— Про це ми можемо розповісти лише лейтенанту Вершині. Так мені наказав тато.
— Твій тато теж бачив диверсантів?
— Ні,— відповів Юрко, — мій тато пішов па фронт ще в перші дні мобілізації.
Підполковник знизав плечима.
— Нічого не збагну. Виходить, що твій тато знав про присутність диверсантів ще до того, як його мобілізували в армію, і не доповів про їх місцеперебування?
Юрко заперечливо похитав головою:
— Нічого тато не знав. Тут зовсім інше діло. Дайте нам, товаришу командир, машину, і ми поїдемо в район. Швидше! Бо диверсанти можуть утекти, сховатися, затаїтися в старих каменоломнях.
— Скільки ж їх, тих диверсантів? — допитувався підполковник.
— Двоє їх було, — відповів Юрко. — Один майор, отой, що втік від наших бійців на Льольчиному озері. Це пан Хоткевич — власник цього палацу. Колись пан утік за кордон, а нині повернувся.
— Діло серйозне, — погодився підполковник, — і не будемо даремно гаяти часу. Я зараз пошлю на пошту свого ад'ютанта, і він терміново викличе лейтенанта Вершину. Так буде і швидше, і певніше. — Начальник переправи поглянув на годинник.
— А вам, хлопці, доведеться посидіти в моїй землянці і почекати, поки приїде лейтенант. Сидіть і носа не висовуйте. Зараз вас ніхто тут не повинен бачити, бо потім лиха не оберетеся.
Під вербами виднілося кілька землянок. Одна з них начальника переправи. Хлопці несміливо зайшли в напівтемну землянку. Тут пахло луговим сіном, ромашкою, відчувалися терпкі пахощі м'яти. Вхід до землянки був завішений плащ-палаткою. Дощаті нари вимощені сіном, заслані цупким брезентом. Під невеличким віконцем столик. Біля нього три березових кругляки. На стіні, обшитій свіжими шалівками, висів автомат. Юрко бачив цю зброю вперше.
— Сідайте, — наказав підполковник, кивнувши головою на нари, — і чекайте лейтенанта. Чи, може, ви все-таки розкажете мені, командиру Червоної Армії, свою таємницю і ми зразу затримаємо диверсантів? Чого ви боїтеся, вагаєтесь?
— Не боїмося, — заперечив Юрко, — є одна обставина, про яку треба доповісти тільки лейтенанту Вершині. Я мушу виконати батьків наказ.
Підполковник більше не розпитував хлопців, а зайнявся своїми справами.
Через годину приїхав лейтенант Вершина. Він разом з ад'ютантом начальника переправи зайшов у землянку, поздоровався, мимохідь глянувши на хлопців, запитав:
— Що трапилося, товаришу Макаров? Чому такий терміновий виклик? До речі, свою обіцянку я виконав, ваш лист передано нашому працівникові, який учора виїхав до Москви.
— Дякую, — кивнув головою підполковник. — А викликав вас через цих хлоп'ят. Прибігли до мене, запевняють, що чули розмову ворожих диверсантів, розповіли, що сьогодні вночі має бути наліт на переправу. І більше нічого не бажають говорити. Затялися, що розкриють свою таємницю лейтенанту Вершині. Довелося вас терміново викликати.
Вершина уважно глянув на хлопців карими проникливими очима, поцікавився:
— Відрекомендуйтесь, хлопці, і кажіть, що у вас.
Юрко підхопився з нар, відповів:
— Я син Василя Берегового. А це Володя Карпенко — син тракториста Миколи Карпенка.
Володя теж підхопився з нар і виструнчився перед лейтенантом.
— Сідайте, — мовив лейтенант, — і розповідайте.
— Мені наказав тато, — ніяковіючи, зам'явся Юрко, — розповісти про цю таємницю лише вам або секретареві райкому партії і більше нікому… Ми з татом на другий день війни ходили в район, шукали вас, але не знайшли.
— Коли ви були в районі? — швидко запитав лейтенант.
— На другий день війни.
— Вам уже тоді було відомо про диверсантів? — насторожено запитав лейтенант. — Чому ж ви не доповіли зразу?
— Ні,— поспішно відповів Юрко, — про диверсантів нам нічого не було відомо, тут інше. Тато, як ішов на фронт, наказав знайти вас і про все повідомити, а я захворів. Та сьогодні нам з Володею стало відомо про диверсантів.
