Кораловий острів - Белентайн Роберт 5 стр.


Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:

— Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, — ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.

— Отакої, Пітере! — відповів Джек. — Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.

Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.

— А що, коли ми збудуємо човна? — запитав він, ураз відводячи очі.

— Це справа дуже довга, — відповів рибалка, — а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!

Джек замислився знову.

— Придумав! — вигукнув він. — Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього — і поганяй на глибоке.

— А чи не краще зробити невеличкий пліт? — озвався я.

— Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.

Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.

— Ура! На приступ! — крикнув Джек, — зітнемо йому голову.

І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.

Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.

— Ну ж бо, пильнуй, Джеку, — мовив він. — Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.

— То вона клюнула? — спитав Джек, гребнувши злегка веслом.

— Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.

— Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, — порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.

— Ось вона знову! — скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали — Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!

— То спробуй зачепити її за рота, — мовив Джек. — Тягни поволі.

Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.

— Не хнюпся, хлопче, — озвався співчутливо Джек. — Пливімо далі та почастуємо якусь іншу рибину.

Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.

— Отеперечки ти вже спіймалася — не втечеш! — вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. — Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!

Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!

Щойно ми випірнули на поверхню, мокрі, наче ті щури, й схопилися за колоду, як одразу гучно зареготали. Знову посідавши верхи, ми вже краще пильнували рівноваги, а Пітер витяг рибину, яка тим часом ледве не втекла. Хоч вона й не вартувала того труду, та, як зауважив Пітер, все ж таки була не рівня дрібноті, що він її вудив останні два-три дні; отож ми поклали рибину перед себе на колоду і, знову начепивши принаду на волосінь, стали очікувати здобич.

Охоплені рибальським завзяттям, ми пильно вдивлялися в воду, аж раптом нашу увагу привернули жмури за кілька ярдів од колоди. Пітер гукнув, щоб ми веслували в той бік: він думав-бо, що там плаває велика рибина і ми маємо нагоду її спіймати. Та Джек його не послухався і сказав твердо, як ніколи:

— Витягни волосінь, Пітере, берися до весла, та швидше, то — акула!

Можете собі уявити, який нас охопив жах: адже, вважайте, ноги наші звисали у воду, спробуй-но їх витягти — колода враз перекинеться. Пітер миттю вибрав волосінь і, схопивши весло, наляг на нього що було снаги, ми з Джеком теж заходилися веслувати з усієї сили, направляючи колоду до берега. Але до нього ще лишалася чимала відстань, а що колода наша, як я вже казав, була дуже груба, то ми рухалися надто поволі. Тепер ми виразно бачили акулу; вона без упину кружляла навколо нас, і її гострий плавець раз по раз вистромлювався з води. З її швидких, але нерішучих рухів Джек виснував, що вона й досі вагається: нападати чи ні, — отож велів нам веслувати чимдуж заради нашого рятунку й сам дав нам гідний приклад. аптом він крикнув:

— Пильнуйте! Вона пливе сюди!

За мить ми побачили страшного хижака: акула пірнула якраз під колоду і повернулася на бік. Але ми так завзято заплескали веслами, що, мабуть, відстрашили її цього разу, і за мить вона знову заходилася кружляти навколо.

— Киньте їй рибину! — гукнув Джек здавленим голосом. — Ми встигнемо допливти до берега, хай тільки вона відстане хвилин хоч на дві.

Пітер спинився на мить, виконуючи наказ, а потім знову щосили наляг на весло. Як тільки рибина плюснула у воду, акула пірнула и глибину. За мить ми побачили, що вона випливає білим черевом догори: акули завжди перевертаються голічерева, націлюючись на здобич, їхня-бо паща не на самій морді, як у інших риб, але, так би мовити, на споді підборіддя. Ще мент, і над водою виткнулося її рило, з'явилася паща, озброєна двома рядами страшних зубів. Проковтнувши мертву рибину, акула щезла. Проте Джек помилився, вважаючи, що вона тим задовольниться. Невдовзі вона повернулася й зачала так швидко шугати, що ми жахнулися, чекаючи негайного нападу.

— Годі веслувати! — нараз вигукнув Джек — Вона пливе позаду. Виконуйте мої накази, та швидко. Від цього залежатиме наше життя. Релфе, Пітере, будь-що зрівноважте колоду. Не зважайте на акулу. Не озирайтеся. Думайте про одне — як зрівноважити колоду.

