Сето взяв товариша за руку і повів його до старого хліва, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися грудки кам’яного вугілля.
Армен застиг від здивування.
Сето навіть не питав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його, Сето, розповіді, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухував міхом вогонь і перекидав у ньому шматок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якусь палаючу, іскрометну, тверду грудку, він урочисто показав її Арменові.
– Ось тобі й те залізо, яке ти бачив. А знаєш, скільки заліза в наших горах?… І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема!… Ось подивись…
В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінь і підняв його:
– Знаєш, що це за камінь? Це звичайний базальт. Ти б, напевне, покрутив його в руках, та й кинув, а з нього ж можна виплавляти ізолятори!
– Звідки ти це знаєш?
– Звідки? З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я так люблю його слухати!… Та хіба тільки руди є у наших горах!
Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і жваво вів далі:
– За Чанчакаром, трохи вище, є невелика ущелина, знаєш? Бачив, там в одному місці пробито землю і біля цієї дірки розкидано шлак?
– Бачив.
– Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…
Сето помовчав, потім трохи засоромлено додав:
– Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять уже менше. Я там же, на Чанчакарі, знайшов такі скелі, що дух забиває: базальт, мармур, та який мармур! Білий як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками – ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!
– Ну й молодець же ти, Сето! Як багато ти знаєш!
Сето зніяковіло посміхнувся:
– Теж скажеш – багато! Ще так багато є каміння, якого я не знаю. Ось поглянь на ці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Хочу у Ашота Степановича запитати… Зажди, я тобі ще дещо покажу…
Сето порився у стійлові, знайшов у ньому невеличку торбинку, схожу на кисет для тютюну, і простягнув її Арменові:
– Як ти думаєш, що в ній?
Армен узяв торбинку. У ній було щось схоже на пісок, жовтуватий, ніби побляклий.
– Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?
Очі в Сето засяяли.
– Можеш собі уявити, – сказав він радісно, – золото!… Справжнє, чисте золото! Ще навесні його принесла з гір разом з піском наша річка. Але воно не блищить – мабуть, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю.
– Але ж цей пісок треба віддати державі, – сказав Армен. – Треба сказати про знахідку.
– Звичайно, віддам. Я вже сказав і Ашоту Степановичу і його товаришеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. Скоро до Севану прокладуть залізницю. Чи уявляєш ти собі майбутнє нашого севанського краю! Які скарби є тут у нас!…
В чорних очах Сето світилась щаслива посмішка.
Армен задумливо мовчав. Сильне враження справили на нього розповіді Сето. Було в них щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, стояв тепер перед ним, як учень, що чекає на рішення свого вчителя.
Нарешті Армен заговорив:
– Знаєш що, Сето? Все це добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, зараз зовсім мені не зрозумілих вчинків… Тепер для мене твій шлях ясний – ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись і вчитись… Ми поговоримо з Арамом Михайловичем і з нашими гостями – геологами. Ти поїдеш до Єревана, вступиш до університету, на геологічний факультет. Ашот Степанович допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! – закінчив Армен і так радісно й тепло обняв товариша, що той розхвилювався.
– Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, – сказав Сето. – Неодмінно зроблю…
ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ СЕВАНУ
Нерозлучні друзі Камо і Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі й читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий – оповідання про челюскінську епопею.
– Ну, на що ми здатні? – раптом скочив з місця Камо. – На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене!
Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, характер настирливіший, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.
Армен, навпаки, останній рік став більш мовчазним, відлюдкуватим і зосередженим. Він відзначався гарячою уявою, мрійливим характером. Спокійно світилися його лагідні, розумні очі.
– Тут треба не тільки розум, – сказав пін, – потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Самою силою нічого не візьмеш.
– Ти знову – терпіння, терпіння!… Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що! – почав хвилюватися Камо. – Як ти можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?
– Не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.
– Я звідси нікуди не піду. Тут так добре, така прохолода!… Я вже сказав матері, що сьогодні не повернуся.
– Що ж, ти тут ночуватимеш?
– Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в задушливій кімнаті.
І Камо почав ламати очерет, готуючи собі «м’яку постіль».
– Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірки і слухатиму, як шумить очерет, – спокусився Армен.
Хлопці лягли і знову заглибились у свої книжки.
Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову долинув моторошний голос «водяника». В сутінках він ставав ще таємничішим і страшнішим.
– Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! – спересердя сказав Камо, закриваючи книгу.
Армен не відповів, вій дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.
Налетів вітерець, сплутав волосся у хлопців, зашумів у очеретах, вкрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях і, тихо посвистуючи, засинали.
Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.
Все в природі поринуло в глибокий сон. Не спали лише жаби – все чутнішим ставав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали прибережним піском, залишаючи на ньому сліди своїх мокрих, широких лап.
Друзі розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Та нарешті сон здолав і їх…
Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися – ранок починався на них і повільно спускався вниз. Непорушно стояли навколо сплячого красеня озера, наче чекаючи його пробудження, мовчазні велет-ні-гори.
Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками і глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.
– Ну, пішли? – посміхнувся він до Армена.
Хлопці йшли до села дорогою, що пролягала через колгоспні поля. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Ці землі посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перегукувались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.
Окрай села їх зупинив окрик:
– Гей, хто там? Стій!
Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася на них з рушниці.
– Це ми, дідусю, свої…
– Звідки ви, синки, так раненько?
– Спали біля озера, на березі.
