Весняний, теплий день розкривав свої обійми назустріч подорожнім. Вони йшли поміж старими величезними деревами, потопаючи в м’якому моху, милуючись витіювато розкиданими сонячними плямами, що насилу пробивалися поміж густими кронами, і весело згадували останні дні. Аріяна перестрибувала невеличкі струмочки, всіяні по берегах весняними квітами, вдихала солодке п’янке повітря, незрозуміло чому посміхалася і не могла перестати дивуватися. Як же все-таки красиво! Казково!
Попереду відкрилася велика галявина, залита золотим світлом, суцільно всіяна кульбабками. Білими, пухнастими, повітряними. Як Аріянин настрій. Вона вбігла на цей чудовий острівець, і слідом піднялися в повітря легкі, майже невагомі парашутики. Вони весело кружляли, летіли один одному назустріч і тут же розліталися, утворюючи білосніжний пухнастий шлейф. Аріяна присіла і провела рукою навколо себе, створюючи нові чарівні вихори. Як втриматися від бажання потонути тут? Вільно лягла на спину і розкинула руки в сторони. Нереально блакитне небо де-не-де вкрите кучерявими хмаринками. Бездонне. Теплий вітерець лоскотав і пестив шкіру, забираючи із собою зірвані пушинки і всі біди. Аріяна глибоко вдихнула, на хвилю заплющила очі і прислухалася до своїх відчуттів. ЩАСТЯ. Безмежне, чисте. Воно вливалося з кожним новим подихом, розчинялося в ній, оселялося в кожній клітинці, переповнюючи серце. ЩАСТЯ. Світле і яскраве...
— Мені буде тебе не вистарчати.
Щастя... Таке прекрасне відчуття, але таке швидкоплинне... Воно потрохи згасало, смуток легким серпанком огортав Аріяну. Весь час її перебування тут вона прагнула додому. Вона не могла знайти спокій, поки не досягла мети. Та досі вона не задумувалася, що... що покине це місце назавжди. Ніколи не повернеться сюди... Ніколи більше не побачить Іллю...
— Тобто я дуже радий, що ти повертаєшся додому. Насправді. Я знаю, як ти мучилася від цієї невідомості, невизначеності, як сумувала за своїми рідними. Просто... Кого ж я буду рятувати щодня?
Останню фразу Ілля сказав задерикувато, але вона не дуже йому повірила.
— Ілля...
— З тобою не засумуєш, незважаючи на те, що ти вельми проблемна особа... — він знову посміхнувся. — Хоча... Як ти одного разу мені сказала, невідомо, як повів би себе я, якби потрапив у твій світ. Бабуся іноді в загальних рисах розповідає, але… Розкажи, як він виглядає?
Аріяна повернулася до хлопця, що лежав поруч.
— Він інший... Тобі, мабуть, важко таке уявити. Ми живемо у великих містах, в шаленому, з твоєї точки зору, темпі. Ми літаємо... — вона замовчала, раптова думка прийшла в голову. — Ти... хотів би все побачити на власні очі?
— Я не можу переходити в інші світи. Я до них не належу. Це може мати наслідки. Як твоє перебування тут.
— Які наслідки може мати моє перебування тут?
— Хто знає? Важливо те, що ти порушила статус секретності. Через тебе хтось може дізнатися про наше існування.
— Я нікому не розповім!
— Це може статися випадково.
— Ні!
— Сперечатися безглуздо... Просто такі речі не повинні траплятися. Ти просто ще не знаєш, як насправді важко зберігати секрет наодинці. Тобі буде дуже, дуже сильно хотітися розділити його з кимось. Бажання може стати непереборним.
Вона мовчки слухала його слова і думала, що Ілля не просто так їх каже.
— Значить… Ми більше не побачимося?
Остання фраза вирвалася в Аріяни несподівано. Вона не хотіла її промовляти, немов боялася, що, озвучивши словами, надасть її значенню матеріальності. На деякий час настала тиша. Може, Ілля так само боявся озвучити відповідь, котру обидвоє знали. А вітер гнав і гнав випадкові хмаринки небом, шелестів листям, грався із кульбабками, нечутно розповідав свої секрети і таємниці, тихесенько шепотів... її ім’я? Її ім’я та ім’я Іллі. Дівчина хитнула головою, відганяючи дивну ману, та вона не щезла, а стала ще більш виразною. Ілля стривожено піднявся на лікті і прислухався. Їй не здалося, він також чув. Раптом він схопився і прокричав:
— Ми тут!
— ...до мене...
Приніс вітер у відповідь.
— Щось сталося, біжимо!
Ілля схопив Аріяну за руку і понісся вперед. Вона, ще не до кінця розуміючи, побігла слідом. Здалеку побачила Ядвігу Гордіївну, що стояла під величезним дубом, схвильовану, на плечі сумка с Малюком. Смутна здогадка промайнула в думках.
