Тато відімкнув двері до Зоряної, почав старанно збирати реквізит для сьогоднішньої вистави. А Юрко тим часом роздивлявся загадкову кімнату.
Навпроти зеленого каміна, викладеного лискучими порцеляновими кахлями, майже півстіни займало величезне венеціанське дзеркало в різьбленій позолоченій рамі, яку вивершували два золоті амури з невеличкими крильцями. Юрко ступнув до дзеркала і зустрівся в ньому поглядом з широкоплечим, гінким підлітком. Руки м'язисті, майже щодня займається Юрко веслуванням, готується до районних змагань, які мають відбутися наприкінці серпня. Обличчя в хлопця трохи видовжене, худорляве, а очі, як дві жарини, зблискують нестримною допитливістю. М'яке чорне волосся спадає на високе опукле чоло, аж до густих, злегка розлетистих брів. Ніс рівний, обвітрений, аж трохи облупився. Підборіддя широкувате і дещо видається вперед. Тато жартома каже, що широке підборіддя ознака або великої наполегливості, або ослиної впертості, залежно від того, що ще є в голові… Юрко й справді впертий. Як уже щось надумає зробити, то обов'язково свого доб'ється, не відступиться. От хоча б ще в п'ятому класі — почали хлопці нишком палити цигарки, і Юрко пристав до компанії. Дізналася про це мати, почала соромити, доводила, яка велика шкода буває від куріння. І пообіцяв Юрко їй більше не брати цигарки в рот, і свого слова дотримав. Як не тягло його до курива, як не підсміювалися хлопці, він не піддавався спокусі. Навіть друзів переконував, що краще облишити шкідливу для дитячого здоров'я забаву. А от губи в Юрка, як він вважає, надто вже великі, і нікуди з ними не сховаєшся, хоч він і намагається їх притримувати, як кажуть в селі, не розвішувати. Але не завжди це вдається. Досить Юркові, чимось захопитися, як очі його починають сяяти, а губи самі розтуляються, і він втрачає над ними будь-який контроль. Якось однокласниця Люда Щербань розгнівалася на Юрка і при всіх назвала «великим губенком». Не зовсім приємно чути такі речі, але до чужого рота не приставиш ворота. Правда, мати заспокоювала Юрка, запевняла, що великі губи свідчать про добру й лагідну натуру. І тут нема чого переживати та бідкатися на свою долю, бо хлопець він показний і буде подобатися дівчатам. Може, мати трохи й перебільшує, коли мова йде про Юркову зовнішність, але хто ж його похвалить, як не рідна ненька?
Правда, і вчителька Ніна Павлівна часто хвалила Юрка, ставила за приклад іншим, відзначала його ґрунтовні знання літератури та історії і запевняла, що він, без сумніву, має акторський талант. І йому обов'язково після закінчення школи треба поступати до театрального інституту. Умів Юрко на ходу перевтілюватися, надавати потрібні інтонації голосу, змінювати вираз обличчя, і все це виходило в нього без фальші й натуги. Уже з першого класу він брав участь у діяльності шкільного драмгуртка і виконував там дитячі ролі. Навіть знаменитий сільський артист Максим Середа казав, що з Юрка буде толк. Щоправда, та ж Ніна Павлівна невдоволено зауважувала, що Юрко дуже непосидючий, хапається за різні справи і не всі їх доводить до кінця. Добре, що багато читає, любить історію, але пише з помилками, з такою грамотністю ні в який інститут не поступиш. Чи буде Юрко артистом, чи ні — ще невідомо, а грамотною людиною бути зобов'язаний.
Ні, все ж краще вирощувати бори та діброви, жити серед зеленого привілля. Дуже Юрко любить ліс, його таємничу привабливу красу. Іноді хлопцеві хочеться бути агрономом. Ось на шкільній ділянці Юрко виростив рекордний урожай пшениці «безоста-1», і його разом з десятьма іншими учнями визначили учасником сільськогосподарської виставки в Москві. Тижнів через два вони поїдуть до Москви, побачать Кремль, оглянуть столицю. І Ще мріє Юрко стати червоним командиром, таким, як Дмитро Васильович Криворучко, колишній сільський тракторист, а нині майор Червоної Армії. Юрко ще в п'ятому класі зумів зайняти перше місце на районних стрілецьких змаганнях серед школярів. Про його успіх навіть писала районна газета. А навчив його влучно стріляти тато, він керує сільським стрілецьким гуртком. Поряд з палацом — тир. Кожної неділі тут навчаються хлопці та дівчата. І Юрко не пропускає жодного заняття. Давно вже Юрко навчився вціляти в яблучко і з десяти можливих легко вибиває дев'ять, а часто й десять очок. Молодший лейтенант міліції Леонід Поух на районних змаганнях казав, що Юрко разом з командою поїде до Києва. Отож тепер треба посилено готуватися…
Так розмірковуючи, Юрко зупинився на порозі, нетерпляче чекаючи, коли батько впорається з реквізитом і вони підуть додому. Сьогодні ж на сільському стадіоні — черговий футбольний матч. У селі дві футбольні команди — «Динамо» і «Торпедо», Юрко грає за «Торпедо», йому подобається така назва команди. Треба встигнути принести з дому м'яч і сітку, Юрко найближче живе біля стадіону, і йому доручено тримати м'яч і сітку, своєчасно приносити їх на стадіон.
