— Атож, — відповів Джек, — видно. Але тепліше, ніж треба, якщо зважити на підсоння нашого острова.
— Твоя правда, — мовив Пітер. — Я про це й не подумав. Ми спечемося живцем.
— Що ти завжди печешся біля вогнища, то це для нас не новина, — зауважив Джек. — Але, правду казати, я вже не раз думав ось про що. На цих островах росте горіх, що зветься свічковим, бо тубільці вживають той горіх замість свічок, і я знаю, що з ним робити і як його пристосувати…
— То чому ж ти його не знайшов? — перебив Пітер. — Чому ж ти так довго тримав нас у темряві, філософе ти лукавий?
— Тому, що я ще не бачив цього дерева, — відповів Джек. — А якщо й побачу, то хтозна, може, не розпізнаю ані дерева, ані горіхів. Розумієш, я забув, яке воно.
— Лишенько тяженьке! — глибоко зітхнув Пітер. — Саме така біда буває й зо мною. Часом треба щось запам'ятати, — мине півгодини, а я вже геть усе забув. Уперше я подорожував плавом саме тому, що переплутав чи забув, — а це однаковісінько, — усі настанови. Довелося мені побитися з капітаном і пливти додому самотужки!
— Ет, Пітере, — озвався я, — навіть я не годен тобі повірити.
— Однак це щира правда, — відмовив Пітер, буцімто ображений моєю недовірою.
— Ну ж бо, розкажи, як воно сталося, — попросив Джек і лагідно усміхнувся.
— Отже, щоб ви знали, — почав Пітер, — напередодні того дня, коли я мав відпливти, закортіло мені на прощання пограти в хокей із хлопцями, своїми товаришами по школі. Бачиш, Релфе, я був ще тоді молодий, — пояснив він, замислено й сумовито вдивляючись у морську далечінь. — І от у розпалі гри мій дядько, який доклав чимало зусиль, щоб улаштувати мене юнгою й спорядити в плавання, покликав мене й сказав, що виїздить у якійсь нагальній справі і не зможе відвести мене на корабель, як то мав намір зробити. «Проте, — сказав він, — капітан знає, що ти прийдеш, тож це не має значення. Але тобі доведеться шукати корабель самому. Запам'ятай його назву і який він на вигляд. Чуєш, хлопче?».
Я, звичайно, чув, але, мабуть, не дуже розумів, що він каже, бо був думками на полі, де моя команда зазнавала поразки. Тож я нетямився з нетерплячки і, скоро дядько розповів прикмети корабля й попрощався, одразу гайнув до своїх, запам'ятавши тільки, що корабель має три щогли, зелений гакаборт,[2] а на прові — позолочену Геркулесову фігуру з палицею. Назавтра я був такий пригнічений прощанням із своїми знайомими й родичами, а також слізьми, якими мене рясно зросило жіноцтво, що затримався й пізно вирушив у гавань, де мій корабель стояв серед тисячі інших. Довелося мені цілу дорогу бігти. Добіг я до причалу, а там стільки щогл і такий панує гармидер, що мені в голові запаморочилося. «Ну, Пітере, — сказав я сам до себе, — ускочив ти в халепу». Аж ось я вгледів позолочену фігуру й три щогли — корабель той саме налагодився відпливати, отож я притьмом вискочив на борт, але миттю зіскочив знову на берег, розчовпавши, що дві щогли належали іншому кораблеві, а фігура — ще іншому! Зрештою мені впав у око великий гарний корабель, який саме знімався з кітвиці, — певна річ, той, що я його шукав. Він мав зелений гакаборт, три щогли — так, це він! — і позолочену Геркулесову фігуру. Щоправда, фігура тримала в руці тризуб замість палиці, та, може, дядько або помилився, або Геркулес час від часу міняє зброю.
«Відчалюй!» — почувся голос із шканців. «Постривайте!» — крикнув я, нестямно проштовхуючись крізь натовп.
«Стривайте! Стривайте!» — загукали й собі люди на березі, і матроси, що віддавали кінці, на хвилину спинилися.
Капітан аж скипів з люті, бо його проводжали друзі, а тут, уявіть собі, матроси не виконують його наказів. Однак мені досить було хвилинної затримки. Я підскочив до корабля і плигнув на борт. Матроси віддали кінці, буксир запихкав, і ми рушили. Нараз підходить до мене капітан і питає:
«Звідкіля це ти, шибенику, взявся, і що тобі тут треба?»
«Вибачте, сер, — відмовив я, салютуючи, — я ваш новий юнга».
«Новий юнга! — вигукнув він, тупнувши ногою. — Я не наймав нового юнги. Вся моя команда в повному складі. Ти пускаєш туману, малий мерзотнику. Насправді ти втік з дому, авжеж утік».
