— Знаю.
— Ходімо!
Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.
Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.
Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.
Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.
— Ти чого тут?
— Нічого, сплю.
— Вставай! — наказав міліціонер.
Вітька підвівся.
— Зброю!
— Яку зброю?
— Підніми руки!
Вітька підняв руки.
Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.
Зброї при Вітьці не було.
— Хто тут ще є? — запитав міліціонер.
— Нікого нема.
— Вийди!
Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.
— Ти?
— Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? — запитав Миша.
— Нікого я не бачив! — огризнувся Вітька.
Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.
— Чиї гроші?
— Мої.
— Куди револьвер закинув?
— Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?
— Не галасуй, я тобі так погаласую! — пригрозив міліціонер. — Попильнуй за ним, — сказав він товаришеві, — я тут пошукаю.
З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.
Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…
Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.
— Де взяв портфель?
— Не бачив я цього портфеля.
— Ходімо.
Пожильці стояли на сходах, внизу і вверху, звисали через поруччя, раз у раз грюкали двері під'їзду, надходили ще люди. Натовп розступився, пропускаючи в квартиру міліціонерів і Вітьку. Миша залишився на майданчику. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.
Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.
Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.
У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.
Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.
Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.
У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.
Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:
— Чого кидаєшся?
Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.
— Відійдіть, громадянко, — сказав агент.
— Це його мати, — пояснив хтось із юрби.
— Нема чого хвилюватися, — відповів агент, — усе з'ясується.
Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.
З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.
— Проходьте, громадяни, проходьте! — говорили міліціонери, розтинаючи натовп.
На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.
27
Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.
Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:
— Сідай!
У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»
— Де мама? — запитав Миша.
— Скоро прийде.
— Як вона?
— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.
— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.
— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.
Миша поглядом примірився до пожежної драбини.
— Це досить складно.
— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»
— А що було в портфелі?
— Службові папери, якісь документи на брак.
— Навіщо вони Вітьці?
— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.
— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?
— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?
— Невже Андрій причетний?
— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.
— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…
— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.
— Правда? Чого?
— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.
— Справді, дивно, — погодився Миша.
— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.
— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?
— Так.
— Чого?
— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.
— І Андрій теж не знав?
— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.
— Отже, тільки від тебе приховували?
Люда пильно глянула на Мишу.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Просто констатую цю обставину.
Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.
Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!
— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…
Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.
— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.
Люда ошелешено дивилася на Мишу.
— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…
— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.
Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.
— Ну, ти чого…
— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.
«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».
— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.
— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…
Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.
— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.
Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:
— Я уб'ю цього мерзотника.
— Перестань! — мовив Миша. — Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, — не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?
— Я з ним більше не бачусь, — відказала Люда.
28
Славчина квартира, колись така радісна, мала тепер вигляд нудної і захаращеної. Запорошені килими на підлозі, підгорілий абажур над столом, на канапі безладно розкидані маленькі подушки. І тільки рояль у кутку такий же чистий і блискотливий, як і раніше, і той же перед ним обертовий стілець.
Двері в спальню були відчинені, там промайнула постать Костянтина Олексійовича в заношеному халаті. Небритий, змарнілий, мішки під очима, він не вийшов і не привітався.
Славка поставився до цього спокійно, звик до батькових дивацтв чи не хотів, звертаючи увагу, наголошувати на них.
— Я не допускаю думки, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Миша. — Обшукали все горище, переорали кожну скіпку — зброї немає. Проник у квартиру? Як? У вікно? На виду всього будинку? Через двері? Ні ключів, ні відмичок у Вітьки не знайшли. Двері відчинив Андрій? Андрій брав участь у вбивстві батька?! І головне — мотиви злочину? Пограбування? Чому забрали тільки портфель? Документи? Навіщо вони Вітьці?
— Я теж не вірю, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Славка.
— А я вірю! — оголосив Генка. — Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю — початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.
— Якби у Вітьки був револьвер, він неодмінно показав би його хлопцям, — заперечив Славка.
— Може, й показав! А вони приховують. Головне — як потрапив на горище портфель?!
