Василь Лисенко
Повість
Розділ перший
Прокинувся Юрко майже серед ночі, коли небо на сході лише починало жевріти й білясті хмарини набухали ледь помітним багрянцем. Ще далеко до настання ранку. Навпроти відкритого вікна, завішеного рожевою фіранкою, видніється своєрідний «годинник». На височенній стрімкій тополі, на старому колесі, яке років три тому примостили там тато з Юрком, вибудували гніздо працьовиті лелеки. За їхнім поводженням можна точно визначити час. Прокидаються лелеки рівно о п'ятій годині й зразу летять на заплаву здобувати собі їжу. Зараз птахи ще сплять і у великому гнізді видніються лише їхні білі крила. Юрко теж би міг ще трохи поспати, бо вчора лягли пізно і на те була важлива причина: готувалися до зустрічі гостей і всім вистачило роботи. Збудило хлопця незвичне уривчасте гудіння, яке несподівано зависло над селом. Здавалося, над землею пролітає безліч до краю навантажених літаків і їхні двигуни не витримують той неймовірний тягар, захлинаються, а потім, зібравшися з силою, сердито завивають і повнять повітря загрозливим гулом. Спершу Юрко подумав, що йому наснилося це гуркотіння, і досить йому прокинутися, як воно тут же зникне безслідно. Хлопець підвів голову з теплої подушки, прислухався. Гул не стихав. Навпаки, він ще більше посилився, ставав чіткішим і виразнішим. Юрко швидко одягся і тихо, щоб нікого не збудити, вибрався з невеличкої кімнатки. На кухні заспокійливо цокали невтомні ходики.
Хлопець вийшов на подвір'я, заросле густим, кучерявим споришем, на його зелених стеблинках повисли краплі прозорої роси. Юрко занурив босі ноги в прохолодну росяну купіль і хутко пішов до річки. Над подвір'ям, над зеленим бляшаним дахом хати ледь чутко шелестіли крислатими верхів'ями розлогі верби, ясени, старий явір, закриваючи своїми вітами вранішнє небо.
Від Прип'яті віяло приємною прохолодою, пахло цілющим різнотрав'ям.
Юрко прискорив крок і городом вибіг на берег річки. Тут з високого косогору виднілися далекі плавні, озера, затоки, зарослі густим лататтям глибокі стариці, несходимі бори й діброви, дрімотні пущі. Внизу заспокійливо хлюпотіла тиха й лагідна Прип'ять.
Хлопець задивився в сірувате передсвітанкове небо, на якому ніби застигли напівпрозорі білясті хмарини. Спершу він нічого не помітив, небо як небо — чисте, прозоре, блакитне. Дивно. Звідки ж напливає на землю цей одноманітний незвичний гул?
Та поступово роз'яснювався простір, і Юрко побачив у вишині ледь окреслені силуетики літаків. Невеличкі, з короткими, ніби обрубаними крилами, вони важко гули, вперто прямували на схід, туди, де знаходився Київ, будили мовчазну, сонну землю. Літаки пірнали за хмари, виринали, зменшувалися, танучи в сріблястому мареві, і намагалися подалі триматися від землі. Літаків було дуже багато. Вони йшли хвилями, й ті хвилі ринули одна за одною, і, здавалося, їм не буде ні кінця ні краю.
Ніколи ще Юрко не бачив так багато літаків. Він заходився рахувати дрібні, незграбні літачки і, коли рахунок перевалив за сотню, збився з ліку й мовчки спостерігав за басовитою повітряною армадою. «Мабуть, — подумав Юрко, — знову почалися військові маневри, такі, як чотири роки тому». Це була незвичайна і незабутня подія. І тоді над селом пролітали бомбардувальники, винищувачі, штурмовики. У навколишніх лісах отаборилися військові. Над Стрілецьким бором було скинуто повітряний десант. Сотні білих парашутів заполонили блакитне небо. Через Прип'ять червоноармійці звели переправу з металевих понтонів, і по ній проходили танки, гармати, санітарні автобуси, кавалерія.
Після цих маневрів багато сільських хлопців вирішили стати військовими, мріяли бути командирами Червоної Армії.
Врешті незвичне тривожне гудіння почало поволі даленіти, затихати, поки й зовсім згубилося в білому мареві.
