— Знову не вивчив урок, Тимофію! — докоряла Ніна Павлівна.
— Не вивчив…
— Чого ж ти не хочеш вчитися?
— Нема охоти, — відповідав Шлапак. — Ніяк не можу примусити себе взятися за книжку. Тільки почну вчити уроки — зразу в сон хилить.
— Не буде з тебе, Тимофію, толку, — бідкалася вчителька, — нічого з тебе, крім пастуха, не вийде.
— Ну, й що, — погоджується Шлапак, — то теж робота. І там люди потрібні. Не всім же бути льотчиками, інженерами, лікарями. Комусь треба й біля воликів ходити. Хіба я, Ніно Павлівно, не правду кажу?
— Правду, та не всю, — заперечувала вчителька, — бо настав час, коли кожна людина в будь-якій професії повинна бути обов'язково освіченою, ну й працелюбною, культурною, жити за справедливістю. А щоб з худобою мати справу, то теж немало треба знати. Усім треба вчитися, багато читати, багато знати. Ти ж нічого не читаєш і нічого не хочеш знати.
— Навіщо мені читати книги, — далі прикидався дурником Тимофій, — хіба волам потрібні вірші? Їм давай сіно, а не поезію! Нагодуй їх — вони й не ревітимуть. Ви ж самі розповідали про книгу, яка так і називається: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Шлапак не любив відмінників, сумлінних учнів. Але він ніколи не чіпав сильніших за себе, навпаки, намагався з ними жити мирно. Чемно з ними вітався, ніколи їм ні в чому не перечив. Але на менших надолужував, не давав їм проходу. Восени минулого року він підійшов на перерві до Славка, заклопотано пошкрябав широку потилицю, розгублено розвів довгими, як граблі, руками:
— Слухай, Славо, — ти, кажуть, добре знаєш історію. Чи не скажеш мені, коли хан Батий обложив Київ? Не пам'ятаєш? І я не знаю. А в нас сьогодні історія. Про Батия завдали вивчити, а я й не встиг. І знову мене Валерій Митрофанович соромити буде. Ну ніяк в моїй голові не тримаються дати. Увечері вивчу, а вранці—забув.
Славко відчув у голосі Тимофія підступ, глузливі нотки, хотів відійти від нього.
— А чи відомо тобі, юному історику, — Тимофій заступив дорогу Славкові, — що біля Києва є Батиєва гора? І чи знаєш ти, чоловіче, як хан умудрився видертися на ту височенну та стрімку гору?
— Не знаю, як той хан видерся на ту гору, — відповідає Славко і намагається вийти з тісного закутка, в якому впіймав його Шлапак.
Тимофій докірливо хитає своєю круглою головою:
— Такий знавець історії — і не знає, як каже Валерій Митрофанович, елементарних істин. І я мушу тобі розповісти, як воно все діялося, показати на конкретному прикладі. Отак, хлопче, хан Батий мандрував на високу гору…
Тимофій схопив Славка за голову, притис її до свого живота і, запустивши всю п'ятірню у волосся, почав смикати за нього. І при тому весело примовляв:
— Отак, дурню, хан Батий вилазив на гору, чіплявся за кущі і ліз на саму вершину. Трудно йому було, а він не відступався, поки й видерся на верхівку!
Славко корчився від болю, намагався вирватися з чіпких Шлапакових рук, а той голосно реготав і ще дужче смикав хлопця за чуба. Юрко й сам незчувся, як підбіг до Тимофія і вигукнув:
— Відпусти Славка!
Шлапак не зважив на його слова, тримав Славка за шию і далі з усієї сили тягнув за волосся.
Юрко не витримав, розмахнувся і вдарив Тимофія по червоному, самовдоволеному обличчі. Шлапак зразу відпустив свою жертву і, як бичок, посунув на Юрка.
— Ти битися захотів?! — розлючено вигукнув він. — Битися?! Ну, стривай! Зараз я позасвічую такі ліхтарі на твоїй нахабній пиці, що вони горітимуть, як прожектори.
У коридорі стояло багато учнів, всі вони принишкли, а деякі злякано дивилися на розгніваного Шлапака.
Тимофій розмахнувся і боляче вдарив Юрка кулаком в перенісся. Удар був настільки сильний, що з очей посипався сніп іскор. Хлопець ледве втримався на ногах і почав відходити під натиском Шлапака, але й сам водночас щосили відбивався.
Тимофій ще більше розлютився.
— Одержуй! — насідав він. — Оце тобі на додачу! Хапай! Знай, як старших чіпати! Комаха!