— Ледь вас знайшла! Навіщо ви так далеко пішли? В нас мало часу!
— Що...
— Позачерговий спалах! Ми ще можемо встигнути, покваптеся!
Археолог поглянула на невелике дзеркальце в руці і, поманивши їх рукою, стрімко заглибилася в ліс. Аріяна, розгублено поглянувши на Іллю, кинулася слідом. Вона хотіла щось сказати Ядвізі Гордіївні, заперечити, але швидкий крок поступово переростав у біг, і нічого не залишалося, як слідувати далі.
Все повинно було бути не так. Тобто вона хотіла потрапити додому, більше за все на світі, але не так несподівано... Залишилося відчуття незавершеності... Вона щось не встигла зробити...
А ось і воно. Те саме місце. Загадковий валун. Так і не дізналася, що на ньому написано. А ось і перехід. Знайоме мерехтіння. Вони встигли...
— Я — вперед, перевірю, чи все гаразд по той бік. Чекайте мене.
З цими словами Ядвіга Гордіївна ступила вперед і немов розчинилася в повітрі.
Аріяна стояла неначе громом прибита, все ще важко дихаючи від бігу, не в стані зрушити з місця. Надто швидко... все надто швидко...
Вона повернулася до Іллі і поглянула на нього. Він стояв такий же захеканий і розгублений.
— Ілля...
Не витримавши, кинулася вперед і обійняла хлопця за шию. Його неслухняне волосся лоскотало щоку, зрадницькі сльози, з’явившись, як завжди, несподівано, потекли по щоках.
— Ілля... Я... — так тихо шепотіла, що сама себе майже не чула.
Він мовчки обійняв Аріяну у відповідь. Сильно і одночасно бережно.
— Адже ми ще побачимося?
— Я ж тобі обіцяв, що поверну додому… — ледь чутно прошепотів їй на вухо.
Тихі кроки почулися позаду, повернулася Ядвіга Гордіївна.
— Аріяна, вже час...
Дівчина відчайдушно уткнулася Іллі в плече. Він на мить ще міцніше обійняв її і відпустив.
— Ти йди, чекай коло переходу в печері, я — слідом.
Сльози котилися і котилися по щоках.
Чому вона не знає, що сказати? Чому Ілля дивиться таким же сумним поглядом і мовчить?
— Спасибі... — чи то прошепотіла, чи то сказала про себе і, піддавшись миттєвому імпульсу, стала на пальчики, легенько торкнулася губами його губ і, вже не обертаючись, метнулася в перехід.
Розділ 11
По той бік була пітьма. Легкий переляк, що щось пішло не так, минув, як тільки зрозуміла, що тут всього-на-всього ніч. Блакитне мерехтіння було єдиним світлом у бездонному мороці печери. Вона була вдома... Радість повернення і гіркота розставання незбагненно змішалися... Так хотілося плакати... Від щастя... І від печалі...
Розгублено дивлячись крізь сльози в бік виходу, Аріяна чекала. Ядвіга Гордіївна трохи затримувалася, та ось пролунали гучні кроки по дну кам’яної печери.
— Зараз друга година ночі. Нам варто обговорити деякі речі перед тим, як ти потрапиш додому, тому ми зачекаємо з твоїм поверненням до ранку. Побудеш у мене.
Спалахнув яскравий ліхтарик і освітив вхід печери. Аріяна судорожно зітхнула, витираючи сльози зі щік.
— Я знаю, тобі сумно... Такі події залишають виразний слід у свідомості. Та це — вже минуле, — археолог підійшла до дівчини і обійняла її. — Не плач. В житті багато ще буде розставань, але і багато зустрічей.
— Я більше не побачу Іллю?
Аріяна спитала так тихо, що заледве сама себе почула. Ядвіга Гордіївна погладила її по волоссю.
Шлях з лабіринту запам’ятався погано. Йшли повільно, світло двох місяців і зоряного неба не стільки допомагало, скільки ускладнювало рух, до невпізнання перетворюючи навколишні скелі, що відкидали криві, лякаючі тіні. Малюк, котрого несла Ядвіга Гордіївна, був тихий і спокійний. Може, змучився, а може, розумів, що повернувся. Аріяна йшла слідом, вдихаючи нічну прохолоду, а насправді все ще відчуваючи теплоту того дня, солодкий смак щастя. Вона йшла, а за нею невидимим шлейфом тягнулися чарівні спогади.
Ось уже і лабіринт позаду, звивиста доріжка підвела до хатинки археологів. Добре, що в ній жила тільки Ядвіга Гордіївна. Увійшовши всередину, господарка запалила яскраве штучне світло, від котрого Аріяна заплющила очі. Пройшовши крізь зал з експонатами, опинилася в коридорчику з кількома зачиненими дверима. Нереально.
