— Учителька я, — відповіла Галина Іванівна, — дітей учила, а як почалася війна, поїхала до батьків і захворіла. Так і лишилася у вашому селі.
— Допоможіть нам, Юхиме Мартиновичу, — слізно попросила старосту мати. — Ви ж самі бачите — хвора жінка. Куди їй зараз податися з малими дітьми?
— Допомогти можна, — погодився Щупак, — тільки доведеться мазати. Може, у вашої біженки є золота каблучка або годинник? Малувато, Маріє, твого перстня, бо його навпіл не розпиляєш.
— Добре, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — віддам вам золотий годинник, колись я його купила, як одержала премію за узор на міжнародній виставці, а ви допоможіть нашим біженцям.
Мати дістала з скрині невеличкий золотий годинник, простягла його старості.
— Тю, дурна! — вигукнув той. — Нема в тебе десятої клепки. Кидаєшся золотом, як сміттям. Тепер можна думати! Я як побачу золото — сам не свій стаю. Золото для мене, як сонце, доторкнуся до нього рукою — і весь затремчу від щастя.
Щупак сховав годинник в нагрудну кишеню, дбайливо застебнув ґудзик, сказав матері:
— Дістану я вашій біженці паспорт, тільки про це — мовчок. І про наші розмови нікому ні слова. Є в мене ще одна справа, але про неї поговоримо пізніше, як усе інше трохи всядеться, бо не можна все вирішувати гамузом. А паспорт вашій біженці принесу найближчим часом, можете не хвилюватися. Дозвіл на проживання в селі зараз вам видам.
Староста дістав з кишені бланк з круглою печаткою, хімічний олівець і тут же виписав Галині Іванівні та її дітям дозвіл на проживання в селі Відрадному.
— Як ваше прізвище? — запитав Галину Іванівну староста.
— Вострикова.
— Тепер будете, добродійко, не Вострикова і не Хвостикова, а матимете прізвище Павлюк Галина Денисівна, родом ви з Проскурова, мешкали на Зеленій вулиці. Будинок ваш згорів, бо в нього влучила бомба. Більш докладно про вашу біографію, як принесу паспорт. А зараз обов'язково навчіть дітей, щоб вони знали, яке тепер в них прізвище.
— Спасибі вам! — відповіла Галина Іванівна.
— Дякуйте Марії, вона за вас просила та дякувала.
— І їй спасибі.
— Дочка у вас гарна, — зауважив Щупак, — писана красуня. Хай трохи підросте, то я її влаштую покоївкою до пана Майєра або до коменданта Штарка. Житиме як у бога за пазухою, і всі перед нею гнутися будуть. Староста пішов.
— Як я вам вдячна, — зворушливо мовила Галина Іванівна, — ви ж порятували нас від неминучої смерті. Діток моїх порятували. І це вже вдруге. Але ж ви віддали цьому виродкові такі коштовності…
— Як же я могла б спокійно жити на білому світі і дивитися своїм дітям в очі, знаючи, що я могла врятувати людей і не врятувала, бо пожаліла золотий годинник.
— Не кожен на таке здатен, — розчулено тисла руки матері Галина Іванівна.
— Ми — радянські люди і мусимо допомагати одне одному, — відповіла мати. — Щупак же така людина, що для нього основне гроші та нажива. За золото він батька рідного може продати, лише б самому не бути в програші, одним словом, справжній хапуга та куркуль.
Коли Галина Іванівна пішла на свою половину, мати тривожно глянула на Юрка, запитала:
— Що ж нам тепер робити? Добре, хоч Щупак попередив про того Скрипаля. От бач, як воно буває. Не встигли ми з тобою ще попрацювати в підпіллі, а вже впала на нас підозра. А ти, Юрку, молодець, добре тримався, як староста про Скрипаля розповідав. Тепер мусиш триматися, сину, бо іншого шляху в тебе немає.
