Поух забрав у сумку гроші, а Яценко — рацію.
— На сьогодні,— озвався Вершина, — будемо закінчувати знайомство. — І звернувся до хлопців: — Без мого дозволу сюди не приходити і нікому про ці кам'яні світлиці не говорити. Знайте: зараз це підземелля є важливою державною таємницею. Обіцяєте виконати мій наказ?
— Обіцяємо! — разом відповіли хлопці.
— Вірю вам. Знаю ваших батьків, вони завжди вміли тримати своє слово.
Підійшли до таємного виходу в старі каменоломні. Юрко запропонував лейтенантові поглянути, куди ведуть мідні зірочки, що знаходяться в кінці коридора, але Вершина нетерпляче махнув рукою:
— Хай іншим разом. Зараз зовсім нема часу…
Коли вийшли з каменоломень, почало сіріти. Під вербами неподалік землянки начальника переправи стояла «емка», їх зустрів вартовий з автоматом.
Через понтонний міст переправлялись біженці. Жінки, діти, старі люди з візками, клунками, дехто на підводах намагалися хутчій перейти через річку, опинитися на лівому березі Прип'яті. У передсвітанковій тиші виразно лунало далеке гримкотіння гармат. Той загрозливий гуркіт підганяв біженців.
Лейтенант сів у машину, поклав руки на кермо, чекав, поки всі займуть місця. Поряд з ним сів Яценко. Він обережно тримав рацію в лискучому футлярі.
Хлопці разом з Поухом розмістилися на широкому задньому сидінні. Тут же лежали якісь пакунки, круглі металеві коробки, чотири трофейних автомати, зібгані парашути, ручний кулемет.
Поух підморгнув Вовці, сказав довірливо:
— Забрали знайдений тобою скарб.
Коли під'їжджали до переправи, у зашторене вікно Юрко помітив тракториста Івана Скрипаля. Він розмовляв з дядьком Денисом і раз у раз поглядав на машину, ніби хотів пронизати її своїм поглядом. Лейтенант вивів «емку» на широку польову дорогу, полегшено зітхнув:
— Тепер, хлопці, поїдемо в район. Нас чекає секретар райкому партії. Він хоче поговорити з вами, подякувати за всі ваші добрі справи. Допомогли ви ліквідувати дуже небезпечних ворогів, котрі могли наробити великого лиха. І подумати страшно, що могло б бути, якби ви вчасно не нагодилися в підземелля…
Швидко мчить машина, злегка підстрибуючи на нерівному путівці. Хоча й занедбана ця дорога, але навпростець буде скоріше. Невеселі думки рояться в голові лейтенанта Вершини. Непевно почуває він себе після останніх подій: хто б сподівався на такий підступ і віроломство? Сиволап — ніякий не котовець, не герой громадянської війни, а гетьманський полковник, агент фашистської розвідки. Знайомий Консула, друг і приятель пана Хоткевича. Умів Сиволап прикидатися, видав себе за людину, до кінця віддану Радянській владі. Як він говорив на зборах і мітингах, навіть сльозу пускав, бив себе в груди, закликав до пильності, метав громи на голови класових ворогів… Кому-кому, а Сиволапу Вершина вірив, як самому собі, завжди підтримував… А як він міг не вірити, коли той на його очах застрелив п'ятьох петлюрівців, ризикуючи власним життям, виніс пораненого Вершину з бою, перев'язав рану… І вся та «хоробрість» була не чим іншим як підступною, глибоко продуманою грою. Грав Сиволап, входив у довіру і чекав свого слушного часу. Страшний удар готував партизанам і підпільникам, їхнім родинам. А він, лейтенант Вершина, виявився довірливим, наївним простачком, який не зумів розгадати ворога, «клюнув», на той підступний гачок… Та нема тут чого дивуватися, впадати в розпач. Не простий ворог постав перед нашим народом. У всіх фашистів та їх поплічників віковічна школа підлості, цинічний досвід, як тримати в покорі людину-трудівника. У той час як Вершина пас куркульські воли, Сиволап і Хоткевич виховувались у військових академіях, досвідчені наставники навчали їх, як боротися за свій лад, як тримати в покорі робітників і селян. І не втримали! Повстав народ, здобув собі волю. Та ворог не скорився, не склав зброю. Він жив і живе однією думкою, як повернути втрачене. І для досягнення своєї мети не гребує ніякими засобами… Але треба цього лютого, сильного, вишколеного ворога здолати, вистояти в нещадній боротьбі, захистити, врятувати свій народ від загибелі. У цьому суть тепер твого життя!..
