розгнівалась:
– Я буду ждати, а вони подарунки одержувати?…
Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.
– Добро буде: дядька побачиш – він тебе з порожніми руками не відпустить.
До революції тисячі людей залишили береги Севану і йшли шукати роботу у великі міста, йшли вони в тодішній Тіфліс, у Баку, Батум, на Північний Кавказ. Горе гнало їх, примушувало залишати рідні місця. У ті роки поїхав у Тіфліс і там залишився, влаштувавшись на деревообробній фабриці, і дядько Сето. Про нього Сона і говорила.
Може, сестрі своїй черевики, плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені? Пошли ти їй, господи, сто болячок!
ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ
Думки Сето, поки він їхав у вагоні, були зайняті одним: як могло статися, що дядько Баграт, який нещодавно ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення?
Він обмацував портфель і, думаючи про те, що в ньому, почував, як росте він у своїх власних очах.
«А що, коли і справді вкрадуть у мене портфель?» – раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії… І він боязко поглядав і на військового на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.
Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, нагнала на Сето жах, і він міцніше притискав до себе портфель, усе частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав.
І він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето їх зовсім не цікавить. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.
Сето почав дрімати. На його обличчі світилася посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.
Сон змагав Сето. Марно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Та й хто, зрештою, подумає, що в ньому лежать гроші!…
Але раптом Сето відчув, що в нього з-під голови вихопили портфель.
Сето схопився.
– Украли, украли!… – відчайдушно закричав він.
– Хто вкрав? Що?… – сполошилися і посхоплювалися з своїх місць пасажири.
А злодій тим часом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.
Хтось вискочив із сусіднього вагона, закривав:
– Ось злодій! Я впіймав злодія…
Але це була неправда: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і зник у нічній пітьмі…
ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я
Очі Сето запухли від сліз, коли, приїхавши в Тбілісі, він зайшов у квартиру свого дядька Арута.
Столяр Арут сердечно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.