— Колись у таких випадках, — усміхнувся лейтенант, — говорили: без попа не зуміємо розібратися. Нічого я, хлопці, не розумію, нічого не можу збагнути. Давайте будемо говорити так, як воно є, і не будемо гайнувати час.
— Товаришу лейтенант, — виступив наперед Юрко, — таємниця настільки важлива, що мусимо говорити про неї лише вам одному.
— Отака велика таємниця? — усміхнувся Вершина.
— Дуже велика, товаришу лейтенант, — посерйознів Юрко, — така велика, що більшої і не придумаєш. І тато мені наказав, щоб нікому жодним словом не промовився. Крім нас, навіть матері нічого не говорити.
— І ти не промовився? — насторожився лейтенант.
— Нікому не промовився, крім Вовки, — відповів Юрко.
Лейтенант вибачився перед підполковником, розвів руками:
— Якщо вже хлопці вирішили поговорити зі мною наодинці, то доведеться задовольнити їхнє бажання. Вибачайте, товаришу підполковник…
Начальник переправи розуміюче кивнув головою і вийшов із землянки. Хлопці похапцем почали розповідати про недавню зустріч у підземеллі, передавали розмову між паном Хоткевичем та аптекарем. І чим більше вони розповідали, тим більше хмурнішало обличчя лейтенанта, повнилися тривогою його очі.
Лейтенант дістав з кишені олівець, блокнот, швидко почав робити в ньому якісь помітки. Він жодним словом не перебив хлопців, слухав уважно, зосереджено, і лише тоді, коли Юрко згадав, як Сиволап обіцяв передати фашистам списки підпільників, адреси явок, паролі, псевдоніми, місцезнаходження партизанських баз, Вершина занепокоєно уточнив:
— Як говорив Сиволап, чи він передасть, чи вже передав?..
Юрко повторив слова Сиволапа, і Вершина, важко зітхнувши, щось записав у своєму блокноті, наказав хлопцям:
— А зараз — додому. І нікому ні слова ні півслова про підземелля. Я прийду до вас додому після нальоту ворожих літаків. Мені буде потрібна ваша допомога.
Хлопці вийшли із землянки і швидко подалися в село. А лейтенант Вершина майже підбіг до підполковника, який стояв на пагорбі, стежачи за роботою переправи. Між лейтенантом і підполковником відбулася швидкоплинна розмова. Незабаром у напрямку палацу рушило чоловік двадцять червоноармійців.
Хлопці, озираючись, здаля бачили все це, і їм було заздрісно, що не можуть брати участі в операції. Нетерпілося побігти слідом за червоноармійцями. Але про участь у бою не доводилося й думати, їм наказано йти додому і чекати лейтенанта. Незабаром почулися вибухи гранат. З вузенького слухового вікна, що виднілося на горищі палацу, темною смугою виповз чорний густий дим.
Хлопцям несила було сидіти в хаті, і вони вийшли на майдан. Там зустріли схудлого, змарнілого Івана Гончара, його тільки позавчора виписали з лікарні. Побачивши хлопців, Іван почав розповідати, що на горищі палацу червоно-армійці захопили ворожих диверсантів і один з них — колишній власник палацу пан Хоткевич.
Нарешті настала ніч. Безлюдними вулицями села пройшли бійці винищувального загону. Вони прискіпливо приглядалися до кожного вікна, пильнували, щоб ніде не пробився жоден промінчик світла. Від переправи долинало гудіння машин. Рух військ не припинявся ні на хвилину. Пором теж працював удень і вночі, переправляв біженців.
Опівночі над Прип'яттю запанувала тиша. Невдовзі в далекому небі, всіяному дрібними зірками, загули невидимі літаки. Їхнє гудіння напливало на мовчазне затаєне село. У визначений час далеко від переправи, над болотом, у небо злетіло дві червоні ракети. Вони повисли на мить у небі і, розсипавшись на безліч великих і малих іскор, погасли, лишаючи по собі білястий, ледь видимий слід. На сигнали й подалися ворожі літаки. Дужі вибухи струсонули землю. У вікнах тонко забриніли шибки. Вперше так близько рвалися фашистські бомби.
Літаки побомбили болото і полетіли на захід. Їх загрозливе гудіння віддалялося, поволі затихало, поки й зовсім не розтало в нічній пітьмі. А переправа знову завирувала.