Юрко ухилявся від нещадних ударів, намагався пересилити супротивника, але відчував, що сили протистояти у нього не вистачить. Кожен удар Шлапака був ніби постріл з важкої гармати, а Юркові — наче пухкання з малопотужної берданки. Не зміг Юрко подолати розгодованого Шлапака, поразка його була повною. Але все-таки він чинив опір, став на бій із сильним забіякою. І це відбувалося під час великої перерви. Ніхто не осмілився допомогти Юркові, бо вступати в бійку з Шлапаком ні в кого не було бажання. Добре, що нагодився вчитель фізкультури. Він нагримав на Шлапака і ледве відтягнув його від Юрка. — Чого ти до менших чіпляєшся? — докоряв він Тимофієві. — Ти ж від нього на чотири роки старший, а накинувся на хлопчака, як той коршак на молодого півника.
Шлапак витер рукавом піджака спітніле обличчя в червоних плямах, відповів глумливо:
— Такі дітки тепер пішли, навіть на старших руку можуть підняти. От і доводиться їх вчити уму-розуму.
На уроці Юрко сидів, низько опустивши голову, соромся дивитися своїм однокласникам в очі. У голові гуло, ніби в ній розколошкали рій джмелів. Страшенно соромно Юркові — побив його Тимофій Шлапак. А особливо незручно перед сусідкою по парті, Раєю Сивокінь. Після уроків хлопець пішов додому берегом Прип'яті, щоб менше людей бачили його розмальоване, в синяках обличчя.
Дома Юрко глянув на себе в дзеркало і мимоволі відсахнувся: на нього дивилася якась розпухла одутлуватаі маска, покрита великими гулями. А між гулями крізь щілини визирали очі.
Тато співчутливо оглянув Юркові синяки та гулі, змастив подряпини йодом, заспокоїв:
— Не журися, козаче, до весілля все заживе, а в голові розуму побільшає.
— Тобі все жарти, — докорила йому мати, — а хлопця отак побили. Того здорованя Шлапака давно треба вигнати з школи, а його все тримають, перетягають одоробло з класу в клас. А він — як бик в отарі. Нема йому чого робити — він і збиткується над меншими. У суд на нього треба подати.
— Так уже і в суд, — засумнівався тато. — Тут ще треба розібратися, хто й наскільки винен.
— Чого ще тут розбиратися! — вигукнула мати. — Він давно збиткується над меншими.
— А тут Юрко перший ударив, — не відступався тато, — і Шлапак, як кажуть, відповів ударом на удар.
— Так він же Славка мучив! — сердито заперечила мати. — Мало хлопцю півчуба не видер. От Юрко й кинувся на виручку. Чи, може, він неправильно вчинив?
— Як сказати, — завагався тато, — тут треба подумати.
— Що ж тут думати? — перебила його мати.
— А треба подумати про те, — міркував вголос тато, — чи завжди треба виручати силою, коли відчуваєш, що й сам будеш битий.
Юрко здивовано блимнув на тата припухлими очима.
— Він же старший від мене на чотири роки. І стриматися я не міг, бо він дуже мучив Славка.
— Здоровило твій суперник, — вів далі тато так, ніби й не чув Юркового пояснення, — розмалював тебе, як сам хотів. Добра тобі наука буде!
— Яка ще там наука, — сердито відказав Юрко, — в нього кулаки як довбні. Мій кулак втричі менший. От я й не зміг його провчити.
— Причину завжди можна знайти, — заперечив тато, — хоча, як поміркувати, то й твої кулаки чогось варті. Тільки навіть битися ними треба з розумом.
Тато підбадьорливо поплескав Юрка по плечу, похвалив:
— Молодець, що захистив Славка. Стояти осторонь, коли хтось знущається над слабшим, підло. І таких нахаб, як Шлапак, треба вчити, щоб знали, як себе поводити. Але й самому, хлопче, треба бути сильним, спритним.
— Так він же старший…
— Старших багато, — зневажливо махнув рукою тато, — і що ж воно буде, як усі почнуть над тобою збиткуватися? Сам повинен бути сильним і вміти постояти за правду. Хочеш, я навчу тебе, як треба воювати?
— Хочу! — згодився Юрко.
— Навчу. Але з однією умовою, — застеріг тато: — ніколи не користуватися моєю наукою несправедливо! Тільки по правді, по совісті! Обіцяєш?
— Обіцяю!
— А таких, як Шлапак, — серйозно, аж сердито сказав батько, — треба добряче провчати, бо вони й на голову сядуть. Поганого роду той Шлапак. Це ж його рідний Дядько Микита був у банді Голого, мучив людей, знущався над своїми бранцями. І здоровий був, як бугай, кулаком міг людину вбити. Бив людину і радів, аж танцював від задоволення. Є й такі люди на білому світі. Немало ще на нашій землі підлості та підступу. Хочеш чесно жити — умій протистояти кривді.