Ми з Пітером одразу послухалися, ладні зробити що завгодно, аби тільки дістати надію на рятунок; отож ми цілком поклалися на Джекову хоробрість і мужність. Кілька секунд, що видалися мені хвилинами, ми сиділи мовчки, проте я таки не втерпів і, порушивши наказ, озирнувся. Джек сидів непорушно, мов скам'янілий, піднявши весло, стиснувши губи, насупивши брови, а очі його несамовито блищали, вдивляючись у воду. Побачив я і акулу — вона пливла якраз під колодою, простуючи прямісінько до Джекової ноги. Я насилу стримався, щоб не скрикнути. Ще мить — і акула вигулькнула на поверхню. Джек ураз висмикнув з води свою ногу й перекинув її на другий бік колоди. Потвора тернулася мордою об колоду і вистромила свою страшну пащу, в яку Джек не гаючись затопив весло і пхнув його аж у горлянку. Він так тиснув на весло, що аж звівся на ноги; колода враз перевернулася, і ми знову попадали у воду. За мить ми випірнули, пирхаючи й хапаючи ротом повітря.

— Ну ж бо, гайда мерщій до берега! — крикнув Джек. — Ти, Пітере, хапайся за мій комір і молоти щосили ногами.

Пітер зробив, як йому сказано, і Джек так завзято зануртував руками й ногами, що гайнув, наче той човен; я ж, пливучи сам по собі, од нього не відставав. Хвилин за дві ми випливли на мілке і безпечно досягли берега, украй виснажені й налякані страшною пригодою.

РОЗДІЛ VIII

Зустрівшися з акулою, ми вперше, відколи попали на острів, спіткали справжню небезпеку; пригода та справила на нас дуже велике враження, особливо коли ми згадали, як часто, купаючись, могли втрапити в таку саму біду. Тепер нам знову довелося вудити рибу на мілкому, чекаючи, поки вдасться спорудити пліт. Та найбільше нас пригнічувало те, що настав край нашим ранковим розвагам. Ми й далі купалися на мілкому, але я і Джек страшенно нудилися, бо не осмілювалися більше пірнати й плавати серед чарівних коралових гаїв на дні лагуни. Ми так уподобали ті мандрівки, так цікаво було нам роздивлятися коралові галузки й різнобарвних рибок, які гасали зграями серед червоних і зелених водорослин, що ми вивчили всі їхні породи й знали, де вони мешкають. До того ж ми стали вправними нурцями. Але ми взяли за правило ніколи не залишатися довго під водою. Джек сказав мені, що це вадить легеням. Отож ми часто виринали на поверхню дихнути свіжим повітрям, а тоді знову пірнали. Коли Джек був у доброму гуморі, він, пірнувши на дно, сідав верхи на крислатий корал, наче то був ослін, і починав смішити мене під водою. Спочатку він захоплював мене зненацька, і я не міг стриматися, тож мусив стрілою виринати на поверхню, щоб посміятися; але згодом я звик до його витівок і, бувши поважної вдачі, стримувався без особливих труднощів.

Мені було шкода бідолашного Пітера: йому-бо, мабуть, дуже кортіло побавитися разом з нами; часом він і сам скаржився, що не може того зробити. Я втішав, як міг, бідолаху, розповідаючи про всі ті дива, що ми бачили з Джеком, але мої розповіді, замість потамувати жаль, очевидячки, тільки розпалювали його цікавість, отож одного дня ми таки переконали його пірнути разом з нами. Та хоч за інших обставин Пітер поводився хоробро, у воді він страшенно нервувався, і ми насилу вмовили його, щоб він дав потягти себе на дно, бо сам же він не вмів пірнати. Скоро ми пірнули на якийсь ярд у прозору морську глибочінь, як Пітер почав пручатися й хвицяти ногами; коли ми його пустили, він вискочив на поверхню, мов той корок, заревів і чимдуж гайнув до берега.

Тепер нам довелося відмовитись од тих розваг, і ми з Джеком занепали духом. Я бачив, що Пітер сумував і щиро співчував нам, бо коли заходила про це розмова, він утримувався від жартів і кпинів.

Буває, що людина, спіткавши труднощі й добираючи способу їх перебороти, з верхом надолужує втрачене; так і ця лиха пригода навела нас на думку розшукати серед рифів плесо, досить глибоке, щоб пірнати, й оточене кораловими брилами, крізь які акулам годі було до нас дістатися. Зрештою ми знайшли таке плесо, і воно перевершило всі наші сподівання. Від нашого табору йти до нього було хвилин десять, не більше; скидалося воно на невеличку глибоку затоку чи ковбаню, до нього вела вузенька та ще й мілка протока, отож рибина така завбільшки як акула могла туди втрапити хіба що тоді, якби була зовсім пласка.