І капітан почав несамовито бігати палубою й лаятися на відчай душі. Самі розумієте: він страшенно сердився, що йому доведеться спинити корабель, спустити на воду човна й згайнувати півгодини часу, щоб висадити на берег якогось хлопчака. А стати борт до борту з буксирним пароплавом, аби мене на нього пересадити, теж не можна було, бо в морі дув вітер. Підпливли ми до хвилеріза, який саме минали кілька човнів, простуючи в гавань. От капітан підступив до мене та як од-важить мені ляпаса, а тоді й каже:
«Ти, мерзотнику, втік із дому».
«Неправда», — відмовив я сердито, ляпас-бо добрий був.
«Слухай-но, хлопче, ти плавати вмієш?»
«Авжеж», — кажу я.
«Ну, то гайда на берег».
І, схопивши за штани й комір, він пошпурив мене за борт у море. Люди на човнах, угледівши таку оказію, спинилися, але як переконалися, що я вмію плавати, не стали мене рятувати, і мені довелося самотужки до хвилеріза добиратися. Отож бачиш, Релфе, я й справді вертався плавом із першої своєї подорожі.
Джек засміявся й поплескав Пітера по плечі.
— Розкажи нам про свічкове дерево, — попросив я. — Ти ж бо почав був про нього розповідати.
— Твоя правда, — мовив Джек, — але боюся, що я майже все позабував. Здається, горіхи в нього десь такі завбільшки, як волоські, а листя, якщо не помиляюся, біле. Але я не певен.
— Гм-гм! — гмукнув Пітер. — Саме сьогодні я бачив таке дерево, як ти кажеш.
— Невже? — вигукнув Джек. — А далеко звідси?
— За півмилі, не більше.
— То веди мене до нього, — мовив Джек, — хапаючи сокиру.
За кілька хвилин ми вже пробиралися втрьох крізь чагарі, а Пітер вів перед.
Скоро ми дійшли до того дерева. Джек пильно його оглянув і вирішив, що, мабуть, воно таки свічкове, його листя мало гарний сріблисто-білий колір і чудово вирізнялося на тлі навколишньої темної зелені. Ми відразу ж понапихали повні кишені горіхів, а тоді Джек сказав:
— Тепер, Пітере, вилізь на оту кокосову пальму та виріж мені довгу галузку.
Пітер скоро вернувся з галузкою, хоча йому довелося попоморочитися, бо пальма була висока, а він звик рвати горіхи з молодих дерев і не часто лазив на великі. Листя на гілляці було таке здоровецьке й грубе, що ми дивом дивувалися. Коли подивишся здалеку на кокосову пальму, то впадає в око високий рівний стовбур без єдиної гіллячки, лише на самісінькій вершині буяє крона пір'ястого листу, що ворушиться на вітрі, наче м'які опахала. Але побачивши зблизька те листя чи галузки, ми виявили, що вони мають міцне стебло, футів п'ятнадцять завдовжки, а на них з обох боків почережно насаджені вузенькі гострі листочки. Та найбільше нас здивувала чудернацька плівка, схожа на матерію, що сповивала гнізда листків. Пітер сказав нам, що насилу одірвав галузку від стовбура, бо та плівка огортала все дерево, а також, як він спостеріг, інші галузки, надійно підтримуючи широке листя, коли подував борвій. Я не перебільшив, назвавши ту плівку матерією. Розповідаючи про все, що я бачив під час вікопомних мандрів південними морями, я дуже пильнував, аби нічого не перебільшити і не ввести читача в оману. Отож запевняю вас, що плівка страшенно скидалася на грубу брунатну бавовняну тканину. Посередині її було шво чи волокнина, від якої розходилися інші волокна, такі завтовшки, як щетина. Ті волокна, дуже довгі й цупкі, лежали двома шарами, під кутом один до одного, а обидва шари були зліплені дрібноволокнистою липкою речовиною. Придивившись уважніше, ми насилу повірили, що то не витвір людських рук. Ми обережно здерли клапоть тієї дивовижної тканини. Виявилося, що завдовжки він має два фути, а завширшки фут. Ми забрали його з собою як здобуток.
Джек узяв пальмовий листок і, видерши середню жилку, чимдуж подався до табору. Там він розвів невеличке вогнище, підсмажив злегка горіхи й поздирав з них лушпиння. По тому взявся проколювати їх гостряком ні на що не придатного пенала, бо кращого інструмента не було. Далі нанизав їх на жилку з листка, підніс до вогню верхній горіх, і ми радісно переконалися, що свічка запалахкотіла ясним гарним полум'ям. З надміру почуттів Пітер скочив на ноги і принаймні п'ять хвилин танцював без угаву навколо вогнища.