А Юркові дуже хочеться дізнатися, як схопили Хоткевича й Сиволапа. Врешті він не витримав, запитав:
— Спіймали диверсантів?
— Не пощастило взяти живими, — з досадою відповів лейтенант, — загинули під час перестрілки. Жаль, що так сталося, багато чого б вони могли розповісти. Тільки в бою не завжди виходить так, як хочеться.
Зупинилася машина біля будинку райкому партії.
— Їдьте у відділення і чекатимете товариша з Києва. З рацією та всім іншим дійте, як домовилися, — наказав Вершина своїм працівникам.
«Емка» поїхала далі, а хлопці з лейтенантом зайшли до райкому. Коваленко зустрів їх привітно. Він вийшов з-за столу назустріч, міцно потис руки, запитав:
— Так оце вони, наші герої? Молодці, хлопці. Проявили ви неабияку сміливість, відвагу і кмітливість. Від імені райкому партії дякую вам за героїчний вчинок! Сідайте і про все докладно розказуйте.
Юрко й Володя сіли за широкий стіл. Навпроти — Михайло Сергійович. Його хлопці добре знали, не раз бував він у Жовтневому, заходив до школи. Ліворуч від секретаря стомлено опустився на стілець Вершина. Коваленко натис на кнопку дзвінка, і в кабінет зайшла білява жінка.
— Покличте, будь ласка, Ніну Олексіївну, — попросив її Михайло Сергійович.
Невдовзі з'явилась молода жінка. Привітавшись, вона стала за столик збоку, на якому лежав папір, олівці.
— Зараз почнемо, Ніно Олексіївно, — заклопотано промовив секретар і звернувся до хлопців: — Зробимо так: хай нам про все спершу розповість Юра, а потім послухаємо Володю. А ти, Володю, слідкуй за розповіддю Юрка і, якщо той щось пропустить, доповнюй. Візьми папір і можеш записувати, що схочеш сказати.
Лейтенант подав Володі кілька аркушів паперу, олівець.
— Юро, — попросив секретар райкому, — спробуй усе до деталей пригадати, що ви чули в підземеллі. Намагайся нічого не пропускати, тут важливе кожне слово, кожна дрібничка.
Як і домовились, спершу розповідав Юрко, а потім Володя. Хлопці говорили неквапливо, докладно, пригадуючи кожну подробицю. Мабуть, їх оповідь була настільки цікавою і незвичайною, що навіть стенографістка раз у раз здивовано кидала на них погляд.
— Спасибі, дорогі,— подякував їм секретар. — Все, що ви сказали, надзвичайно важливе і потрібне. Нам відкрили очі. За це ви будете заслужено винагороджені. Але зараз такий час, що треба набратись мужності й далі стійко триматися, а таємницю суворо берегти.
— Ми враз про все забули! — вихопився Володя.
— А от забувати й не варто, — м'яко заперечив секретар райкому, — навпаки, запам'ятовуйте все, що нам нині доводиться переживати. Нелегко нам, але, що б не довелося знести, ми розіб'ємо фашизм, виженемо загарбників із нашої землі. І знову, хлоп'ята, буде у вас славне життя, і ви розкажете, як наш народ захищав свою Батьківщину. А може, й напишете про бачене вами, була б цікава, потрібна книжка. Ви, мабуть, любите читати?
Секретар підійшов до шафи, дістав два перев'язаних пакунки, вручив їх Юркові й Володі.
— Це вам, друзі, книжки, подарунок за вашу хоробрість, за вашу допомогу. Звісно, за врятування переправи вас треба представити до державної нагороди, але все це буде згодом.
— Спасибі, Михаиле Сергійовичу! — зворушено дякували хлопці.
Хлопці попрощалися з секретарем райкому і в супроводі лейтенанта Вершини вийшли з прохолодного приміщення. Лейтенант підвів хлопців до сірої «емки», що стояла під високим розлогим кленом, відчинив дверці, запросив до машини. Мовчазними, безлюдними вулицями виїхали за околицю містечка, швидко наблизилися до молодого соснового бору.
Лейтенант зупинив машину, заглушив мотор, повернувся до хлопців.
— Слухайте мене уважно, — повільно, чітко вимовляючи кожне слово, почав він. — Завдяки вашій мужності та кмітливості відведено небезпеку від багатьох наших людей. Ви врятували переправу, проявили себе як справжні розвідники. Але справжня, тривала й небезпечна боротьба лише починається.