Після цієї розмови справді, як випадала вільна година, тато показував Юрку, як треба оборонятися від нападника, як завдавати йому дошкульних несподіваних ударів. Виявилось, тато знав багато всіляких прийомів, яких навчився, коли був у групі розвідки. Скільки разів Юрко, як підкошений, падав на спориш, збитий з ніг несильним, але влучним, невідпорним ударом. Тато піднімав Юрка, ставив на ноги, давав трохи перепочити і знову показував прийоми. Поступово приходило вміння. Юрко уперто опановував татову науку. Якось під час навчання він так підсік батька, що той не втримався на ногах, упав і покотився по траві. Юрко розгублено дивився на тата, не сподівався, що нанесе такий сильний удар і зіб'є його з ніг. Тато підвівся, підійшов до сина, похвалив:
— Молодець! Таким ударом і вола можна звалити. Тепер тобі ніякі шлапаки не страшні. Але ще раз нагадую — ніколи не збиткуйся над слабшим і не застосовуй свою силу несправедливо.
Незабаром Юрку знову довелося помірятися силою з Шлапаком. Тимофій причепився до Юркової однокласниці Люди Щербань. Він зайшов після уроків у клас, коли вже не було вчителя, намотав на руку Людину косу і почав боляче смикати. Дівчина намагалася вирватися, лаяла кривдника і мало не плакала від образи та безсилля.
Шлапак все сильніше смикав Люду за косу і робленим солодким голоском запитував:
— Дівчина моя люба, дівчина моя мила! Скажи мені, серденько, хто намалював у стінній газеті карикатуру на дядю Шлапака? Хто намалював його нестриженого, заспаного, невмиваного, з дрючком у руках? А хто несе повну торбу незадовільних оцінок? Хтось і віршик написав під тією карикатурою:
А Шлапак неборак
Кожну чверть отак —
Не доходять в нього руки
До уроків, до науки…
Люда добре малювала, і її карикатура в стінній газеті викликала сміх і захоплення. Шлапак був намальований як первісна людина. На ньому звисала вовча шкура, а в руках він тримав сучкувату палицю. Обличчя Шлапака на карикатурі було люто скривлене, але дуже нагадувало оригінал.
Тимофій, червоний від люті, крутив Люду за косу і примовляв:
— Скажи ж, Людочко, чия то робота? Твоя чи, може, якогось іншого, невідомого мені художника? Тепер будеш знати, як Шлапака чіпати! А за карикатуру — зніму шкуру! Бач, і дядя Шлапак вміє говорити віршиками.
— Відпусти! — відбивалась Люда. — Думаєш, буде по-твоєму, здоровило вухате? Я намалювала карикатуру!..
— Ти? — процідив крізь зуби Шлапак. — Тепер проси при всіх пробачення та обіцяй більше ніколи таких картинок не малювати!
Люда мовчала.
— Проси! — пригрозив Шлапак. — Бо взагалі можеш без коси залишитися! І понесеш її додому в шаньці.
Останній урок був географія. І вчителька попросила Юрка віднести карту в бібліотеку. Юрко повернувся в клас і побачив цю сцену.
Він підбіг до Тимофія і аж тремтячим від хвилювання голосом крикнув:
— Відпусти Люду!
Як не намагався Юрко бути спокійним, але його голос забринів, як натягнута струна. Тимофій презирливим поглядом зміряв його з ніг до голови, кинув зневажливо:
— О, знову півник закукурікав! Виходить, що моя наука не пішла на користь! Мало, виходить, я тобі ліхтарів наставив! Зараз ми все повторимо спочатку. Як нас учить Ніна Павлівна? Повторення — мати науки! От ми зараз і будемо повторно вчити!..
Шлапак відпустив Люду, ще раз боляче смикнувши її за косу, і пішов у наступ на Юрка. Той відступився до дверей, туди, де було більше вільного місця. Тимофій стиснув кулак, замахнувся, — і несподівано, як мішок, гепнувся на підлогу. Він упав, перевернувся, став рачки і знеможено сів на підлогу. Ніхто нічого не міг збагнути.
Спершу всім здалося, що Шлапак спіткнувся чи підвернув ногу. Але чому ж він очманіло блимає очима і безпорадно, як спійманий пацюк, крутить своєю круглою головою?
— Одержав? — вигукнув Юрко. — І ще одержиш, коли будеш над кимось знущатись!
Люда підбігла до Шлапака, замахала в нього перед носом пальцем:
— Так тобі й треба, нікчемне одоробло!
