Цар соловей - Руданський Степан Васильевич


Був собі журавель куций,

Хвіст закарлючив,

Наносив сінця

Повні ясельця.

Червона шапочка,

Красная казочка.

Чи казати, чи ні?

Приказка

   За горами, за морями

Єсть велике царство:

Могучого Соловея

Сильне государство.

І в тім царстві круту гору

Річка підмиває;

Над горою Соловея

Пишний палац сяє.

Стіль - шкляная, в діамантах,

Стіни - криштальові,

Скрізь підлога золотая,

Двері - брильянтові.

У палаці на високім

Золотім помості

Стоїть престол Соловея

З слонової кості.

І на нім лежить держава,

Скіпетр і корона,

І шайки правдиві висять

На вагах закона.

І брилює царський палац,

Грає, як зірниця,

А навколо розвинулась

Пишная столиця.

І столиця вся обмита

Крепкими мурами,

І ті мури замикають

Дві залізних брами.

І від мідної дороги

З брами, як віднога,

Йде до самого палацу

Срібная дорога.

І землі ж мав Соловей-цар -

Боже, твоя воле!

На полудень степ тягнувся,

На опівніч - поле.

І як степ той, так і поле

Упирали в море;

На заході цілу землю

Розділяли гори.

І на північ від тих горів

Землю пущі вкрили,

На полудень росла травка

І джерела били.

І щасливо царював він:

Ворогів не було;

На заході було тихо,

Ніби сном заснуло;

З опівночі і з полудня

Брилювало море,

Да й з восходу йому було

Не велике горе.

Хоч Канчук, царевич сильний,

По степу шатався,

Но і той із Соловейком

Воювать боявся.

Була в царя Соловея

Красная столиця,

Но ще краща в него була

Молода цариця.

І любились цар-цариця,

Нігде правди діти;

І на радість і потіху

Дав їм господь діти.

Мали вони за три роки

Три хороших сина.

І першая із них була

Добрая дитина.

Така тиха, така мила!

Лиш на попі стала.

Вже від рання до смеркання

Поля не кидала.

Все на полі, все на паші

З чередою ходить

І всі думи свого серця

Співами виводить.

І найбільше з него втіхи

Цар з царицей мали

І царевича малого

Пастушком назвали.

Середущий не так добрий,

Як проворний вдався

І ніколи, як і перший,

Дому не тримався,

Вигнув дужку з обичайки,

Зав'язав струною,

Зробив стрілку з очерету,

Засмолив смолою.

І бувало тілько встане,

З рання до смеркання

Скрізь ганяє і стріляє,

Робить полювання.

І із него цар-цариця

Свою втіху мали

І царевича малого

Всі мисливим звали,

Третій син їх був причепа,

Так і називався.

Чи від того, що він льоху

Нігди не кидався,

Чи від того, що до бочки

Коли прип'ялиться,

То бувало тягне-тягне,

Поки не звалиться;

Чи від того, що бувало

П'яним хилитався

І, щоб тілько не упасти,

Він за все чіплявся.

Так і жили й виростали

Царськії синочки;

Іден в полі, другий в лісі,

Третій коло бочки.

Ще цариця чує силу,

Ще й надію має,

Но Соловей занедужав,

Смерті виглядає.

Виглядає свої смерті

На гладкій підлозі,

Збілів волос його чорний,

Ніби на морозі.

І ослабли сухі руки,

Холодіють ноги,

І не може він підняти

Голови з підлоги.

Гаснуть очі, як ті зорі,

І життя згасає;

І жахнувся Соловей-цар

І дітей скликає.

І царевичі зійшлися,

Коло него стали,

Коло него разом стали,

Гірко заридали.

«Діти мої! - батько каже.

Нічого ридати!

І цареві, хоть і цар він,

Треба ж умирати.

Як умру я... Діти-діти...

Станьте, не ридайте!..

Як умру я, моє тіло

В степу поховайте.

І по колії три ночі

Ходіть вартувати:

Там я буду свою землю

Дітям роздавати».