О третій годині ночі до Берегових завітав лейтенант Вершина. Він зайшов до хати, подав руку матері, сказав вдячно:
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, за сина. Велику допомогу подав він Червоній Армії. А зараз дозвольте Юркові піти зі мною і не турбуйтеся. Завтра до вечора він повернеться додому.
На ґанку їх чекало двоє чоловіків. Зайшли за Володею.
На вулиці лейтенант сказав хлопцям:
— Зараз підемо в палац, покажете нам підземелля, проведете в ту кімнату, в якій розмовляли пан Хоткевич з Сиволапом. Там залишились списки підпільників.
— Оце серед ночі й підемо? — засумнівався Володя.
— Зараз найкраща пора, — пояснив лейтенант, — бо нас ніхто не бачитиме. А зайві свідки нам не потрібні. Підземелля необхідно оглянути терміново. Ходімо, хлопці, ходімо, лише ви нас туди можете провести.
На вулиці, коли наблизилися до Прип'яті, лейтенант зупинився, прислухався до гуркоту, що долинав від переправи, сказав задоволено:
— Живе переправа! Прорахувалися фашисти та їхні найманці.
Село стишилось після нальоту ворожих бомбардувальників. Між темних дерев сіріли стіни рублених хат. Землю повили густі сутінки. Над Прип'яттю клубочився білий туман, хвилями він піднімався, повисав на вербах, снувався над берегом. Коли підійшли до клубу, Вершина дістав з кишені ключ, почав відчиняти важкі дубові двері.
Юрко стояв біля ґанку і дивився на стовбури старезних лип. Несподівано йому здалося, що біля крайньої липи майнула чиясь тінь, затаїлася за нею і пильнувала за кожним рухом нічних відвідувачів палацу. Хлопець, напруживши зір, уважно вдивлявся в передсвітанкову темряву, чекав, що тінь знову випірне з-за грубезного стовбура. Та як не придивлявся Юрко, нічого вже не помітив. Мабуть, здалося, подумав хлопець, а він тут же й вигадав якусь тінь.
Не знав Юрко, якою небезпекою обернеться для нього та Володі оця миттєва зустріч з невідомим на подвір'ї палацу, який здався йому вигаданою тінню, як жалкуватиме він, що не сказав про свою підозру лейтенантові і зразу на місці не перевірив свій сумнів.
Відчинивши вхідні двері, Вершина спершу пропустив хлопців, а за ними зайшли його мовчазні супутники, останнім поріг переступив лейтенант. Він замкнув двері зсередини, поторсав їх, чи надійно тримає замок, і засвітив електричний ліхтарик.
— Не страшно? — підбадьорливо запитав хлопців.
— Ні,— відгукнувся Володя, хоча й відчув, як по його спині бігають холодні мурашки. — Чого нам боятися, коли ми прийшли разом з вами?
Лейтенант, освітлюючи дорогу ліхтариком, попрямував до Зоряної кімнати. Зупинившись посеред кімнати, він прискіпливо освічував її стіни, підлогу, уважно придивлявся до темного паркету, намагався натрапити на ляду, що прикривала вхід до підземелля.
Юрко теж оглядав приміщення. Тут усе нагадувало тата. На столі в шкіряному футлярі осиротіло виблискував уцілілим скельцем цейсівський бінокль. У відкритій шафі висів мундир із золотим еполетом. У кутку — карабін без затвора. На стіні шабля в потертих піхвах. На шафі видніється будьонівка з великою матерчатою червоною зіркою, поруч неї портупея, дерев'яна кобура від маузера.
Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…
— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.
Світло ліхтарика упало на мідні блискітки, і Юрко швидко знайшов потрібні зірочки, натиснув на них. Тримаючи пальці на холодних блискітках, він мовчки дивився на паркетну підлогу. Під нею щось дзенькнуло, ніби злегка ударилися між собою дві металеві гирки, і під стіною безшумно піднялася масивна чорна ляда.
Вершина наблизився до ходу в підземелля, освітив чавунні східці, потім передав ліхтарика одному із своїх супутників:
— Потримай, Леоніде, а я попрактикуюсь на цих зірочках. — І до Юрка: —Покажи, на які треба натискати.
Спочатку, коли він натиснув на потрібні блискітки, ляда слухняно причинилася, безшумно лягла на своє місце, а потім від натиску на інші зірочки піднялася, ніби запрошувала зійти на чавунні східці.
