Підійшов Валентин Валентинович.
— Що ви робите, Мишо? — Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.
Миша показав на блокнот.
— Занотовую, куди відправлять товар.
— Це має відношення до вашої дипломної роботи?
— Авжеж. «Транспортування готової продукції».
— Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. — Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. — Станція призначення — Батум, одержувач — швейна фабрика товариства «Друг дітей».
— Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.
— Аж надто довго все це триває, — підхопив Валентин Валентинович, — і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.
Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.
У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.
Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.
— Представник диткомісії, громадянин Навроцький! — вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.
Валентин Валентинович оглянувся.
— Мене кличуть… Іду!
Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:
— Зараз буду вантажитися!
Показав вантажникам порожній вагон у тупику:
— Нумо, хлопці, давайте посунемо, по чвертці на брата!
Сказав щось машиністові та зчіплювачеві й рушив до порожнього вагону, на ходу кинувши Миші:
— Допоможемо, Мишо!
Миші сподобалася його весела хвацькість, і він допоміг вантажникам підштовхнути вагон до состава.
Забрязкотіли буфери, зчіплювач накинув зчеп, Валентин Валентинович відтягнув двері вагона, вони м'яко покотилися на роликах, вантажники встановили трап, почали носити паки.
Стоячи у вагоні, Валентин Валентинович упевнено порядкував:
— Хутко, хлопці, крок назад, два вперед, пак на пак, товару якраз на вагон. Кепсько вкладемо — доведеться перекладати.
Він зіскочив з вагона й пішов у склад.
— Накладна готова?
— Готова, — відповів Юра.
— Молодець.
Притискаючи книжку лінійкою, Юра відірвав і передав йому накладну.
Валентин Валентинович глянув на состав (зчіплювач закривав і опломбовував вагон), кивнув Юрі й Панфілову: «До нових зустрічей!» — і через бокові двері вийшов на вулицю.
Машиніст дав гудок, состав рушив і витягнувся з воріт фабрики. Миша занотував вагон Валентина Валентиновича.
І тільки-но зачинили ворота за составом, до складу зайшов інженер Микола Львович Зимін. Він був гладенько поголений, у добре відпрасованому костюмі, тримався підтягнуто. Поза очі його звали «пан» — слово на той час уже не образливе, а насмішкувате. Воно було незаслужене й примушувало Миколу Львовича триматися ще пряміше, говорити ще спокійніше.
— Де бракована партія? — запитав він у комірника Панфілова.
— Яка, Миколо Львовичу? — перепитав Панфілов.
— Для диткомісії… Я наказав Красавцеву затримати її. Передав він вам мої розпорядження?
— Правильно, наказали… Але ж транспорт уже навантажили, не розвантажувати ж його, Миколо Львовичу.
— Цікаво… — невдоволено мовив Зимін і вийшов зі складу.
Миша добре пам'ятав: Красавцев приходив на склад
Два червонца, три червонца или сразу пять,
За червонцы, за червонцы можно все достать…
Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.
Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…
— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.
— Почекаю, — відповів Миша.
Він стояв біля завіси й дивився в зал.
— Ну й пики!
— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.
— Яких саме?
— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.
— Точніше, хазяї своїх грошей.
— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.
— Постараюся, — розсміявся Миша.
— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?
— Бачу.
— Цей череванчик коштує сорок тисяч.
— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.
— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.
— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.
— Хто це Красавцев?
— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.
— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.
Мишу вразив жовчний тон Славки.
— Хіба ми з цим не боремося?
— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?
— У Сибіру?
— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!
— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?
— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..
— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?
— Вони.
— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.
— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.
— І вони часто тут бувають?
— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.
— І скільки він коштує?
— Не знаю, загадкова фігура.
— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.
— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.
— Поворотний бік, а покидьки.
— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.
— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.
— Зачекаєш? — спитав Славка.
— Зачекаю, — відказав Миша.
Заграв оркестр.
Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.
Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.
Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.
— Тут уся сума?
— Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?
На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.
— Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.
— Чому?
— Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.
— З ним не можна порозумітися?
— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.
— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.
Красавцев покосився на нього.
— Якби я не попередив Панфілова…
Навроцький перепинив його.
— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.
Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.
— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.
— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.
— Якщо в них особливо не порпатися.
— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.
Оркестр замовк.
— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.
Підводячись, Красавцев посміхнувся.
— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.
Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.
— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.
— Чудово!
Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.
— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.
— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.
— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.
— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.
— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.
— Справді? Чому? — запитала Люда.
— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.
— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?
— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.
— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.
— Не вмію.
— Фокстрот — це дуже просто.
— Мені пізно вчитися.
— Вам? Ви вважаєте себе старим?
Валентин Валентинович усміхнувся:
— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?
— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.
— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.