Відтоді Шлапак більше не чіпав ні Юрка, ні Славка, ні Люди. А коли зустрічався з Юрком, бісом дивився на нього і казав здивовано:
— І досі не зрозумію, як воно так трапилося! Замахнувся, думав ударити і так гепнувся на підлогу! Нічого не втямлю! Ніби паралізувало мене! От удар так удар! Навчи, Юрко, мене так битися, — благав Шлапак, — я тобі за це дам самопал і п'ятдесят пробок. Стріляє, як справжній пістолет. Дуже мені сподобався цей удар! Якби я так умів битися, можна було б і з старшокласників стружку зняти.
Сталася ця пригода восени, одразу після літньої перерви, майже рік тому. А здається, що з того часу минула ціла вічність. Надто багато страшних подій довелося пережити відтоді. І в школі зараз розмістилася сільська поліція. Часто приїздять туди фашистські жандарми…
Славко був дома. Він сидів біля старих почорнілих ночов і тер на тертушці картоплю. Хлопці привіталися. Славко підхопився з низенького дубового стільчика, витер рушником руки.
— От добре, Юрко, що ти прийшов, — заусміхався він. — Я вже збирався навідатися до вас, та все не знайду часу. Ходімо, я тобі щось покажу.
Хлопці зайшли в простору кімнату. На широких, виструганих з липових дощок полицях стояли ряди книжок. Цілими стосами книжки лежали на підлозі, на столі, займали вони широке підвіконня.
Книжки із сільської бібліотеки, — пояснив Славко. — Фашисти викинули їх у яр, а в приміщенні поставили коней, навмисне поглумилися над книжками. А я виждав, поки вони виїхали, за візок і три дні перевозив книжки додому. Прийдуть наші — поверну.
Юрко запитав товариша, чи нічого не чути про його батька.
— Чому не чути, — якось болісно відповів Славко, — у полоні мій батько. Позавчора й листа передав. Приніс поліцай. Обіцяє скоро бути дома.
— Як же він міг прислати листа, — засумнівався Юрко, — хіба зараз працює пошта?
— Не знаю, — знизав плечима Славко, — може, й працює. Я бачив, як німці з поліцаями повивозили з пошти всі апарати й поставили їх у поліції.
— А де ж лист твого батька?
— Он лежить на припічку…
— Можна почитати?
— Читай, якщо є таке бажання.
Юрко взяв конверт, дістав з нього лист, написаний на цупкому білому папері, позначеному внизу німецькими літерами: «СС». Дивного, якогось незрозумілого прислав листа Семен Олефіренко. «Я живий, здоровий, — писав він, — того й вам бажаю. Повезли нас з села в Київ. Послали на фронт. Я дочекався ночі — і здався в полон. Зустрівся там із знайомими мені людьми, які зараз стали великим начальством. Все діється так, як я й думав. Скоро буду дома. Зі мною в полоні Трохим Зануда, Кузьма Книш, Пантелій Гриза, Карпо Сивуха. Передай, Докіє, їх родинам, що й вони скоро будуть дома. У таборі голод і багато вошей. Та ми живемо окремо, ведемо нагляд за полоненими. Годують нас так, як і німецьких солдатів. Пригодилися тепер мої колишні заслуги. Таки настало свято й на нашій вулиці. Тепер можна буде й поквитатися з усіма нашими ворогами. Прошу тебе, Докіє, берегти оті картинки, що їх мені подарував мій друг Федір Пампушка. Зараз вони стануть мені в пригоді. Передає тобі вітання мій колишній полковник пан Маковій. Він тепер займає дуже високу посаду, має два залізних хрести за особливі заслуги. Низько всім кланяюся. Семен Олефіренко. 20 липня 1941 рік. Житомир».
Юрко поклав листа на припічок, замислився: «Де ж зараз тато? Може, загинув, а може, теж потрапив у полон. Ні, — відігнав цю страшну думку, — тато ніколи не піддасться фашистам. Воюватиме до кінця. Червоні козаки ніколи в полон не здавалися. Йшли на видиму смерть — і вмирали за революцію…»
Славко знову почав терти картоплю. Якийсь час вони мовчали, потім Славко підвів голову, сказав знічено:
— Непогано живе мій батько в полоні, приятелює з фашистами…
Юрко нічого не відповів на слова товариша, бо й що він міг йому сказати. Зрадник Славків батько, продався він фашистам, став справжнім ворогом. Цікаво, що має на увазі Семен Олефіренко, коли згадує про картинки, подаровані його другом Федором Пампушкою? В селі й зараз живе брат того Пампушки, Тимофій, покалічений на війні. Відбило йому в Галіції праву руку, і втратив одне око. Сторожував він у колгоспному саду, завжди пригощав хлопців запашними яблуками, попереджав: