— Це правильно, — погодилась Елен, — я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.
— Ми тебе рідко бачимо, — мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.
— Я циркова, гастролюю, — неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи — Як тобі подобається наш номер?
— Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.
— Чому? — В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.
— Мені це дещо нагадує, - відказав Миша.
— Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.
— До деяких дуже, — мовив він твердо.
— Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, — сказала Елен. — Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?
— Міг би.
— Якщо на арені будуть твої знайомі, — засміялася Елен. — Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.
— Самозванець! — засміявся Миша.
Підійшли Ігор і Серьожа — стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.
— Знайомтеся: Миша, Серьожа.
У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.
— До вас, — сказав уніформіст, звертаючись до Елен.
— Я захоплений вашою чудовою роботою, — мовив Валентин Валентинович.
— Спасибі, — відповіла Елен, — і за квіти спасибі.
— Оплески й квіти — єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, — вів далі Валентин Валентинович. — Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті — дивовижно!
Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:
— Чого ж ти не привів Генку, Славку?
— Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.
— Давненько я їх бачив.
Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.
— Ідіть, сказала Елен, — а то ваші місця займуть.
24
У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.
Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?
— Як хочете, — сказала Ольга Дмитрівна, — а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.
Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.
— З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи — нема вдома.
— Гаразд, — буркнув Андрій.
За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.
Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті — родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися й брехати. Ні, ні, ні! Саме через те він учинить так, як поклав собі. На карту поставлено не тільки його службове становище, а й його незаплямоване ім'я, майбутнє його дітей.
Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині:
— Зовсім забув! Директор просив терміново підготувати доповідну записку. Треба повертатися додому. Їдьте без мене.
— Але ж, Колю… — тільки й змогла відповісти приголомшена Ольга Дмитрівна.
— Будь ласка, благаю тебе!
Люда здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається.
Поїзд гальмував, наближаючись до платформи.
Микола Львович дістав цигарки, приготував сірники, встав і рушив до виходу.
У тамбурі він закурив. Коли поїзд зупинився, вийшов на платформу, змішавшись з натовпом пасажирів, підняв комір плаща, перейшов на іншу платформу й через хвилину-дві сів у поїзд, що йшов на Москву. Розклад він вивчив точно.
У Москві, на Арбаті, він зійшов з трамвая на одну зупинку раніше своєї; повільно пішов протилежним боком вулиці, все ще з піднятим коміром; зайшов у ворота свого будинку, коли звідти посунула юрба з кінотеатру «Арбатський Арс», — Микола Львович свій приїзд розрахував так, щоб потрапити до кінця сеансу. Змішавшись з юрбою, він пересік двір, кинув погляд на вікна своєї квартири — вони були темні. Із задвірка він увійшов у під'їзд чорного ходу, зійшов сходами й відчинив двері.
Не вмикаючи світла, пройшов через кухню до їдальні. В тьмяному світлі, що сіялося з вікон сусіднього корпусу, побачив папку на столі, на тому ж місці.
Микола Львович прочинив двері до Людиної кімнати. Андрій спав.
Отже, Андрій ні при чому.
У потемках Микола Львович зняв пальто, повісив на вішалку, глянув на годинник: ще тільки пів на десяту. Ну що ж! Зачекаємо!
25
З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.
Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.
Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме — не знав. Ішов з надією. Якою — теж не міг сказати.
Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього — думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.
Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.
— Цирк — прекрасне видовисько, — говорив між тим Валентин Валентинович, — але багато в чому перебільшує. Ефекту досягають маніпуляціями, глядач сприймає їх за щиру правду. На манежі чоловіки здаються Аполлонами, жінки — Афродітами, а за лаштунками… Таке розчарування… Я не кажу про Елен Буш, вона справді красуня, це робить честь вашому вподобанню.
— Чому моєму? — спохмурнів Миша.
— Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…
Миша зупинився, визивно спитав:
— Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?
Вони стояли один проти одного.
Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.
— Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.
Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.
— Ви гніваєтесь, — мовив Валентин Валентинович, — ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, — скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? — раптом запитав він.
— Мене це не приваблює.
— Шкода. Коні — моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…
— Усі люди живуть на зарплату.
Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.
— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?
Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!
Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:
— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.
Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.
— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?
Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:
— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.
— Ви не зважаєте на думку інших людей?
— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.
— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.
— Атож, не подобаєтесь.
— За що саме, цікаво знати?
— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?
— Звісно, пам'ятаю.
— Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.
— Хто сказав?
— Комірник Панфілов.
— А я при чому?
— Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.
— Ой Мишо, Мишо, — посміхнувся Навроцький, — і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того — на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.
Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:
— Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?
— Може, ви захищали інтереси свого підприємства, — сказав Миша. — А Красавцев? Панфілов?
Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.
Валентин Валентинович розвів руками:
— Про Красавцева нічого не знаю.
Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.
— А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?
— Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?
— Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.
Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.
Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:
— Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень — простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.
— Це не грошове, а моральне питання, — заперечив Миша. — За десятку людина продає честь і совість.
— Та нічого я йому не давав! — закричав Навроцький. — Ви помиляєтесь!
— Я нічого не стверджую, — відповів Миша, — не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.
Валентин Валентинович задумливо проказав:
— З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…
У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.
— Ви чули? — Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.
— Схоже на постріл, може, пугач?.. — сказав Миша.
— Ні, не пугач, — занепокоєно мовив Валентин Валентинович, — це не пугач!
Миша показав на під'їзд Зиміних:
— Наче звідти.
— Подивимось! — рішуче проказав Валентин Валентинович і швидкою ходою рушив до під'їзду.
26
Вони зайшли в під'їзд і почули, як хтось біг сходами.
— Вони побігли нагору, — сказав Миша і, стрибаючи через дві сходинки, подався навздогін.
— Обережно, Мишо, вони озброєні! — закричав Валентин Валентинович і побіг за ним.
Вони пробігли кілька поверхів і зупинилися дослухаючись. Тупотіння вже не було чутно.
— Утекли на горище, — сказав Миша.
І раптом до них долинув крик:
— Тато, тато…
Вони зійшли ще на один поверх і побачили на дверях квартири Андрія Зиміна, босоніж, у трусах і майці. Розмазуючи кулачками сльози по обличчю, він повторяв:
— Тато, тато…
У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.
— Засвітіть світло! — крикнув Навроцький.
Миша повернув вимикач.
Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.
— Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!
Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…
— Товариші! — сказав Валентин Валентинович. — Чи є поблизу лікар?
— У другому під'їзді. Ілья Борисович, — відказала сусідка.
— Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!
— Зараз, пальто накину.
— Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!
Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.
— Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!
— Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім — тупіт ніг по сходах.
— Вони нагору побігли.
— Навпаки, вниз.
— Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.
— Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?
Валентин Валентинович сказав:
— Андрію, піди одягнися, застудишся!
Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.
— Ходімо, дитинко…
Сусідка повела Андрія до себе.
З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.
Валентин Валентинович стояв на дверях.
Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:
— Він мертвий.
— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?
Лікар заборонив:
— До приїзду міліції не чіпайте!
Запало тяжке чекання.
Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.
Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…
З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.
— Хто що бачив або чув?
Миша показав на Валентина Валентиновича.
— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.
— Ти знаєш горище?