— Чудеса! — не стримавшись, вигукнув Вершина. — Скільки разів чув розповіді про таємничі ходи до підземелля, про кам'яні стіни, які розсуваються, — і не вірив! Думав, вигадка, казка! А воно, бач, правда!
Лейтенант узяв ліхтарика і першим почав спускатися в темне підземелля. Він зупинився, став біля східців, зачекав, поки всі залишать Зоряну кімнату, і наказав Юркові:
— Тепер причини ляду, повертатися назад не будемо, бо вийдемо до Прип'яті через старі каменоломні. Так буде певніше.
Незабаром усі зайшли до квадратного приміщення. Супутники лейтенанта зупинилися біля кулемета, зацікавлено оглядали кам'яний закапелок. Тільки зараз Юрко зміг роздивитися на них. Обидва стрункі, широкоплечі, з доброю військовою виправкою. Русявий, з великими допитливими очима видався Юркові знайомим. І він пригадав: та це ж молодший лейтенант міліції Леонід Поух! Нещодавно він керував стрілецькими змаганнями в районі і похвалив Юрка.
Лейтенант поставив ліхтарик біля кулемета, сказав:
— Познайомтеся! Не виключена можливість, що вам ще не раз доведеться зустрічатися.
Білявий подав Юркові руку, промовив:
— Леонід Поух.
Його товариш теж потис хлопцям руки, відрекомендувався:
— Микола Яценко.
Вершина повернув кулемет до себе:
— Пригодиться нам ця знахідка. З кулеметами в нас сутужно.
Лейтенант далі неквапно освічував квадратне приміщення, оглянув гвинтівки, ящики з гранатами, цинки з патронами. Промінь ліхтарика спинився на чорній рурці, вмонтованій у кам'яній стіні. Вершина зацікавлено підійшов до неї, приклав вухо. У рурці виразно чулося шарудіння, що долинало із Зоряної кімнати.
— Зрозуміло! — кивнув головою лейтенант. — Пристрій для прослухування Зоряної. Чув я колись розповідь про цю рурку. Пан Хоткевич поселяв у Зоряній своїх іменитих гостей, особливо тих, хто приїздив шукати фальшивомонетню, а сам підслуховував їхні розмови.
Поволі рушили вглиб підземелля. Юрко йшов поруч з лейтенантом. Порівнялись із глухим закапелком, в якому колись пани розіп'яли народного месника Тимофія Кушніра. Вершина освітив мідну платівку, прочитав вибитий на ній напис.
— Страшною карою скарали цього повстанця, — сумно проказав він, — тяжку муку довелося йому витримати. Але й Кушнір допік катам, спалив палац, пустив за димом маєток… Ведіть туди, де бачили диверсантів.
Про всяк випадок лейтенант дістав з кобури пістолет. Дійшли до розгалуження.
— Ліворуч, — пояснив Юрко, — кімната, в якій сиділи Сиволап з Хоткевичем, а праворуч — вихід у старі каменоломні.
Звернули в кімнату. Промінь ліхтарика вихопив з пітьми стіл, диван, шафи, картини, люстру, шухляди стола, рацію, рожеву канапу, якої тут не було, коли Юрко з татом вперше потрапили в це приміщення.
— Товаришу лейтенанте, — вихопився Юрко, — а цієї рожевої канапи тут не було, коли ми з татом сюди заходили. Її поставили пізніше.
— З канапою розберемось згодом, — відповів йому лейтенант, а зараз займемося невідкладними справами.
Вершина одну за одною відкривав шухляди в столі. У верхній лежали хліб, сало, цибуля, плитки шоколаду, прив'ялий лимон. У другій було три пачки грошей, перев'язаних шнурочками.
— І грошей цих не було, — знову уточнив Юрко.
Аж у нижній шухляді виявилась папка з написом: «Списки партизанів та підпільників, які лишаються в тилу, на тимчасово окупованій території, адреси явок, паролі, місцезнаходження партизанських баз». Вершина розкрив її похапцем перегорнув сторінки і сховав у польову сумку. Забрав він і папку із списком активістів села.
Лейтенант якусь хвилю непорушно сидів за столом і мовчки дивився перед собою, ніби розгадував надзвичайно важливу таємницю, його обличчя геть було біле. Нарешті він пересилив хвилювання, підвівся, поставив рацію на стіл.
Далі оглядали шафи з книжками та посудом, довго придивлялися до картини з вродливою дівчиною в червоній туніці та гуртом панства.