– Ох, і добре на березі поспати! – не без заздрощів сказав старий. – Замолоду я часто спав так. – Він набив люльку і повагом вів далі: – Лежу, дивлюся на небо, на зірки, до голосів землі прислухаюся. Прислухаюсь і думаю: не тільки ми на цьому світі живемо і дихаємо. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю лютує, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерети?… Чи ти чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…
Хлопці слухали мовчки: закоханий у природу дід Асатур був у своїй стихії…
– Так, все живе, – продовжував дід розсудливо. – Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?… А он ті дерева, листя, трави, квіти – хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть, гинуть вони, коли немає води?
Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя він провів серед природи і поклонявся їй. Дідові думки здавалися Камо, звичайно, чудними, та він не дивувався: дід чудово знав природу рідної країни. Він знав її, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все. Досить було дідові глянути ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. По зірках він визначав час, по вітру, – який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!
– Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? – раптом запитав Камо. Було видно, що дідові філософствування він не зрозумів, бо слухав його неуважно.
– Звідки… А якщо я скажу звідки – проведеш?
– Проведу.
– Чи зможеш ти, наприклад, крізь Далі-Даг пробити тунель довжиною в десять кілометрів?
– Тунель? Нащо?
– А щоб воду з вершини гори провести в село.
– А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?
– Аякже… Звичайно, є… Дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, занадто високо. В серпні там ще сніг лежить і холодно страшенно. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.
– Як, і олені, і барани? – стрепенувся Камо.
– Звичайно, а чого ти дивуєшся?
Камо замислився.
– Дідусю, – спитав Армен, – чому ж ти нам не казав, що вода є на самій вершині в улоговині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.
Взявши діда попід руки, хлопці повели його в село.
Прихід ранніх відвідувачів сполохав геолога.
– Що сталося? – скочив він з ліжка.
– Воду знайшли, але дуже далеко – на вершині гори, – сказав Камо.
– Ну, діду, що ти скажеш про цю воду?
– А що мені казати, синку? – ласкаво глянув дід на Ашота. – Далеко воно, те озеро. У хмарах загубилося. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, – каже, – цієї безсмертної травички покуштують, цієї живої води поп’ють – довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Розповідали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі – ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свій дубовий кийок та як кине на них! А кийок у нього важкий був, кизиловий, з залізним кінцем. Попав він не в овець, а в озеро і потонув. Шкода стало кумові Мукелу свого кийка, та що зробиш! А через кілька днів раптом приносить його кумові сусід Акоп. «Акоп, – каже кум Мукел, – де ти його знайшов?» І що ж, ти думаєш, відповідає Акоп? «На озері Гіллі, -каже, – знайшов». – «Як же це так?» – «Та так: піймав у озері».
Геолог замислився.
– Це казка… Під землею кийок такого шляху не зробить. Десь застряв би. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю? Уже світає, давай візьмемо хлопців і підемо на гору. Можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, – сказав і почав одягатись.
– Ех, синку, – зітхнув дід, – уже скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг – тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, але не знайшли.
– А може, й знайдемо.
– Ну, що ж, – згодився дід, – ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба подивитись. Тоді у вас у голові дещо й залишиться.
День розгорявся усе більше, а поки вони підняли з ліжка сонька Грикора, і сонце зійшло.
Біля ферми хлопці зустріли Сето. Він покірно виконував розпорядження Асмік: носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що вважала за потрібне Асмік.
– Сето, ти ж син рибалки? – спитав його Камо.
– Так. Хіба ти не знаєш?
– Тому й питаю. Ти добре вмієш і плавати, і пірнати?
– Зі мною і рибі не зрівнятися.
Камо по-дружньому поклав йому руку на плече:
– Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь. На гору в черевиках не годиться.
– Знаю, – сказав Сето і весело помчав додому.
Ашот Степанович відкликав Армена убік і довго з ним про щось розмовляв.
Камо заздрісно поглядав у їх бік, напружуючи слух, марно намагаючись дізнатися, про що вони розмовляють. Почув лише кілька слів Армена, але змісту їх не зрозумів.
– Так… Я теж такої думки. Гас нам знадобиться. Гаразд!
Коли Армен підійшов до товаришів, очі його блищали якось особливо.
– Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, – сказав Армен і побіг.
Розшукавши голову колгоспу Баграта, Армен довго з ним розмовляв. Про що – невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало в нього велике незадоволення:
– А як оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.
Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен був переконаний у тому, що, навіть дізнавшись для кого гас і для чого, рахівник заперечуватиме – так не любив він юннатів.
– Для чого гас – ти дізнаєшся потім. Наш учений не хоче відкривати своєї таємниці, – сказав Баграт, посміхаючись. – Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я – ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого він їм знадобився.
На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.
Старанно позатикавши їх, Армен повернувся до товаришів.
– Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде на колгоспний склад, – звелів він, – а я поки що збігаю до Арама Михайловича.
Хлопці, нічого не розуміючи, перезирнулись.
– Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба не ясно? Баграт нам на дорогу харчів дає! – зрадів Грикор і подався додому за мішком.
Та яке було його розчарування, коли в коморі йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!
– Що це за жарти? – ладен був розсердитись Грикор.
– Дозволь і нам пожартувати, – засміявся Армен. – Ну, беріть кожен своє, чого стали!… Нащо беремо? Поки нічого не скажу, потім дізнаєтесь.
– Вчена людина, без розуму нічого не зробить, – допоміг Арменові дід.
Він теж узяв бутель з гасом і поставив у свій кошик.
«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» – намагалась розгадати цю загадку Асмік.
Завдавши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід разом з приїжджими геологами.
У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ
Долаючи гребені і розколини гір, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Розпечене повітря обпалювало обличчя. Асмік, яка спочатку перестрибувала з каменя на камінь, наче коза, тепер ішла важко дихаючи і часто зупинялась. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати від Камо, який бадьоро крокував попереду. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи товаришів веселими жартами.
Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов дід Асатур. Він підбадьорював молодь: