– Ну що поробиш! Що було, те минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш, ще треба, одвезеш. Колгосп зі мною потім розрахується, – спробував він заспокоїти Сето.
– Я в село більше не повернусь, – розплакався хлопець.
– Як це так «не повернусь»? Адже ж не залишишся ти тут!
– Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?
– Чому не повірять? Хіба в поїзді акту не склали?
– Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі мав погану репутацію. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Отже, вірно про мене говорили: «Сето непоправний». – І він гірко заридав.
Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.
Неспокійно спав Сето цієї ночі. Він перевертався з боку на бік на ліжку, тяжко зітхав.
Думки весь час поверталися до нещастя, яке несподівано спіткало його.
Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспу гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює під час канікул, то й сам виплатить свій борг!… Та чи ж усі повірять, що гроші справді у нього вкрали? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив не повертатися у село.
***
Минуло кілька днів, і по селу пішла чутка, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.
– Ну що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? – сказав Артем. – Хіба я не казав, що вовка покликали за овечкою доглянути?
Баграт мовчав. У його серце теж закралась тривога: термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні вісті… Та у нечесність хлопчика не вірилось.
– Знаєте що? – сказав він, подумавши. – Як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього, не могло не вплинути на нього добре. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний.
…В той час як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти сиділи біля току в глибокій сумній задумі. їх пригнічувала не тільки пропажа трьох тисяч карбованців, але і втрата товариша.
– Невже ми помилилися в Сето? – задумливо спитав Камо.
– Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, – твердо сказав Армен.
– Мені теж здається, що цього не може бути. Щось трапилось, – висловила свою думку Асмік. – Сето в той день навіть заплакав. Ні, серце моє чує, що нічого поганого він не зробить…
***
Між станціями Калагеран і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких мостів, перекинутих через яри, де збираються каламутні потоки дощової води.
Обходячи свою дільницю, колійний сторож Мовсес зупинився на одному з таких мостів. З яру йшов задушливий сморід.
«Напевне, поїзд зарізав якусь худобину»,- подумав Мовсес.
Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднілося щось темне.
Мовсес підійшов і зупинився, вражений. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. Недалеко від нього в траві валявся портфель.
Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, ахнув.
Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, озирнувшись на всі боки – чи ніхто не бачив, – поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.
Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було таких великих грошей! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.
«Ні, – вирішив Мовсес, – гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна».
Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Мануку Серобяну.
– Ти з портфеля нічого не брав? – підозріливо глянув на сторожа сержант.
– Нічого, білим світом клянусь! – захвилювався старий. – Я чужого не візьму, не такий! – додав сторож.
В міліції підрахували гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин упав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікаря, тиждень тому.
На другий день сержант міліції Манук Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів про сумну пригоду.
Сумна звістка розхвилювала Баграта. Він відчував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи колгоспне доручення.
Безмірно були засмучені й друзі Сето.
– Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! – схлипуючи, казала Асмік.
Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпившись, а Грикор, одвернувшись, щоб не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.
Ну, а Сона?… Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як і у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…
ПОВЕРНЕННЯ СЕТО
Було за північ.
Недалеко від будинку тітки Сони зупинився грузовик, і з нього зійшов Сето. Машина помчала далі.
Сето. Він стояв у роздумі: що робити, як сказати матері про гроші?…
З тиждень прожив він у Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Усе це звичайно через дядькову дружину, яка не приховувала свого недоброзичливого ставлення до хлопчика. Нічого не залишалося робити, як забиратися геть, і Сето уже було вирішив влаштуватися на фабрику, де працював дядько Арут.
Про причини поганого тітчиного ставлення Сето взнав випадково вночі. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:
– І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!… Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?
– Ну, вдова вона, тисячі турбот у неї, – намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.
– Ти не захищай! Сільські всі такі – зажерливі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!…
Ця розмова так вплинула на Сето, що він одразу ж вирішив послухатись дядькової поради і повернутися в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і не наважувався постукати. Звідки ж він міг знати, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяне зернятко, ладна була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син!