Над зеленою заплавою поволі викочувалося величезне червоне сонце, яке своїми розмірами нагадувало казковий вогняний аеростат, його проміння ковзнуло по теплій, ще неохололій за коротку червневу ніч землі — і білі роси, густо розсипані на прибережних травах, ураз спалахнули, заграли безліччю іскристих вогників-самоцвітів. І хоча Юрко не раз бачив це казкове видовище, все одно не міг до нього звикнути, байдуже відвести від нього погляд. У такі хвилини, розповідала колись бабуся Улита, на берег Прип'яті виходять стрункі зеленокосі русалки й мавки, збирають роси, і вони в їхніх руках перетворюються на справжні перли. Русалки нанизують зібрані перли на пагони верболозу і одягають разки намиста на білі шиї. Навколо панувала така казкова краса, що Юрко, мабуть, зовсім би не здивувався, якби побачив на лузі в прозорому вранішньому тумані вродливих зеленокосих збирачок перлів. Скільки наслухався він розповідей про тих зачарованих русалок, мавок, лісовиків і польовиків, що десь у глибині душі вірив у їхнє існування й навіть сподівався колись побачити, як вони виходять з глибин Прип'яті на піщаний берег або господарюють у зеленій пущі.
На протилежному березі виднівся старий Стрілецький ліс. Стрімкі щоглові сосни збігали з піщаних круч ледь не до самої річки, зупинялися на березі й пильно дивилися в чисте плесо Прип'яті.
Сонце хутко піднімається над розбудженою землею й розстеляє серед річки мерехтливу золотисту доріжку. Час купатися. Зараз вода ще зовсім тепла, не вода — справжнє літепло. І треба обов'язково проплисти осяйною золотистою доріжкою, побути якнайдовше в чистій теплій купелі.
Юрко поглянув на сонце. Ще є час, можна досхочу поплавати, попірнати, позагоряти.
Ще минулої середи вони з татом розклеїли в селі афіші, в яких повідомлялося, що в неділю в сільському клубі відбудеться великий концерт художньої самодіяльності за участю хорової капели київського заводу «Комунар».
Юрків батько працює в колгоспі комірником і водночас завідує сільським клубом. Клуб, сільська бібліотека з хатою-читальнею та колгоспна контора розміщуються в колишньому панському палаці.
Позавчора дівчата старанно прибрали в клубі, помили, натерли воском паркет, причепурили зеленою глицею приміщення. Сьогодні зранку треба піти в клуб і розставити стільці — о п'ятнадцятій годині пароплав із Києва привезе шефів, робітників заводу «Комунар». А через годину розпочнеться великий концерт художньої самодіяльності. Сільські аматори також покажуть виставу «Весілля в Малинівці». Увечері — гуляння й танці в старому парку.
Юрко зайшов у воду і швидко поплив до протилежного берега. Там лежать розсохлі рибальські човни, і на них добре загоряти. Хлопець вийшов на берег, побігав, зігрівся і ліг горілиць на перевернутий човен, задивився на погідне небо. Воно вже чисте, синє, нема на ньому жодної хмарини. Потім під промені вранішнього сонця підставив спину. Але довго вилежуватись не було часу, треба поспішати до клубу. Він переплив річку назад і пішов до хати.
Тато вже стояв перед круглим дзеркалом і старанно голився. Швидко поснідали і подалися до старого палацу.
Стояв він край села на високому узгір'ї над Прип'яттю. Звідусюди було видно сіру триповерхову будівлю з вузенькими, схожими на бійниці вікнами. Над конічним дахом підносяться п'ять стрімких башт. Біля палацу розкинувся старезний парк. Високий цегляний мур відділяє парк і палац від села. Колись цей маєток належав панові Хоткевичу. Все село тоді гнуло спину перед тим всевладним магнатом.
Зведено палац років триста тому, коли ці землі захопила польська шляхта. Згодом палац не раз перебудовували, ремонтували, відновлювали після пожежі. А пан Хоткевич вирішив спорудити височенну Білу вежу з просторими підземними світлицями. Сотні кріпаків майже двадцять років надривались біля тієї вежі. Пан привіз іноземних майстрів, обіцяв великі гроші, аби лише відновили палац після нещадної пожежі. І вони розписували підземні зали, пробивали в камені таємні галереї, обладнували, як недоступну фортецю, хитромудрими замками. Будував Білу вежу і Юрків прадід Федір Береговий, його теж виписав колись пан зі Львова.