У тій ковбані, яку ми назвали нашим підводним садом, корали були куди кращі, а водорослини набагато мальовничіші й барвистіші, ніж у самій лагуні. А вода була така чиста й тиха, що навіть на великій глибині ми бачили кожний камінець. До того ж над найглибшим місцем нависала скеля, з якої ми могли зручно пірнати і на якій Пітер міг умоститися й бачити не лише всі ті дива, про які я йому розповідав, а також і мене з Джеком, коли ми лазили на дні серед підводних чагарів, наче, — як він казав, — «два великі білі морські чудовиська». Під час тих виправ на дно морське ми почали знайомитися з поведінкою й звичаями його мешканців і відкривати різноманітні дивовижі, про які досі й гадки не мали. Між іншим, нас дуже зацікавили маленькі коралові комахи, котрі, як розповів мені Джек, саме й спорудили багато тих островів, що розкидані по всьому обширі Тихого океану. Та й справді, коли ми споглядали великий риф, який звели ті комахи навколо нашого острова, і спостерігали, як невпинно вони будують міріади своїх комірчинок, то нам здавалося, що це правда; проте, коли я дивився на високі гори й пригадував, що на південних морях їх тисячі, а деякі з них набагато вищі, мене облягали сумніви, чи справді їх створили маленькі комашки. Та докладніше я розповім про це згодом.

Зацікавився я також життям і будовою актиній, морських зірок, крабів, морських їжаків та інших мешканців дна; спостерігати тих, що я бачив, пірнаючи в підводний сад, мені здалося не досить, тож я видовбав на рифові копанку, наповнив її солоною водою і наносив туди різних актиній та черепашок, щоб зручніше було вивчати їхній спосіб життя. Наше збільшувальне скло виявилося для мене справжнім скарбом, бо крізь нього я мав змогу ясніше бачити будову й рухи тих цікавих морських істот.

Створивши собі дуже вигідні умови, ми почали міркувати над планом, який уже давно мріяли здійснити, а саме — обійти навкруг острова, по-перше, щоб довідатися, чи немає на ньому ще яких-небудь корисних для нас речей, а по-друге, пошукати зручнішого й придатнішого на постійне житло місця, ніж те, де ми нині отаборилися. Не можна сказати, що воно нас чимсь не влаштовувало, навпаки, ми звикли до нашого куреня та околиці, як до рідного дому, але якщо десь було краще місце, то чому б нам його не використати. Принаймні ми знатимемо, що воно існує.

Ми заходилися поважно обговорювати план. Але Джек сказав, що, перш ніж вирушити в таку екскурсію, нам слід зробити собі добру зброю, аби було чим боронитися: ми ж бо збиралися не тільки обійти острів берегом, а й обстежити більшість долин, і хтозна, може, нам доведеться стрітися — він не каже з небезпекою, а з усілякими істотами, що, либонь, живуть на острові.

— Крім того, — додав Джек, — не будемо ж ми довіку харчуватися самими кокосами й устрицями. Звичайно, страва з них пречудова, але, гадаю, спожити іноді трохи м'ясива нам аж нітрохи не завадить; а що в заростях водиться сила пташок і з деяких, мабуть, вийде дуже смачна печеня, то добре було б зробити луки й стріли, тоді б ми легко їх устрелили.

— Блискуча ідея! — вигукнув Пітер. — Ти, Джеку, роби луки, а я візьмуся до стріл. Правду казати, я вже стомився кидати у птахів камінцями. Я почав чи не з того ж гаки дня, коли ми висіли на острів, і вправляюся й досі, але ще жодного разу не влучив.

— Ти забуваєш, — докинув я, — що якось улучив мене по гомілці.

— Твоя правда, — відповів Пітер. — І ти ще зняв справжнісіньку веремію. Але ти стояв не менше як за чотири ярди від того нахабного папуги, в якого я цілився. Отож сам бачиш, який з мене невдатний кидач.

— Але ж, Джеку, — мовив я, — ти не встигнеш зробити до завтра три луки й стріли, то чи не шкода гайнувати час? Може, ти зробиш один лук і стрілу для себе, а ми візьмемо свої кийки?

— Ти, Релфе, маєш слушність. Уже йдеться до вечора, і навряд чи я зроблю хоч один лук, поки смеркне. Хоча, коли зайде сонце, я можу майструвати до вогню.

Досі ми мали звичку лягати з сонцем, у нас-бо не було нагальної потреби працювати вечорами; до того ж ми досить-таки стомлювалися за день, рибалячи, лагодячи курінь, пірнаючи в підводний сад, гасаючи лісом, тож коли наставав вечір, ми радо лягали спочити. Однак тепер нам кортіло попрацювати і бракувало свічок.

— То, може, таки розведемо багаття? От буде й видно, — сказав Пітер.

Назад Дальше