Тільки тепер Юрко відчув, як у душу почало закрадатися липке, ще незвичне почуття страху. А що буде, як фашисти дізнаються, хто навів бійців на слід Хоткевича й Сиволапа? На мить постало в уяві довгасте, брезкле обличчя Майєра, його холодні очі. Такому потрапиш до рук — вороття не буде. Треба попередити Вовку. Староста говорив про перевірку. Фашисти, мабуть, вигадають якусь провокацію, намагатимуться вивести Юрка на чисту воду, а потім вийти на лейтенанта Вершину. А може, гестапівцям ще щось відомо? Чого доброго, вони пронюхали щось про Підземелля? І Юрко відчув себе таким розгубленим та безпорадним, що мало не заплакав. Не розумом, а серцем відчув, що й справді збираються над ним чорні хмари і всім їм загрожує неабияка небезпека. Правду казав лейтенант Вершина, одне — думати про підпільну роботу, а зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з ворогом. Але, як там не буде, не піддаватися паніці. Поки що фашистам нічого певного не відомо, бо вони б зразу схопили Юрка й Вовку і потягли б їх у гестапо. Отже, зараз треба бути особливо обачним, не піддаватися на ворожі провокації і терпляче чекати приходу Вершини або його посланців. Партизанські розвідники щось зуміють придумати, щоб захистити Юрка і Вовку від гестапівців та їх прислужників.
Розділ десятий
СЛАВКО ОЛЕФІРЕНКО
Юрко взяв кошик з ліками і, вийшовши луками до Шляхетського болота, берегом річки подався на Червоний хутір. На невеличких озерцях цвіли білі лілеї. Коли хлопець вийшов на берег В'юнового озера, побачив посередині хвіст збитого «юнкерса». Літак стояв сторчма, і між зеленою ряскою чорніла облізла свастика. Ще один ворожий літак лежав на протилежному березі річки. Там же стояло десятків два підбитих танків. Ні до літака, ні до танків ніхто не може підійти. Зразу за річкою починається мінне поле і тягнеться воно до Самусевого лісу.
Хлопець швидко добрався до Червоного хутора, знайшов хату Насті Краснухи і вручив жінці передачу Оксани Василівни. Вона зраділа, подякувала, запалила спиртівку і почала зразу кип'ятити шприц.
А Юрко пішов назад додому. По дорозі вирішив зайти до свого шкільного товариша Славка Олефіренка. Майже три тижні не бачилися хлопці. Якось зустрілися на переправі, коли ще фронт стояв під Васильківськими Дачами, і більше не бачилися.
Славко, невисокий на зріст білявий хлопець, довговидий, рум'яний, як дівчина, а на щоках дві ледь помітні ямочки. Очі сині, великі, замріяні. Погляд їх допитливий, такий, що, здається, проникає навіть крізь кам'яні стіни. Славко дуже впертий, як уже стане на своєму, ніхто його не зуміє переконати. І зовсім не вміє лицемірити, підлещуватися, хитрувати. Він, як і Юрко, багато читає. Особливо захоплюється історичними романами. Славко й сам пише вірші, оповідання, думає написати повість про хороброго повстанця Тимофія Кушніра. Учителька Ніна Павлівна не раз говорила, що Славко Олефіренко, без сумніву, буде поетом. І радила читати йому побільше художньої літератури, приносила книги зі своєї бібліотеки, навіть подарувала йому «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І Славко читав. У хлопця була найкраща в селі бібліотека. Яких тільки книжок не було в Славка! І кожна книжка в гарній блискучій обкладинці, а на ній назва, витиснена золотими літерами. Колись, як селяни розбирали майно панів Хоткевичів, Славків дід Гаврило Олефіренко запріг волів і поїхав до палацу за панським добром. У маєтку вже нічого не було, все розібрали мешканці села та навколишніх хуторів. На подвір'ї лежали купи книжок з панської бібліотеки. Дід Гаврило поскладав їх у свою хуру і привіз додому. Пізніше всі ті книжки дісталися Славку. Дід перед смертю подарував їх онукові і наказав, щоб він перечитав їх усі, а найцікавіші склав на окрему полицю. Юрко часто брав книжки в товариша і, прочитавши, одразу повертав. У Славка єдиного в селі були твори Олександра Дюма, Вальтера Скотта, Роберта Стівенсона. Правда, Дюма був французькою мовою. І Славко самотужки вивчив французьку. Він виписував з книги всі слова, а потім брав словник і перекладав. За день Славко долав спершу третину сторінки, потім половину, а за два роки такого перекладання читав уже без словника.