Багато людей загинуло під час будівництва. Вмирали від холоду, голоду, непосильної праці. Зникали безслідно каменярі, які споруджували та обладнували підземні світлиці. Страхітливі речі розповідали в селі про палац і його власників. Бабуся Улита при згадці про замок обов'язково хрестилася і притишеним голосом примовляла:
— Боже святий, заступи і сохрани нас від супостата! Не дай нам загинути від його підступів. Хай він нам не присниться і не привидиться ні уві сні, ні наяву!
З її розповідей Юрко знав, що бабусиного батька, майстра Федора, після того, як завершилися роботи в підземеллі, пан звів з білого світу. Так ніхто й сьогодні не знає, де дівся Федір Береговий. Тільки й лишилась у бабусі Улити на згадку про нього невеличка ошатна скриня. Незвичайна та скриня, вся вона знизу й до верху обцяцькована мідними зірочками. І зірочки ті не прості, за ними надійно схована неабияка таємниця. Досить одночасно натиснути третю зірочку в першому рядку і п'яту блискітку в четвертому — скриня сама безшумно відчиняється. А натиснути на першу зірочку в четвертому і на третю у восьмому — скриня тут же плавно зачиняється.
Малим Юрко дуже любив бавитися з тією скринею. Сяде біля неї, знайде потрібні блискітки, натисне на них і захоплено дивиться, як піднімається зірчасте віко, йому хотілося довідатися, хто ж підносить важке віко. Бабуся Улита берегла в скрині білі сувої полотна, блискучі, вишиті дрібним бісером корсетки, плахти, каблучки, разки коралового намиста, старі, потемнілі від часу папери, товсті книжки.
Дорога до палацу йшла понад Прип'яттю, повз пристань, а далі звертала ліворуч до алеї з вікових лип. Нарешті між стовбурами забілів мур. Товстий, з вузькими бійницями, він тягнувся через увесь косогір, виповзав па круті скелясті схили, прикривав густий, дрімучий парк.
Щоразу Юрко заходив на подвір'я палацу з якимсь мимовільним острахом. «Прокляте місце, прокляте Богом і людьми! Там на кожному кроці пастка і затаєний підступ! — вчувалися йому слова бабусі Улити. — Скрізь кров і сльози невинних, замучених людей!..» Згадувалися бабусині розповіді про страхітливі історії в замку. Розгнівається, було, пан Хоткевич на кріпака чи кріпачку і наказує забрати до палацу. Прийдуть гайдуки, схоплять — і нема людини, зникає безслідно. Питають люди пана, куди поділися рідні чи близькі, а він гнівається, кричить: «Куди поділися?! До Кушніра втекли харцизяки, до гайдамаків пристали! Не мені, своєму панові, слугують, а з грабіжниками промишляють!»
Люди потиху говорили, що пан непокірних запроторював у холодні льохи, приковував ланцюгами до кам'яної стіни, і вони вмирали від голоду й спраги. Можливо, там, у німому підземеллі, загинув і Юрків прадід…
Ще жахливіші перекази були про Білу вежу. Понад сто років здіймалась вона, протикаючи небо золотим шпилем, над цілим краєм, і не встояла під ударами революції: зруйнували її в громадянську війну червоні артилеристи. Підійшли богунці до села, а з вежі ворожий спостерігач спрямовує вогонь своїх гармат, не дає червоним переправитися через Прип'ять. І вдарив снаряд у вежу, зніс дах, верхній поверх. Згодом люди поступово розібрали вежу до останнього камінця, пішов він на хати, сараї, та льохи. Залишились від Білої вежі тільки глибокі провалля, заповнені темною водою. Ходили чутки, що десь там, у глибоких казематах, пан Хоткевич нібито влаштував майстерню, в якій друкували фальшиві гроші, ховав награбовані його предками скарби. Багатий був пан Хоткевич, мав п'ять тисяч десятин землі, три цукрових заводи, пароплав, ґуральню, величезний млин. Але не раз налітали на село жандарми, комісії, шукали фальшивомонетню. Та знайти нічого не вдавалося, у підземеллі під Білою вежею стояла вода. Забиралися жандарми з села — і вода зникала, знову відкриваючи хід до майстерні. У революцію пан утік за кордон, але в громадянську війну ще тричі з'являвся в селі. Прийшов спершу з петлюрівцями, чинив розправи і влаштовував у замку оргії. За другим разом привів у село німців-карателів, допомагав їм збирати контрибуцію, брав участь в облавах на червоних партизанів, арештовував їхні родини. Занесло його сюди і з біло-поляками, пожив тижнів три у палаці і знову втік, невідомо як вислизнувши з обложеного маєтку. Коли пан востаннє втікав за рубіж, то захопив з собою немалий капітал. Та під час відступу обікрав пана його лакей Федір Пампушка і привіз той скарб назад додому, приховав надійно. Потім Пампушка пристав до банди, грабував, убивав, аж поки десь під Гуляйполем не наздогнала його метка червоноармійська куля. Але все ж дехто був переконаний, що немало цінностей поховано в казематах під Білою вежею.