Та ось Юрків погляд пробіг по стіні Зоряної кімнати, густо поцяцькованій мідними зірочками, які вишикувалися рівними рядами. Дивно, як це він раніше не помітив, що стіни в ній прикрашені такими ж мідними блискітками, як давня бабусина скриня. Виходить, що й Зоряну, і скриню оздоблював один і той же майстер, Юрків прадід Федір Береговий? А що, коли й тут знайти потрібні зірочки і натиснути на них? Невже стеля в Зоряній підніметься і відкриє щось таємниче? Звісно, все це Юркова фантазія, але чому б не перевірити й ці мідні цятки? Хлопець наблизився до стіни з дзеркалом, відшукав очима потрібні зірочки. Та високо вони, так просто не дотягнешся. Треба, мабуть, стати на крутобоку тумбу. Юрко підсунув її ближче до стіни, став на неї і натис на мідні блискітки — раз, удруге, втретє.
Батько схилився над столом, розглядав барвистий парубоцький пояс, який почала прихоплювати ненаситна міль. Коли Юрко натиснув на зірочки, під паркетною підлогою щось стиха дзенькнуло, ніби хтось ненароком зачепив туго натягнуту струну. І тут поряд з татом під стіною піднялася чотирикутна ляда, бездоганно замаскована квадратами темного дубового паркету. Від такої несподіванки тато мало не впав. Він кумедно підскочив, ніби під ним попливла підлога, і здивовано впився очима в темний отвір, з глибини якого виднілися круті масивні чавунні сходи. Таким Юрко ще не бачив батька. Він обережно підійшов до відкритої ляди, помацав рукою, посмикав і почав уважно розглядати чавунні сходи, що вели в глиб підземелля.
— Хто б міг думати, що в Зоряній замасковано таємний хід до підземелля? — знизав плечима батько. — І ляда сама піднялася.
— Та ні, це я її підняв, — пояснив Юрко. — Тут мідні блискітки, як у бабусиній скрині, натиснеш на них — ляда й піднімається. Це й тут, мабуть, прадід прилаштував ляду в підземний хід. Пам'ятаєш, як про це розповідала бабуся Улита? Вона й про підземелля розказувала, в якому пан зберігав своє багатство, про залізних людей, про Червону красуню, наречену повстанця Тимофія Кушніра. Ми думали — казки, а виходить, є підземелля під палацом.
Юрко підбіг до ляди, зазирнув в отвір, захоплено подивився на темні, покреслені невеличкими квадратиками східці і ледве стримався, щоб не кинутися в підземелля.
— Тату, — нетерпляче вигукнув він, — ходімо поглянемо, куди ведуть ці чавунні сходи.
— Обов'язково поглянемо, — відповів батько, дістаючи з шафи ліхтар «летюча миша». Він підлив гасу, прочистив гніт, запалив.
Юрко вже став на верхню сходинку.
— Зачекай, — застеріг тато, — спершу замкну вхідні двері, щоб сюди не забрався хто і не наробив якоїсь шкоди.
— Ходімо, — нетерпляче промовив Юрко, коли батько повернувся, — поглянемо на підземелля. Це ж там, казала бабуся Улита, стоять залізні люди з гострими мечами і оберігають панські скарби. Їй прадід розповідав про тих людей.
Тато поклав у кишеню коробку сірників, узяв ліхтар і почав обережно спускатися крутими гвинтовими сходами. Металеві поручні холодили руки. Юрко уважно вдивлявся в густу темряву.
— Тату, — здивовано вигукнув він. — І в підземеллі є мідні зірочки.
Хлопець протер рукавом набиті на кам'яній стіні потьмянілі мідні цятки.
— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.
— Не руш! — швидко спинив Юрка батько. — Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?
Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.
Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.
Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.
— Тікали пани, — глузливо мовив він, — погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири, — батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан, — носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе… Щоб його ніколи й не згадувати.
Тато поставив на стіл ліхтаря, взяв стос старих газет, струснув з них пилюку. Великими літерами відтиснута назва: «Биржевые ведомости». Поруч на столі лежала підбірка журналів «Нива», стояла коробка з патронами для нагана.
Але найбільше тут цікавив Юрка кулемет. Справжній! Хлопець провів рукою по холодній сталі, потримав за шорстку ручку. Тепер він може всім розповісти, що мав в руках справжнього «максима». Такий же кулемет бачив він, коли пірнав на дно затоплених льохів, але там з мулу виднілися тільки поржавілі колеса та погнутий ствол.
Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.
— Тату, — вигукнув Юрко, — тут ось сумка, а в ній гроші, топографічні карти, посвідчення, листи.
І поклав на стіл розкриту сумку. Батько покрутив її в руках, оглянув пачку грошей.
— Катеринки, — зневажливо кинув він. — Колись це були дуже великі гроші. Щоб біднякові заробити один такий папірець, треба було тяжко надриватись років десять, а то й більше. До революції твоя тітка Софія працювала наймичкою в панів Хоткевичів і одержувала п'ять карбованців у рік.