Минулої зими Славко написав вірш «Віхола», і його на першій сторінці надрукувала районна газета «За більшовицькі колгоспи». Під віршем підпис: «Славко Олефіренко. Село Жовтневе». Хлопець купив з десяток газет, обклеїв ними півстіни, а одну подарував учительці Ніні Павлівні.
Пізніше Славко розповів, що це Ніна Павлівна взяла в нього вірш і занесла в редакцію, попросивши надрукувати в новорічному номері. Вважався Славко середнім учнем, хоча історію та літературу знав блискуче. Міг би він стати кращим учнем, та не вистачало в нього часу на уроки. Славкова мати, тітка Докія, працювала на фермі, щодня вставала серед ночі і йшла до корів. А хлопець залишався з меншими сестричкою й братиком. Часто доводилося і в печі топити, варити малечі куліш, пряжити в полив'яному горщечкові молоко.
Славків батько часто міняв роботу. Ніде довго не затримувався, не зживався з людьми, пиячив. На горілку потрібні були гроші, і він намагався добувати їх будь-якими засобами. Ночами Семен Олефіренко разом з Іваном Скрипалем, Петром Козорізом та Данилом Макухою закидали сіті в Прип'ять, ловили рибу. Не раз їх затримувала рибінспекція, відбирала волоки, сіті, павуки, а вони знову бралися за браконьєрське ремесло. Славкова мати просила чоловіка жити як всі, працювати, не чіпати чужого, люди вже дивляться на них, як на злодіїв і дармоїдів. Батько криво посміхався, сердито відповідав:
— Давно розумні люди сказали, що від роботи коні дохнуть! А Семен Олефіренко не коняка і дохнути не хоче. Він ще трохи потерпить, почекає, а там буде празник і на його хуторі.
— Не хочеш ти працювати, — дорікала йому дружина, — от і бігаєш з місця на місце. Не про дітей, а про чарку думаєш!..
Такі розмови часто відбувалися при дітях, і батько намагався звинуватити тих, що не дають йому по-хазяйськи жити.
— Не я зневажливо ставлюся до роботи, — пояснював він, — а робота до мене. Скрізь тебе хочуть за дурня мати! А Семен Олефіренко не такий дурень, як їм здається! І голова в нього не порожній баняк! Ще може й так трапитися, що Семен Олефіренко виявиться не останньою шпицею в колесі і матиме він і хутір, і ставок, і торбу грошей.
На Юркового тата Олефіренко затаїв неабияку злість — не міг простити йому оту відібрану берданку, коли він займався браконьєрством і Славкові не раз наказував, щоб не водився з Береговим.
— То не нашого поля ягода. Яке коріння — таке й насіння! Знай, вони наші люті вороги, і миру між нами не буде довіку. Червоний козак! Задрипанець той Береговий, а не козак! Багато їх пошльопали, а цей виродок уцілів. Ти бач, отака зайда, а й себе козаком величає. Через таких підлячків і життя немає.
Славко слухав батька, і в його блакитних очах з'являвся впертий докір.
— Так вас же Береговий з-під криги витягнув! Життя вам врятував і сам ледве не загинув.
Олефіренко червонів від гніву, гупав кулаком по дубовому столу:
— Дурень і падлюка твій Береговий! Падлюка! В нього в голові замість мозку — пісний кисляк.
— Чого ж він дурень? — допитується Славко.
— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!
— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!
— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?
— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.
— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?
— І мої,— стояв на своєму Славко.
— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!
Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:
— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.
— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.
— А хіба ж він не власть, не представник закону?
— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?
— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!
Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:
— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?
Батько кинув злий погляд на сина.
— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..
Славко недовірливо посміхається:
— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?
— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.
— Та де ж воно візьметься?
— Думай, — кидає різко батько, — крути шариками, не спи ночами! Давно сказано: вовка ноги годують.
— Не хочу я бути вовком!
— Тоді ставай овечкою, живи для того, щоб з тебе стригли вовну. Збагнув?
— Збагнув, — відповідає Славко, — що я так, як ви, жити ніколи не буду. Не хочу!
— А як же ти будеш жити? — глузливо запитує батько.
— Чесно! Закінчу школу, поступлю в інститут, стану вчителем, дітей буду вчити. А може, вивчуся на лікаря. Людей лікуватиму, отак, як Оксана Василівна.
— Вивчишся! — обриває сина Олефіренко. — Так тебе і приймуть в інститут, відкриють перед тобою двері. Знай, дурню, що не буде в тебе дороги до вищої освіти, бо ти куркульський син! Твій батько — колишній петлюрівець, і ти належиш до ворожих елементів. Пора тобі раз і назавжди збагнути, що тобі не по дорозі з отією шатією-братією. Їхні стежки і наші ніколи не з'єднаються! Ніколи! І недовго вже їм нами правувати! Настане час, і в наше віконце зазирне сонце!
— Та все одно буду жити чесно! — стоїть на своєму Славко.
— Начиталося книжок, наслухалося вчителів і думає, Що всю науку життя знає! — сердито кивав головою старший Олефіренко. — Нічого, синочку, поживеш — порозумнішаєш! Тоді я тобі ще дещо розповім.
— Так ви зараз розкажіть, навіщо відкладати на потім.
— Не час! — відрубує батько. — Підрости трохи, може, хоч трохи наберешся розуму, а тоді й бесідувать будемо. Я й розповім тобі, хто твій батько, як прожив своє життя, які має заслуги.
Батько по-своєму любить Славка. Навіть гордиться, що його син захоплюється історією, пише вірші, читає книжки. І завжди, як поїде в Київ, привозить дітям якусь обнову. Навіть не пошкодував грошей на справжній футбольний м'яч.
Славко вранці відводив братика й сестричку в дитячий садок, порав худобу, похапцем робив уроки і поспішав до школи. Тут він забувався між товаришами, відводив душу.
Найвірніший друг у Славка — Юрко Береговий. Кожен день зустрічаються, — і завжди є їм про що поговорити. Часто захоплено обговорювали прочитані книжки і мріяли про майбутнє. Не раз Юркові доводилося захищати свого товариша від інших, часом старших хлопців.
Славко не любив битися. Він ніколи нікого не ображав, нікому не ставав поперек дороги. Його нестримною пристрастю були книжки, і він читав їх, як тільки випадала вільна хвилина. І все ж, незважаючи на свій миролюбний характер, Славко часто потерпав від забіякуватих хлопців. І найбільше допікав йому учень восьмого класу Тимофій Шлапак, кряжистий вайлуватий хлопець із широким плескатим обличчям, з якого ніколи не сходила підступна хитрувата посмішка. Очі в Шлапака сховані в глибоких впадинах, а над ними нависли чорні, острішкуваті брови. Волосся в Шлапака густе, як щітка, коротко підстрижене під горщик. Учитися Шлапак не хотів, і вчителі говорили, що його з класу в клас не переводять, а перетягають. Він два роки просидів у першому класі і два роки в п'ятому, вважався невиправним ледарем. Тимофій на учителів не ображався, терпляче вислуховував їхні нотації, кивав на знак згоди головою і знову брався за своє. Якось Ніна Павлівна викликала Шлапака відповідати урок. Він мовчки посміхався, дурникувато дивився на вчительку.