Лейтенант замовк, мабуть, думав, як йому далі повести розмову з хлопцями.
— Буду говорити відверто, — невдовзі озвався він, — нічого від вас не приховуючи. Фашисти прорвали фронт і не сьогодні так завтра вийдуть до Прип'яті, захоплять ваше село. І ви, хлопці, опинитеся на окупованій території. Досить вам зробити необережний крок — і вас чекає неминуча загибель. Нагадую про це вам ще раз, поки є така можливість.
Хлопці недовірливо й злякано дивилися на лейтенанта, чули його слова і не могли збагнути, зрозуміти їхню суть. Ні, не могли вони уявити гітлерівців на берегах Прип'яті, на вулицях свого села, в своїй школі. Невже Червона Армія не зуміє зупинити фашистів? Невже німці підійдуть на таку близьку відстань до Києва?
— Зараз гітлерівці знаходяться за тридцять кілометрів від вашого села, — вів далі лейтенант. — Ворожі танки вийшли в тил нашому війську. Наш партизанський загін сьогодні вночі вирушає на свою базу. Така, друзі, створилася небезпечна ситуація. На тимчасово окупованій території буде діяти підпілля. Працюватимуть підпільники і у вашому селі. Чи згодні ви допомагати партизанам і підпільникам?
— Звичайно, згодні! — аж вигукнули хлопці.
— Спасибі вам, товариші,— зворушено мовив лейтенант, — ваша допомога нам буде дуже потрібна. Адже ви знаєте таємницю старого підземелля, а воно нам незабаром стане в неабиякій пригоді. У палац має прибути гестапівський полковник Майєр. Як видно, фашисти задумали звити в палаці якесь своє гніздо. Тепер слухайте мій наказ: без дозволу та згоди партизанських розвідників не чинити ніяких дій! Ніяких! Будь-яка самодіяльність тут не потрібна, бо вона може принести неабияку шкоду. І нікому — ні близьким, ні рідним, ні найвірнішим друзям, не проговоритися про таємницю Зоряної кімнати, нічого нікому не розповідати про старе підземелля. І будьте якнайобачніші. Запам'ятайте: один необережний крок, одне зайве слово — і вас чекатиме неминуча загибель. На кожному кроці вас підстерігатиме небезпека. У партизанський загін уже проникла ворожа агентура, і ми не зуміли її поки що виявити. Ще більше своїх людей закидатиме гестапо в наші ряди в недалекому майбутньому.
Лейтенант уважно подивився хлопцям у вічі і сказав:
— Чому говорю вам про всілякі небезпеки? Молоді ви, нема в вас ні знань, ні досвіду. Нелегко нам кликати вас на боротьбу з фашистами. Подумайте, сьогодні ще є час і ви можете відмовитися від наших доручень.
— Ми вже подумали, товаришу лейтенант! — в один голос відповіли хлопці.— І передумувати не будемо.
— Тоді найперше правило вашої поведінки, — навчав Вершина, — ніде, нікому ні за яких обставин не обмовитися про свою приналежність до підпілля. Навіть з підпільниками нічого зайвого не говорити. Можлива й провокація. Довірятимете тільки тому, хто прийде до вас і назве пароль.
— А який пароль? — вихопився Вовка.
— Вчися, Володю, — стримав його Вершина, — слухані і не виявляти ніякого поспіху. Пароль для зв'язку такий: «Чи немає у вас на продаж вересового медку?» Відповідь: «Нема, увесь медок німці поїли». Пароль треба казати точно. Скажімо, «вересовий мед», а не «медок», — і вже відповідати не треба. Це дуже важливо. Хтозна, чи випаде нам ще поговорити, то попереджаю вас, якщо село захоплять фашисти, не проявляти ніякої цікавості, нічого не робити такого, що б могло викликати підозру ворогів. Будьте собі просто сільськими хлопчаками, ви ж іще малолітки. А діяти будете тільки з наказу підпілля. Ще раз нагадую: бережіть таємницю підземелля! Жодного зайвого слова, жодного непродуманого вчинку. Уже сьогодні ви можете нарватися на ворога. Якщо буде треба, дамо вам докладніші інструкції. А зараз — додому…
Сіра «емка» знову везла їх полями до села. Скільки око сягало, розкинулися лани пшениці. А он широкими розливами голубів густий льон. Здавалося, на безмежжя поля вихлюпнулося величезне синє озеро. Воно стояло ніжне, якесь беззахисне, ніби злякано прислухаючись до далекого гримкотіння гармат, і злегка хвилювалося під подихом вітру.