— Тобі — направо. Там і душова є, думаю, ти захочеш освіжитися. Залиши речі, я кину їх до прання і принесу тобі щось замість піжами.
Залишившись одна, Аріяна знесилено опустилася в м’яке крісло, що відразу пристосувалося до її габаритів. Здавалося б, це саме крісло повинно бути незвичним після стількох днів у майже спартанських умовах, та ні, воно було як старий, перевірений друг. Так би і сидіти, ні про що не думати... Але надто багато думок...
— Ти ще не роздягалася? А я тобі футболку принесла і чаю попити. Візьми.
Стрепенувшись, Аріяна підняла погляд на Ядвігу Гордіївну, яка щойно увійшла. Археолог кинула одяг на ліжко і піднесла гаряче горнятко, з якого підіймалася пара. Дівчина заперечливо похитала головою.
— Я наполягаю, щоб ти випила.
Аріяна знехотя ковтнула. Видно, вже відвикла від звичайного чаю, смак здався їй неприємним.
— Зайду через пів годинки, коли ти будеш вкладатися спати.
Дівчина згідно кивнула, поставила напівпорожнє горнятко на тумбочку і змусила себе піднятися. Під струменями гарячої води трохи розслабилася, їй захотілося спати. Дивно, адже ТАМ тільки день, вона не так давно прокинулася. Натягнувши свіжу футболку, почала звично промацувати кишені джинсів і сорочки перед пранням. В одній із них виявила заколку-гребінчик... Даринчин. Це ж треба, вона скористалася нею вчора, щоби сколоти волосся, і, мабуть, машинально запхала до кишені. Що тепер з нею робити? Передати з Ядвігою Гордіївною? Поки краще покласти в тумбочку, а то загубиться.
От і все. Ні, ще ні. Вивертаючи джинси навиворіт, побачила, що в одній із кишень щось є. Зовсім тонке, як папір, тому одразу не помітила. З цікавістю розглядаючи витягнене незрозуміле щось, Аріяна намагалася згадати, звідки воно могло взятися в її кишені. І загадала: консентія. Її дав їй Ілля в той злощасний день, коли вона мало не потонула в озері. Наказував пожувати, а вона не стала. Зовсім забула, що запхала до кишені. Цікаво, яка вона на смак? Виявилося — гірка. Сама не розуміла, нащо вирішила спробувати. Гіркота стікала до горла і зливалася з гіркотою на душі. І як же спати хочеться! Очі просто злипаються. Кинувши речі в купу коло крісла, стомлено дотягнулася до ліжка і, згорнувшись калачиком, стулила повіки. Спогади нахлинули без попередження. Дівчина то посміхалася їм, то сумно зітхала, в напівдрімоті їй почало здаватися, що вона все ще ТАМ... На пухнастій, білій галявині...
Тихесенько скрипнули двері, зашаруділи кроки, і поряд з Аріяною хтось присів, та сил відкрити очі не було.
— Який незвичайний і яскравий сон... Але це всього лише СОН... Сон, котрий не можеш згадати зранку… — тихенько нашіптував м’який голос. М’який, однак владний.
Аріяна хотіла заперечити, та могла тільки слухати. І вона слухала.
Прокинулася з думкою, що їй наснилася несусвітня нісенітниця. За вікном почав сіріти світанок, розмиваючи спогади сну, в котрому хтось намагався переконати, що дев’ять найдивовижніших днів у її житті були нереальними. Дивний сон. У роті все ще відчувалася терпка гіркота. А консентію вона, здається, все-таки проковтнула. На табуретці коло ліжка лежали її речі, чисті і попрасовані. В хатинці панувала тиша. З великим зусиллям придушила в собі бажання вийти на зв’язок із домом. Там, можливо, ще сплять.
Як швидко адаптується людина! Зараз Аріяна почувала себе так, ніби події, що відбулися всього пару годин тому, були дуже, дуже давно. Живиця, таємничий віковий ліс, хатинка ставали все більш абстрактними і далекими. Тепер це просто частина спогадів. Нехай і дорогих, незабутніх. Зачинилися чарівні дверцята. Діставши з тумбочки Даринчин гребінець, Аріяна трепетно затиснула його в руці. Якби не ця дрібниця, можна взагалі подумати, ніби нічого цього не було. Все настільки неймовірно. Лише відчуття, переживання, емоції залишилися такими ж живими. Тільки заплющити очі і можна відчути дотик пушинок до шкіри, запах квітів та суничний подих Іллі…
— Ти не спиш? Я прийшла тебе будити, скоро тут з’являться твої родичі. Вже їм повідомила.