— Вважайте, хлопці, — сказав Джек, погасивши свічку, — сонце сяде за годину, тож не гайнуймо часу. Я піду зрубаю на лук молоденьке дерево, а ви нашукайте собі добрих дебелих палиць, щоб, коли стемніє, ми взялися до діла.
Мовивши так, він поклав на плече сокиру й подався в ліс. Слідом за ним вирушив Пітер, а я взяв шматок щойно відкритої матерії і заходився вивчати її будову. Вона мене так зацікавила, що, коли вернулися товариші, я все ще сидів у тій самій позі.
— А що я тобі казав! — зареготав Пітер. — Ой Релфе, тебе хіба що могила виправить. Ось твоя палиця. Коли ми пішли, а ти залишився з цією штукою, я був певен, що ми й повернемося, а ти все ще її розглядатимеш. Отож я вирубав палицю й для тебе.
— Спасибі, Пітере, — сказав я. — Добряча в тебе душа: замість налаяти мене, що я, правду казати, заслуговую, ти ще й зробив мені послугу.
— Якщо ти бажаєш, я можу тебе вишпетити, — відмовив Пітер. — Але користі з того не буде ніякої, ти ж бо впертий, як осел!
На той час уже споночіло. Ми засвітили свою свічку і, встромивши її у підставку з двох схрещених гілок усередині куреня, посідали на постелі з листя та й узялися до роботи.
— Я хочу таки наладнати лук, — заявив Джек, розколюючи принесену гілляку. — Колись із мене був непоганий стрілець. А що це ти надумався робити? — спитав він, поглянувши на Пітера. Той утягнув до намета кінець довжелезної палиці й силкувався настромити па нього шматок залізного обруча!
— Збираюся йти в пікінери, — відповів Пітер. — Бачиш, Джеку, я виявив, що на мої ніжні м'язи дрючок не дуже годяща зброя, і тішу себе думкою, що списом володітиму краще.
— Ну, якщо довжина надасть тобі сили, — мовив Джек, — то ти, звичайно, будеш непереможний.
Пітерова палиця мала завдовжки цілих дванадцять футів, а що вирубав він її з дуже твердого дерева, то варто було йому обстругати нижній кінець, і з неї б вийшла чудова зброя.
— Дуже вдала ідея, — озвався я.
— Оця? — запитав Пітер, показуючи на спис.
— Атож, — відповів я.
— Гм! От чи ти б уважав її за дуже вдалу, якби вона прошила тобі горлянку!
— Я маю на увазі ідею зробити спис, — засміявся я. — І коли на те пішлося, я теж зміню свій план. Мені не дуже подобається палиця, тож зроблю я собі з цього клаптя пращу. Прочитавши колись про Давида, який убив Голіафа, вождя філістимлян, я так був уподобав стріляти з пращі, що мене вважали за справжнього фахівця.
Отож я заходився майструвати пращу. Довгий час ми працювали мовчки. Зрештою Пітер підвів голову й мовив:
— Слухай-но, Джеку, на жаль, доведеться попросити в тебе ще клапоть хусточки, щоб прив'язати цей паскудний-гостряк. Вона вже й так украй подрана, тож ти її не пошкодуєш.
Джек хотів був віддерти клапоть, аж раптом Пітер схопив його за руку.
— Постривай, чоловіче, — мовив він, — майся на бачності. Ніколи нічого не плюндруй, якщо можеш без того обійтися. Голиш лорда Нельсона — то голи так, щоб не одчикрижити йому губи! Дякую. Стане з мене тих хусточок, що ростуть на кокосових пальмах.
Бідолаха Пітер! З якою приємністю я пригадую і наводжу тепер його жарти й дотепи!
Працювали ми, працювали, аж нараз скинулися, почувши далекий, але вкрай дивний, страшний крик. Долинув він начебто з-над моря, проте був такий далекий, що ми ніяк не могли визначити — з якого саме боку. Вискочивши з куреня, ми побігли до берега й спинилися, дослухаючись. І ось він пролунав знову, гучно й чітко серед тихої ночі — довгий відразливий крик, схожий на ревіння осла. На небі стояв місяць, і ми чітко бачили всі острівці — і в лагуні, й поза нею, — але ніде не видко було живої цяточки. Звідтіля саме подував сильний вітер, але поки ми стояли, вдивляючись у море, він завмер.
— Що це може бути? — спитав пошепки Пітер.
Мимоволі ми підступили ближче один до одного.
— Щоб ви знали, — сказав Джек, — я вже двічі чував цей загадковий звук, але не так голосно, як сьогодні. Тоді він був зовсім невиразний, отож, гадаючи, що мені причулося, я не схотів вас турбувати й нічого не сказав.
Ми ще довго стояли, але ніщо більше не озивалося. Зрештою ми пішли назад у курінь і знову взялися за роботу.