Потім тато розглядав карту, помережану темними позначками: стрічками, кружальцями, квадратиками, читав листи. А Юрко підійшов до купи гвинтівок, підняв ту, що лежала зверху з примкнутим багнетом, підняв її перед собою, прицілився в подушку і, не сподіваючись, що вона заряджена, натиснув курок. Оглушливий постріл гримнув у підземеллі. Тато підхопився з-за столу, зачепив рукою ліхтар, і той з брязкотом полетів на підлогу, погас. У кімнаті стало непроглядно темно. Тато дістав з кишені сірники, знайшов на підлозі ліхтар, засвітив його.
— Це ти стріляв? — знервовано запитав він Юрка, ніби це міг зробити ще хтось інший. — Молодець, що й казати, додумався… А що, якби я не взяв із собою сірників, а ти ще причинив ляду?!
Юрко відчув, як у нього по спині пробігли мурашки. Справді, це була б моторошна картинка. Мудрий тато, що не дозволив натиснути на блискітки. Спробуй знайти їх у такій темряві, ніколи не знайдеш!
— Не бери в руки ніякої зброї,— суворо звелів батько. — Ти ж міг собі очі вибити, калікою стати. Адже ця залізяка пролежала зарядженою тут більше двадцяти років. Особливо остерігайся гранат, бо вже від них ми й кісток не позбираємо.
Тато взяв гвинтівку, з якої вистрілив Юрко, уважно її оглянув, прочитав напис: «Ижевск, 1912».
— На совість зроблена, — мовив він, — діє безвідмовно… Завтра поїду в район і розповім лейтенантові Вершині про нашу знахідку. Нам би гвинтівку-дві для клубу.
— І кулемет! — вихопився Юрко.
— Ні, тут і просити нічого, це ще цінна зброя, — повернув кулемет за ручку батько. — Почистити, привести до ладу і хоч сьогодні в бій на ворога. Настрілявся я з такого і під Касторною, і під Орлом, і під Замостям… Давали ми тоді доброго чосу панам-буржуям. Ще й зараз, бува, сняться тачанка, чорногриві коні, хмара куряви позаду… і ніби прикипів до кулемета, поливаю ворога свинцем…
— А що там далі, тату? — нетерпеливилося Юркові.— Он який широкий коридор вирубано в камені.
І вони пішли просторим коридором з високим склепінням, на якому ніби непорушно застигли хвилі, майстерно вибиті в сірому камені. Кругом стояла мертва тиша. Навіть шурхіт кроків скрадала кам'яна підлога. Та ось промінь ліхтарика ковзнув по чорному прямокутному отвору. Тато вище підняв ліхтар, ступнув до закапелка і мимоволі відсахнувся. На кам'яній стіні білів розіп'ятий, прикований поржавілими ланцюгами кістяк. На підлозі лежав пожовтілий череп. Над кістяком виднілася мідна платівка з написом, викарбуваним слов'янською в'яззю: «Убієнний раб божий Тимофій Кушнір. Хай простяться тобі гріхи твої тяжкі, хай віднині буде спокійною твоя невгамовна, бунтівлива душа».
Поряд з платівкою — масивний бронзовий підсвічник з трьома напівзгорілими свічками.
— Ходімо звідси, — сказав тато.
Покинувши кам'яну нішу, пішли далі широким коридором. Раптом Юрко помітив під стіною гвинтівку з коротко обрубаним стволом.
— Ще одна гвинтівка, тільки якась дивна, — Юрко приніс зброю, віддав батькові.
— Це не гвинтівка, — пояснив той, — а обріз. Куркулі колись із них сільських активістів убивали. І в мене хтось пальнув з отакого, коли ділили куркульську землю. Куля пробила шапку, якби трохи нижче, не ходити б мені сьогодні на білому світі. А вночі вбили мого товариша, колишнього червоного козака Пилипа Замулу… Цікаво, як же він потрапив у підземелля. У петлюрівців такої зброї ще не було, до обрізів пізніше додумалися… Дивно. Виходить, обріз недавно тут хтось, залишив, ще навіть іржа не прихопила. Чого доброго ще на власника натрапимо… — Тато поставив обріз на місце. — Хай тут лишається, а як будемо повертатися, прихопимо його з собою.
Несподівано коридор розділився на два ходи: один з них, просторіший, повертав праворуч, а другий, з високим гребенястим склепінням, відхилявся ліворуч. Тато нерішуче зупинився, підняв над головою ліхтар, намагаючись освітити затемнені кам'яні відгалуження. Промінь ліхтаря вихоплював масивні стіни і тонув у суцільній чорній пітьмі.
— Наче в казці,— дивувався тато, — підеш праворуч — коня втратиш, підеш ліворуч — життя позбудешся, а рушиш прямо — здобудеш багатство і славу. Куди ж нам іти? Чи, може, ліпше повернути назад, бо не дає мені спокою той обріз, який, здається, недавно тут з'явився. А що, як його господар теж надумає сьогодні завітати в підземелля?