Анатолій Рибаков
1
Коло пивниці «Гротеск» походжав Вітька Буров, на прізвисько Альфонс Доде. Порожні пляшки приймали на подвір'ї пивниці, і Вітька бачив усю чергу.
Змарнілий дідусь, гномик в окулярах, складав пляшки в ящики: темні — пивні, світлі — горілчані, жовтаві — з-під лимонаду й ситра. Пляшки здавав Шнира, а в черзі, яку Шнира закривав спиною, Фургон, Паштет і Білка перекладали пляшки з ящиків у свої сумки, маючи намір продати їх ще раз.
— Тридцять п'ять копійок, — оголосив гномик Шнирі, — так тебе вчили у школі?
Шнира витяг кепку з кишені, насунув на голову, на очі, відійшов, потім непомітно став за Паштетом і наповнив кошик пляшками з ящиків.
— Одержуй гроші, віднеси мамі, ти гарний хлопчик, — закінчив гномик торг з Фургоном.
Хлопці вважали це за гру, ризиковану, але захоплюючу та ще й з прибутком. Гроші їм були потрібні для поїздки в Крим.
Потім, сидячи на кострубатому асфальті, вони здавали виручку Вітьці Бурову.
— Вісімдесят дві копійки, доповів Шнира.
— Молодець, гарний хлопчик! — на втіху всій компанії, передражнив Вітька гномика. — Слухайся мами!
— П'ятдесят вісім копійок, — сказав Фургон.
— Поганий хлопчик, лінькуватий, вийди з класу!
— Дев'яносто три, — докинула й собі Білка.
— Ізюм — білий хліб! — вигукнув Вітька (вищої похвали він не знав).
Вони пішли по Смоленському ринку, могутня компанія, об'єднана потаємною метою, на чолі з безстрашним ватажком, котрий безцеремонно всіх розштовхував: «Куди преш, не бачиш — діти!» — фраза, що також викликала в них захоплення.
Службовці в косоворотках, мануфактурники в піджачних парах, у галстуках і без галстуків, з метеликами й без метеликів, продавці овочів у брезентових і рибники в шкіряних фартухах, селяни в намащених чоботах і селяни в личаках, українки в сукняних свитах, китайці з повітряними кулями і всякими паперовими чудесами, залізничники у формених куртках, баришники, спекулянти, молочниці, байдужі шевці, точильники, босяки — все це збіговисько людей рухалося, гомоніло, сперечалося, торгувалося, співало, грало, плакало, проклинало, збиралося в юрби, розтікалося по Новинському й Смоленському бульварах і найближчих до ринку провулках.
Товстий незграбний Фургон затримався біля продавщиці з лотком на грудях. На її форменому кашкеті золотим шнуром вигаптувано «Моссільпром».
— Іриски, — доповів Фургон.
— Вивіска на голові, крамниця на пузі! — відповів Альфонс Доде.
Фургон уторопав, що ірисок не буде.
Суворе Вітьчине серце здригнулося лише тоді, коли він побачив гінку українку в намисті, що продавала пряники в ятці під вивіскою: «Наталка з Києва».
Вона помітила Вітьчин зачарований погляд.
— Усі ви дивитесь на мене, а не купуєте.
Вітька кинув на прилавок гроші — широка влюблива натура — роздав усім по прянику, собі не взяв, здачу поклав у нагрудну кишеню.
— Це кримські.
— З Криму приїхали? — поцікавилася «Наталка з Києва».
— Нібито, — невизначено відповів Вітька.
По базару розвалькуватою вуркаганською ходою простував Шаринець, нікчема в кашне, сторожко скоса позирав рудим оком.
Вітька напружився, готовий до сутички.
— Білка! — вимогливо гукнув Шаринець.
Білка не обізвалась на поклик Шаринця, запитливо дивилась на Вітьку — сильного, сміливого, та ще й такого, що купує пряники.
Шаринець пройшов, усміхаючись, як людина на ринку надто поважна, щоб знатися з такою дрібнотою.
Але дрібнота знала, що Шаринець боїться Вітьки, і це посилювало в них свідомість своєї могутності.
2
На своєму дворі вони теж були господарі. Старші хлопці їх не чіпали, побоюючись Вітьки, ровесники хотіли потрапити до їхньої компанії, але компанії більше ніхто не потрібен: узяти всіх у Крим не можуть. Вони сиділи в затінку восьмиповерхового корпусу. Шнира та Фургон малювали крейдою на асфальті пальми з високою кроною, хвилясте море, чайок, сонце з довгими променями — все це мало зображати Крим. Вітька мовби знехотя бавився фінським ножем і курив цигарки «Наша марка» — єдина витрата з кримських грошей, яку він собі дозволяв. Цигарку одержав також і Паштет. Шнирі й Фургону дали затягнутися. Шнира виказав насолоду, якої ще не відчував, Фургон закашлявся, Білці нічого не дали — дівчатка не повинні курити.
Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою.
— Увесь двір розмалювали, шибеники!
Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку.
— Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль.
Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду.
На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню — чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра — його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом.
— Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, — пояснив Юра, — і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка — колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця — не знаю.
— Який справді товстий хлопчик Фургон, — погодився Валентин Валентинович, — перегодований.
— Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько — інженер на фабриці.
— Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде?
— Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська.
У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.
— А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра.
— Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович.
— Вітьчин конкурент за вплив у дворі.
Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:
— Фургон, скажи вірш!
— Який?
— Про гарну людину.
Фургон ударив себе в груди:
Рожа брита,
Грудь открыта,
Брюки клеш,
Даешь — берешь!
— Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш?
— Про що?
— Про гарну людину.
— Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон.
— Фургон! — гукнув його Шаринець.
— Чого?
— Підійди!
Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:
— Стій!
Фургон зупинився.
— Навіщо пішов?
— Так він покликав.
Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.
— Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира.
Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.
— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.
Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.
Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.
— За що ти його?
Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.
— А тобі що до того?
Юра дав довідку:
— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.
— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.
— Вітька сильніший.
— Сильніший той, хто сміливіший.
— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.
Вітька бавився фінкою.
— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.
«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.
— Сховай ніж!
— Так і сховав…
Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.
Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.
Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.
— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?
Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.
— Чий ніж?
Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше.
— Твій? — запитав міліціонер у Вітьки.
— Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька.
Білка показала на Мишу:
— Його фінка, він хотів Вітьку порізати.
— Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?
Шнира і Фургон мовчали.
— Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.
— Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра.
— Ну, знаєш… Я тебе не розумію!
Валентин Валентинович звісився з вікна:
— Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.
Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:
— Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина.
— Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?
— Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки.
Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.
— Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці.
Міліціонер опустив ніж у сумку.
— Розберемось, ходімо!
І разом з Вітькою рушив до воріт.
— Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.
— Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.
3
Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.
— Голубе, — сказав він Юрі, — ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.
— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.
— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!
— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?
— Ти теж не комсомолець.
— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.
— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.
— Длубатися в чужому сопливому носі?
— Що ж тебе приваблює? — й собі запитав Валентин Валентинович.
— Кіно.
— Є здібності?
— В кіно потрібен зовнішній вигляд.
Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.
— Зовнішність у тебе є.
— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.
— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.
— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?
— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?
— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!
— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.
— Мені потрібна незалежність.
— Професія актора тобі її дасть?
— До певної міри.
— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…
Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.
— Але де їх узяти?
Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.
— Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. — Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». — Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.
— На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?
— Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» — не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс — не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером — підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде — заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?
— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.
— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…
— Мати? Що це таке? — запитав Юра.
— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!
— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.
— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.
— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.
4
Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.