– Незабаром усі дізнаються про мій приїзд, – думав Сето. – Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи розповідь про пригоду в поїзді, про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, – скажуть, – як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»
Ні, про крадіжку він нікому нічого не скаже. Гроші не пропали. Я залишив їх у дядька Арута… Дядько наказав мені повернутися в колгосп і йти на роботу. Він обіцяв, що купить усе сам і пришле. А як же й справді бути з грошима?… Сето задумався… Дарма, гроші він заробить і пошле дядькові Аруту нишком. Попросить купити найкращу рушницю і приймачі і з ким-небудь прислати. Про це Сето нікому не розповість. Хіба що тільки матері. Упаде їй у ноги, проситиме, щоб нікому не проговорилася. А гроші він заробить… А що, коли мати не послухає його? Не захоче приховати цієї страшної таємниці?… Почне розповідати на селі, кричати, проклинати – аби легше стало на душі…
Він підняв руку, щоб постукати, але одразу ж опустив її.
Сето добре знав материну вдачу. Розсердившись, вона протягом кількох хвилин мовчала, а потім вибухала, як бомба…
«Ну, зараз посипляться на нього прокльони! Піду-но я краще до діда Асатура, а вже ранком розберемося з матір’ю», – вирішив він.
Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.
– Хто там? – почувся сонний голос дідуся.
– Це я, дідусю, відчини.
Дід вийшов напівроздягнений. Побачивши Сето, він було позадкував, та, зрозумівши, що сталося, так зрадів, так щиро обняв хлопчика, що той розгубився. «Чого це він так радіє? – подумав він. – Ага, дідусь, мабуть, думає, що я йому рушницю привіз».
А старий захоплено крутив Сето на всі боки, обмацував його і раз у раз повторював:
– Живий?… Живий!… Ну, слава богу!…
– Живий, звичайно. А що таке, дідусю?
– Оце так історія!… Ну, біжи швидше до Баграта, а то в поле поїде. Біжи, біжи!
Сето не розумів дідуся. Чому це треба так рано бігти до голови колгоспу? Може, він ще спить.
«А чого мені поспішати? Дядько Баграт вважає тепер мене за злодія. Та однак, – думав Сето, – коли-небудь треба розповісти. Піду зараз».
І Сето не поспішаючи закрокував до будинку голови колгоспу.
У вікні в Баграта блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт.
– Це ти, Сето? – здивувався він.
– Дядько Арут пришле подарунки, товаришу Баграт, я йому залишив гроші. Не хотів що попадеться під руку купувати. Він пошукає і пришле… Найкращі, – намагаючись приховати хвилювання, говорив Сето.
– Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу? – перепитав Баграт.
– Ні, товаришу Баграт, це я… Я додому заходив і в діда Асатура був.
– Що мати сказала? Не лопнуло її серце від радості?
– Та я не постукав… Вона, звичайно, на мене дуже сердита.
– Ну, заходь. То як же ти, хлопче?… Як ти ожив? – уже сміявся Баграт.
– Товаришу Баграт, – почав благати Сето, – як це «ожив»? Коли ж я помирав?
– Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як твій дядько може купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?
Сето так і підстрибнув:
– Гроші знайшлися? Злодія впіймали?…
Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.
– Ой хлопче, чи то не злодія замість тебе поховали? Ану розказуй, що з тобою було.
Розповідь Сето так розвеселила Баграта, що, обнявши хлопчика, пін щиро розцілував його.
– Ану, дочко, – наказав він, – одягнись та біжи швидше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.
– Вона ночує в сестри! – гукнула з сусідньої кімнати Багратова дружина.
– До неї хай і побіжить… Так, – говорив далі він, звертаючись до Сето, – бачив би ти, що тут було!… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей по тобі журилися, як сльози лили!…
Сето не зводив з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого щирої подяки. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!… Почуття власної гідності, гордості викликала в ньому Багратова розповідь.
У кімнату ввійшла дочка Баграта – Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:
– Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік!… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. – І вона вибігла з хати.
Баграт відвів Сето в другу кімнату:
– Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так одразу зустрічатись…
Незабаром повернулась Маро, ведучи за собою тітку Сопу.
Сона зніяковіло зупинилась на порозі: для чого її кличуть, та ще так рано?