Ядвіга Гордіївна заглядала в злегка прочинені двері. У Аріяни при її словах схвильовано застукало серце. Вже скоро, зовсім скоро!
— Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Довелося посидіти з тобою вночі, ти погано спала. Тобі снилися страхіття?
— Щось на зразок того.
— Ти розмовляла уві сні. Про своє перебування у Лабіринті. Я розумію, таке пережити... Та не хвилюйся, все пройде... Ти так нічого і не згадала?
— Не згадала чого?
Аріяна спантеличено подивилася на Ядвігу Гордіївну. Та вже увійшла і розкривала темно-сині, справжні штори.
— Того, що відбулося за ці нелегкі кілька днів.
Дівчина мовчала. Про що взагалі мова?
— Це надзвичайне везіння, що ти не забрела надто далеко і змогла вибратися з Лабіринту самостійно. Таке не кожному дорослому під силу. Благо йшли дощі, нестачі в прісній воді не було.
Аріяна в заціпенінні переварювала почуте. Чи не божевільна вже вона, насправді? Що значить — вибралася самостійно? Які дощі? Крізь відкриті штори відкрився похмурий, сірий пейзаж. Ядвіга Гордіївна прочинила вікно, потягнуло вологою свіжістю дощового повітря. Скориставшись моментом, дівчина розкрила долоню. В ній лежала приколка. Даринчина. Хіба ні?
— Ти молодець, сама витримала і дракончика не відпустила від себе.
Так, так, так. Вона не божевільна. Чи тоді звідкіля в неї приколка? Вона не така, як роблять тут. Ручної роботи, ні на що не схожа. Все було насправді. Їй не могло стільки всього наснитися. Це неможливо! Вона пам’ятає все детально від першого до останнього дня! Таких реальних послідовних снів не буває! Та якщо не вона божевільна, то що, Ядвіга Гордіївна?
Той голос, коли вона засинала вночі... І так спати хотілося... На тумбочці стояло горнятко.
— Можна мені ще такого ж чаю, як вчора? Ніколи подібного не пила...
Аріяна потихенько сіла на ліжку, спустивши ноги донизу і потягнувшись до тумбочки.
— Такого більше немає, знайшла одну порцію, навіть не знаю, звідки він узявся в нас.
— Я, здається, не допила всього. Може, його розігріти?
Ядвіга Гордіївна швидко взяла горнятко і, поглянувши всередину, промовила:
— Цей вже несвіжий, я зроблю тобі новий, а ти поки одягнися.
І вийшла.
Аріяні доведеться все забути. Такими були слова археолога, сказані їй одного разу. І вона дотримала слова. Дівчина готова була посперечатися на все що завгодно, що чай не простий. Який саме, вона не змогла б сказати. Щось, що пригнічує волю, робить її піддатливою навіюванню, гіпнозу. На рівні підсвідомості людям можна всіляке навіяти. Та нічого не вийшло. Аріяна все пам’ятала. Чому? Гіркота у роті. Як не смішно, та її врятувала консентія, отримана від Іллі. Адже русалки, мабуть, також гіпнотизували жертв, заманюючи їх у воду. Отже, раз Ілля дав її як засіб захисту від русалок, вона допомагала залишати свідомість чистою. І якби не ця випадковість...
— Ось твій чай. Ти ще не одяглася?
— Я швидко.
Аріяна взяла джинси і почала їх натягати. Що ця випадковість для неї? Ядвіга Гордіївна вважає, що все потрібно забути. Але ж цього не хочеться! Як можна хотіти забути все те, що сталося? Забути Іллю? Він врятував її. Став для неї кимось особливим... Ще одні слова з’явилися із пам’яті. Слова Жар-птиці. Вони були такими незрозумілими і стали такими очевидними зараз. Вона знала, знала, як все станеться. Знала, що Аріяна повернеться. Знала, що... через звичайну випадковість у неї буде вибір: пам’ятати або забути... Непростий вибір... Від котрого, можливо, будуть залежати долі інших людей...
Зустріч з батьками Аріяна згадувала згодом як одну із найщасливіших подій в її житті. Сльози та обійми. Як вона скучила за всіма! Але ж вона-то знала, що з ними все гаразд, а вони не знали, що з нею. Мама довго обіймала Аріяну і ніяк не хотіла відпустити її. Тато, Світлана, тітонька Асія і бабуся з дідусем не могли натішитися. Звичайно, Аріяну оглядав лікар, розпитував психолог. Його не дуже здивував факт Аріяниних провалів пам’яті. Психогенна амнезія — пояснив він. І невизначено сказав, що, цілком імовірно, події тих днів відновляться в пам’яті з часом. Хоча не обов’язково. Рекомендував відпочинок, не ізолюватися від навколишнього світу, а спілкуватися з друзями. Брехня пройшла гладко.