І як Юркові хотілося обслідувати глибоке провалля, заповнене водою, що лишилося на місці зруйнованої вежі, дістатись до тих таємничих кам'яних світлиць, прикрашених кришталевими люстрами та величезними бронзовими підсвічниками. Минулого літа батько привіз з Києва потужний електричний ліхтар, і тоді Юрко вирішив дослідити затоплене підземелля. Він помістив ліхтар в скляну банку, зав'язав її клейонкою і пірнув з тим ліхтарем-прожектором у темну воду. Чого тільки не побачив хлопець на дні колишніх льохів! Здавалося, що громадянська війна лише вчора закінчилася, бо з темного мулу стриміли шаблі, гвинтівки, гостроверхі німецькі каски. Лежав там і кулемет «максим», задерши вгору покриті болотом колеса. Та Юрко намагався знайти хід до скарбниці. У кам'яній стіні помітив величезні двері, перетяті двома металевими штабами, на яких висів здоровенний замок. Юрко поторсав його — і той тут же відвалився, випорснув з рук і впав у воду. Хлопець відкинув штаби, ледве відкрив важкі металеві двері. Але за ними стояла темна, скаламучена вода. Забракло повітря, і Юрко, прихопивши карабін і шаблю, випірнув на поверхню. Потім, розкинувши руки, він якийсь час непорушно лежав на траві, приходив до тями. Увечері про свою підводну мандрівку розповів татові, і той суворо заборонив пірнати на дно підземелля, бо там можна наткнутися на гранату чи снаряд і підірватись. Юрко пообіцяв більше не пірнати в затоплені льохи і свою обіцянку не порушив, хоча йому дуже хотілося підняти ще кулемет.
Неподалік палацу широка пряма бруківка вела до масивних металевих воріт. Обабіч них стояли два чавунні леви з роззявленими пащами. У того, що праворуч, у нижній щелепі не вистачало багатьох зубів і було відчикрижене кулею одне вухо. Другий лев був безхвостий, а його туловище густо посікли кулі та осколки.
Юрко часто приходив до палацу з хлопцями. У старому парку було зручно гратися в «червоних» і «білих». Ловили рибу в ставку, він хоч і невеликий, але глибокий, і водилися в ньому золотисті карасі.
Приваблювала Юрка в палаці невеличка, з вузькими вікнами Зоряна кімната, стіни в якій, навіть стеля були оздоблені мідними зірочками. Коли сонце освітлювало її — блискітки сяяли, як невеличкі, яскраві самоцвіти. Ключі від кімнати тато тримав у себе і не дуже охоче пускав до неї сторонніх. У Зоряній зберігалися гвинтівка без затвора, німецький карабін, добутий Юрком у затопленому підземеллі, зіпсований наган, на стіні висіла шабля в потертих піхвах. На столі лежали старі книжки, важкий німецький бінокль, планшет з металевими застібками. У шафі висів трохи поїдений міллю, обшитий галунами мундир, який покинув німецький полковник разом з трьома хрестами, тікаючи від Червоної Армії. В іншій шафі зібрано старенькі, вигорілі на сонці свитки та інший одяг, що його носили червоні партизани і повстанці в революцію. Все те — реквізит сільських самодіяльних артистів. Жаль, що Юрко народився пізно і не міг брати участь, як його тато, в громадянській війні. А то він би захопив пана Хоткевича і не дав би йому втекти за кордон від заслуженої кари…
Батько відімкнув важкі дубові двері, і вони зайшли до колгоспного клубу, колишньої бенкетної зали. У сусідньому приміщенні розмістилася сільська бібліотека, а в кінці коридора знаходилася незвичайна Зоряна кімната.
У кутку зали були складені в купу стільці, і зараз їх треба було розставити на місця. Стільці були легкі, нові, їх недавно привезли з Києва, ніжки в них дбайливо підклеєні сукном, щоб не дряпали візерунчастий паркет. Юрко з батьком розставили стільці, повідчиняли вікна. На сцені перламутровими клавішами виблискував старий рояль.