– Сестрице Сона, – сказав Баграт, – сталася помилка… Хороша помилка, не турбуйся…
Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію пригод Сето.
Сона слухала, не вірячи своїм вухам, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.
– Синочок мій живий? – криком вирвалось у неї. – Дай твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!… – І, впавши навколішки, Сона обняла ноги голови колгоспу.
Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.
– Де ж він зараз, мій синок? – стурбовано запитала Сона.
Із спальні вийшла Багратова дружина, поцілувала Сона, промовила: «Світло очам твоїм!…» Після розмови з нею Сона трохи заспокоїлась.
Тоді покликали Сето. Він убіг до кімнати і, обливаючись сльозами, обняв матір.
Багратова дружина стояла збоку і плакала.
А вранці про пригоди з Сето дізналось усе село. Особливо, звичайно, раділи наші юні друзі.
Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальникові міліції, що Сето Мартиросян, член колгоспу села Лчаван, повернувся додому здоровий і непошкоджений.
А незабаром голова колгоспу урочисто вручав юним натуралістам подарунки. За ними знову посилали Сето, цього разу до Єревана.
З задоволенням дивився Баграт на своїх юних приятелів, які одержували заслужені премії, і його чорні очі ласкаво світилися.
Цим історія Сето і закінчилась.
Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті. Загубивши гроші, хлопець глибоко пережив той пригнічений стан, якого зазнає людина, коли втрачає довір’я своїх товаришів.
І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не позбутися цього довір’я.
ТАЄМНИЦЯ СЕТО
Таємницю Сето Армен розкрив лише недавно, якось зайшовши до нього додому по книжку.
Тільки тепер він зрозумів, що відвертало його увагу від шкільних занять і чому він був «ледарем».
Скрізь у його кімнаті – на столах, стільцях, полицях, підвіконнях, зверху на шафах – лежали камінці. Вони купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Каміння велике й мале, різного кольору, різної форми…
Армен прийшов до Сето саме в той час, коли Сона слала прокльони на свого сина:
– Щоб ти луснув!… Цими камінцями не прохарчуєшся!… – І, звертаючись до Армена, кричала далі: – Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки про камінці і думає. Ні черевиків, ні одежі не настачиш. Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось оці камінці… Та бодай би вони пропали! Всю хату завалив, пройти нема де… – І Сона спересердя почала викидати камінці у вікно.
Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але твердо:
– Ну чого ти? Я ж працюю тепер. Чого ти гніваєшся?
– Працюєш, правда, – подобрішала Сона, – але голова твоя, як і давніше, у горах… І ноги не звихне, може б, тоді не міг по скелях лазити!… Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття збив… Чи подумав хоч раз, скільки нам усього треба?
І довго ще Сона скаржилася на свою «гірку долю». Нарешті вона витерла сльози кінцем фартуха і вийшла.
Це видовище – купи каміння, розкиданого по підлозі, скарги і лайки тітки Сони – іншим разом справили б на Армена тяжке враження. Але зараз він подумав зраділо: «А ми вважали Сето за ледаря!… Ось чим він захоплюється!…»
Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто нічого не знав про його прагнення, а тому і допомогти йому не могли, не могли і спрямувати його по вірному шляху.
Армен узяв у руки один з камінців, важкий і величенький. Світлячками виблискували в ньому якісь яскраві зернятка.
– Чи це не золото? – спитав він.
– Ні, – засміявся Сето, – це мідна руда… Я знайшов її під чорними скелями.
– А цей чорний блискучий камінь?
– Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінь.
– Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?
– Ні, – усміхнувся Сето, – яка ж це земля! Це залізо.
– Але ж воно зовсім не схоже на залізо.
– І не повинно бути схожим. Ашот Степанович каже, що руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній – ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини одержують алюміній… А цей камінець, такий тьмяний – адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…
Сето був у своїй стихії, його чорні очі наче горіли вогнем. Він запалився і одну за одною показував Арменові свої дорогоцінні знахідки.
– Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Тут знову винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу». Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться і залишиться чисте залізо… Подивись, що я зробив у нас у хліві…