— Здається, — з жалем промовив Вершина, — ще ніколи не бачив такого щедрого врожаю. Порадувала людей колгоспна земля, віддячила за чесну працю, але кому його збирати?..
Десь за кілометр від порома Вершина зупинив машину:
— Далі, хлопчики, підете самі. Нас не повинні бачити разом. Як буде хто питати, звідки повертаєтеся, то поясните, що ходили в район за покупками і затрималися, бо були великі черги, вам нічого й не дісталося. Довелось заночувати в знайомих.
Вершина міцно потис хлопцям руки, сів у машину, і «емка» невдовзі загубилася серед широкого лану високої пшениці.
Серед спокою, який панував у полі, не хотілось вірити, що поруч клекотіла війна і котилася до Прип'яті нестримним вогневим валом.
Розділ сьомий
ПОВІТРЯНИЙ НАЛІТ
З кожним днем зловісний гул боїв наближався до Жовтневого. Стомлені, запилюжені червоноармійці поспішали на переправу. До дороги виходили жінки з холодним молоком, свіжим хлібом, різними фруктами. Придивлялися, сподіваючись побачити свого рідного чи близького, розпитували бійців про своїх синів, чоловіків, братів, наречених.
Юрко тепер щодня пропадає біля переправи, сюди сходяться майже всі сільські хлопчаки. А ось сьогодні на пів-дорозі наткнувся на незнайому дівчину, мимоволі зупинився. Вона, як йому здалося, хотіла щось запитати. Таких гарних дівчат Юркові навіть у кіно не доводилося ще бачити. У дівчини були великі голубі очі. Вона звернулась до Юрка привітно й довірливо:
— Чи не скажеш, де можна дістати молока? У нас мама хвора… Може, на базарі?..
— Базар у нас лише в неділю зранку, — відповів їй Юрко, — та молоком ніхто не торгує, бо в кожного своя корова.
Дівчина слухала і уважно дивилася на хлопця, ніби пригадувала, де колись зустрічалася з ним. Дивно, але і в Юрка виникло таке відчуття, наче він теж уже бачив цю синьооку дівчину.
— Що ж мені робити?.. — стривожилася дівчина.
— Ходімо до нас, — запросив її Юрко, — візьмеш глек молока. Мати вранці поставила в піч. Тут недалеко, а як піти берегом, то й зовсім близько.
Вони повернули на стежку, що вела до Прип'яті через кущі верболозу. Несподівано стежка вирвалась на високий косогір, з якого враз відкрилося широке плесо річки.
Дівчина зупинилася.
— Як у казці! Такої краси я ще не бачила…
— А ти звідки? — запитав Юрко.
Поки йшли до хати, дівчина розповідала:
— Ми зі Львова. Як почалася війна, одразу виїхали з міста. Пощастило нам. А позавчора ледве вирвалися з оточення. Куди не поткнемося — фашисти. Так дядько Микола, наш шофер, повернув машину — і в ліс. Глухою просікою і вибралися до своїх. Нас бомбили, переслідували мотоциклісти, а ми вирвалися.
— Ти в який клас ходиш? — несподівано запитала вона Юрка.
— У сьомий перейшов.
— А я в шостий. Тато хотів піти у відпустку, збиралися гуртом поїхати в гості до бабусі, а тут війна.
Дома нікого не було. Дівчина зайшла до хати, спинилася біля порога й чекала, поки Юрко діставав рогачем з печі глек з молоком.
Він поставив його на лаві, сказав:
— Бери! Молоко в нас добре, а пряжене довше не кисне.
Дівчина доторкнулася до глека, розгублено глянула на Юрка:
— Дуже гарячий і великий, я його так не донесу…
Він знайшов кошик, поставив у нього глек.
— А хліб у вас є? — спитав хлопець співчутливо.
— Нема в нас нічого, — просто відповіла дівчина, і тільки пер Юрко помітив, що личко в дівчини стомлене, змарніле. — Але найбільше треба молока, бо мама дуже хвора. Нам би доїхати до Києва, а звідти до Саратова, там живе моя бабуся.
— Що з твоєю мамою?
— Застудилася.
— Так її треба поїти гарячим молоком з медом, — порадив Юрко.
Він пішов у комору, взяв баночку меду, по грудці масла, свіжого сиру, загорнутого в чисту шматину, хлібину, — і все те поклав у кошик.
— Тримай!
Дівчина взяла кошик, розгублено дивилася на Юрка:
— У мене ж грошей не вистачить за все заплатити. Я тільки мала купити молока…