— Диво дивне, — мовив поважно Пітер. — Чи ти, Релфе, віриш у привидів?
— Ні, — відмовив я, — не вірю. Та, казати правду, ті дивні звуки мене трохи бентежать
— А що скажеш ти, Джеку?
— Я не вірю в привидів і не бентежуся, — відповів він. — Я й сам ізроду не бачив привида і не стрічав людину, яка бачила б його на власні очі. Мені довелося пересвідчитись, що всі дивні, нез'ясовані явища майже завжди з'ясовувалися: коли їх досліджували, виявлялося, що вони мають зовсім просту причину. Звичайно, я не уявляю собі, що то був за звук, але цілком певний, що незабаром ми про все довідаємося, і коли це й справді привид, я… я…
— … Його з'їм! — вигукнув Пітер.
— Так, я його з'їм! Ну, хлопці, мій лук і дві стріли вже готові, тож коли ви впоралися з своїм ділом, давайте спати полягаємо.
На цей час Пітер обстругав свого списа і дуже вправно прив'язав залізне вістря; я зробив пращу з тонких стьожок кокосової тканини, посплітавши їх докупи, а Джек змайстрував тугий лук, завдовжки майже п'ять футів, і дві стріли, опірені двома чи трьома великими пір'їнами, що їх зронив якийсь птах. Гостряків у стріл не було, але Джек сказав, що коли стріли добре опірені, їм не потрібно залізного вістря, — досить їх загострити, і вони пречудово влучатимуть. Цього я досі не знав.
— Опірена стріла без гостряка, — сказав він, — то грізна зброя. А неопірена стріла з гостряком — не придатна ні на що.
За тятиву правила наша шворка, вільний кінець її Джек не схотів одрізати й обмотав навколо лука.
Приготувавшись у такий спосіб до завтрашнього походу, ми все ж таки вирішили спершу перевірити свою зброю і випробовували її цілий день. І якраз до речі, бо виявилося, що руки в нас надто незграбні, і нам бракує довершеності. Перш за все Джек побачив, що лук затугий, і довелося його попустити. Спис також виявився заважкий, і ратище треба було обстругати, але вкоротити його Пітер нізащо не погоджувався. Зате праща моя була дуже вдатна, але я так розучився з неї стріляти, що першим же камінцем збив Пітерові бриля з голови і ледве не зробив з нього другого Голіафа. Однак, сумлінно повправлявшися цілісінький день, ми трохи відновили своє вміння — принаймні відновили ми з Джеком. Що ж до нашого Пітера, то він був зроду дуже здібний хлопець і скоро навчився вганяти списа в кокосовий горіх, влучаючи один раз із п'яти.
Я був задоволений, що ми завдячуємо своїми успіхами невичерпній енергії Джека, який примушував нас коритися, коли вже ми вибрали його капітаном. З ранку до ночі він силував нас робити ті самі вправи. Пітерові кортіло бігати і вганяти списа у все, що впадало йому в очі, але Джек поставив кокосовий горіх і напосівся, щоб Пітер без угаву ціляв саме в нього, і лише вряди-годи давав йому спочити. Ми з Пітером кепкували з Джека, але були певні, що ті вправи підуть нам на користь.
Того вечора, хоч які ми були втомлені, а, перш ніж поснути, перевірили й полагодили зброю, готуючись до виправи, в яку мали вирушити завтра рано-вранці.
РОЗДІЛ IX
Щойно сонце кинуло перший промінь на неозорі простори Тихого океану, як Джек уже скочив на ноги і, щось гукнувши Пітерові на вухо, щоб його збудити, гайнув до берега покупатися за своїм звичаєм у морі. Цього ранку ми не навідалися, як завжди, у підводний сад, а, щоб не гаяти часу, освіжилися на мілкому, проти свого куреня. Поснідали ми теж похапцем і менш як за годину вже були готові до мандрів.
Надягнувши своє звичайне вбрання, Джек пов'язався поясом із кокосової тканини й заткнув за нього сокиру. Мені він теж порадив припасувати пояс і заткнути коротеньку дрючину або кийок — мовляв, праща навряд чи згодиться, коли ми зійдемося впритул з яким-небудь звіром. Що ж до Пітера, то, хоч він ніс на плечі довжелезного і, правду казати, престрашного списа, ми ніяк не могли його переконати, щоб він залишив палицю. «Бо, коли б'єшся рукопаш, — сказав він, — спис і шага не вартий». Мені ж здавалося, що саме та палиця, висловлюючись його ж таки словами, не варта щербатого шага: на кінці вона була покручена і скидалася на дрючок, яким орудував на малюнку казковий Джек, переможець велетнів; до того ж вона була така важезна, що заміритися нею можна було, хіба що схопивши її обома руками. Проте він узяв її з собою, і ми вирушили в дорогу.