— Так, — мовив Миша, — портфель — єдиний доказ проти Вітьки. Але в портфелі були документи на брак; вони потрібні не Вітьці, а Красавцеву, Панфілову й Навроцькому.
— А може, за їхнім дорученням Вітька й зробив це? — припустив Генка.
— У нього були погані взаємини з Навроцьким, — заперечив Миша.
— Про людське око можна й по мармизах угріти один одного. Хто, якщо не Вітька? Навроцький? Коли вкрали портфель, він був із Зиміним у театрі, коли вбили Зиміна — з тобою в цирку. Якщо він і взяв портфель, якщо і вбив Зиміна, то Вітьчиними руками, а сам влаштував собі алібі: спершу Художній театр, потім цирк.
— Ви обидва гарячкуєте, а даремно, — сказав Славка — Один стверджує — Вітька, другий — Навроцький. Ну, а сам Зимін? Чого він приховав пропажу портфеля з документами? Боявся, бач, підвести Андрія? Що загрожувало малолітньому Андрієві? Анічогісінько. Більше того! Незважаючи на пропажу перших документів, Микола Львович узяв додому другу паку документів, відправив на дачу дружину й дочку, а сам з дороги раптово повернувся додому. Навіщо? Згадав про доповідну записку? Дурниці. Микола Львович не та людина, щоб забути про доповідну записку. Якщо навіть забув, то написав би у неділю ввечері. Він повернувся не випадково, повернувся спеціально, навмисно, поїхав на дачу, аби виманити з дому Ольгу Дмитрівну та Люду, а сам повернувся. Чого?
— Що ти торочиш: чого, чого? — зауважив Генка. — Сам скажи — чого?
— Можна припустити лише одне, — сказав Славка. — Зимін мав зустрітися з кимось у себе вдома. Зустрілися, посварилися, вони його і вбили. Але зважте: документів не взяли. Отже, не в них справа.
— Тобто Навроцький ні при чому, це ти хочеш сказати? — запитав Миша.
— Атож, можливо, справа не в Навроцькому, не у Вітьці, а в комусь третьому. Зиміна могли втягти в якусь аферу, заплутати. Він, припустімо, захотів вийти з гри, і його вбили, побоюючись викриття.
— Зимін був нечесна людина?
— Чесна. Може, навіть надчесна. І в цьому, може, вся суть: він у чомусь заплутався або його заплутали.
— Виходить, нікому не можна вірити?
Славка похитав головою.
Просто я більше бачу, більше чую. Я вже казав: зворотний бік життя. Ви його не бачите, я бачу. Сам подумай: навіщо Навроцькому й Красавцеву вбивати Зиміна? Заради документів? Красавцев міг із цими документами зробити на фабрик ці що завгодно. Ці документи в його руках. Вони прекрасно розуміють, що за вбивство вишка! Ні не Навроцький, не Красавцев, це інші люди, котрих, може, ніхто, крім самого Зиміна, не знав. І саме тому, що ніхто, крім Зиміна, не знав, вони й наважилися на таке.
— Підіб'ємо підсумки, — сказав Миша. — Генка вважав вбивцею Вітьку Бурова. Так, Генко?
— Так. Допускаю, що Вітька був виконавцем, знаряддям у чиїхось руках, можливо, в руках того ж Навроцького, того ж Красавцева. Та портфель украв він, убив Зиміна він.
— Ясно! Тепер Славчина точка зору: Зимін заплутався у зв'язках з якимись невідомими для нас ділками, і його вбили. Так, Славко?
— Загалом, так.
— І нарешті моя думка: Вітька ні при чому. За цією справою стоїть Навроцький. Отже, постає питання: що будемо робити?
Славка здивувався:
— Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.
— Як ми можемо втручатися? — додав Генка. — І навіщо? Вітьку виручати?
— Атож, — сказав Миша, — треба виручати.
— Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, — заявив Генка.
— Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.
— Що саме?
— Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.
— Це можна, — погодився Генка.
— А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…
— Твоє кепкування мене не чіпає.
— Тим краще. Отож Навроцький — частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?
— Як щось узнаю, скажу.
— Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?