І насилу Соловей-цар

Руку підіймає;

Сини плачуть і ридають,

Він благословляє.

І царевичі склонились,

На коліна стали

І останній раз живого

Батька цілували.

Незабаром по умершім

Діти голосили;

Незабаром мертве тіло

В степу хоронили.

Хоронили й поховали,

Богу помолились,

Повернулись до палацу,

Сіли, зажурились.

Стали вагу розважати,

Думоньку гадати,

Як-то каждому прийдеться

Нічку вартувати.

Нічка тиха. Зорі світять,

В небі місяць грає.

Степ туманом обгорнувся

І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,

Коник не стрекоче,

Перепілка не співає,

І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,

І кругом біліє,

Тілько свіжая могила

На степу чорніє.

І в могилі Соловей-цар

Сном опочиває.

Над могилою царевич

Варту відбуває.

Відбуває самий старший,

Батька виглядає

І сумнії свої думи,

І співи співає.

Вдруг по степу загуділо,

Затряслась могила,

І царевич ізжахнувся:

Північ наступила.

І дух царя Соловея

Став наверх могили.

Як діамант, його шати

Пишнії світили.

І на вінку на смертельнім

Квітки виростали,

Виростали, розпукали,

Чоло обвивали.

І говорить він до сина:

«Сину ти мій милий!»

Іди, сину, ти на захід,

Вліво від могили.

Там ти будеш між горами

Свою землю мати.

Там ти будеш сам по собі

Царем царювати.

А за теє, що вартуєш

Ти могилу сюю,

Я сопілку золотую

Тобі подарую.

І як сумно в ню заграєш,

Усе засумує;

А як весело заграєш,

Усе затанцює».

Дух іздимів, і на землю

Ще роса не слала,

Як сопілка на могилі

Золота лежала.

І узяв її царевич,

З браттями простився

Та й на рідну сторононьку

Жити віддалився.

В другу нічку середущий

Варту відбуває

І стрілою на могилу

Землю підгортає.

І опівніч наступила,

Степ заколисався,

І дух царя Соловея

Сину показався.

І говорить він до сина:

«Сину ти мій милий,

Іди, сипу, ти на захід,

Вправо від могили.

Там з лісами і звірами

Будеш землю мати,

Там ти будеш царювати,

Звірів полювати.

А за теє, що вартуєш,

Ти могилу сюю,

На потіху тобі, сину,

Коня подарую.

І як схочеш полювати

В добрую годину,

Через вуха лиш коневі

Перелізеш, сину».

Дух іздимів. Іще в небо

Зорі не уплили,

А вже коник вороненький

Стояв край могили.

І повів коня царевич,

З братом розпростився

І на рідну сторононьку

Жити віддалився.

В третю нічку наймолодший

Варту відбуває

І десятую бутельку

З горя випиває.

І опівніч наступила,

Степ заколисався,

І дух царя Соловея

Сину показався.

І говорить: «І ти,сину,

Хоть не вартий того,

А повинен долю взяти

В царя, батька свого.

Будеш, сину, мою землю

І мій палац мати,

Там з царицею ти будеш

Разом царювати.

А за теє, що вартуєш,

Я і сам не знаю,

Чим я тебе, п'яний сину,

Дарувати маю».

«Чим же, тату, дарувати?

Таку бочку дати,

Щоб із неї пити-пити

І не випивати».

Дух іздимів, зорі згасли,

І роса упала.

Аж тоді наверх могили

З вином бочка стала.

І пішов царевич з нею

І, ідучи, впився.

І в палаці на порозі

П'яний повалився.

Ще причепа не проспався,

Лежить на порозі,

А вже Канчук з його військом

Б'ється па дорозі.

Да воно пак і не страшно:

В него війська много,

Та усе народ добірний,

Іден у їдного.

Да й Канчука з його військом

Лихо не узяло!

Бо вже справного такого

В світі не бувало.

І два війська ізійшлося,

Як дві сильних тучі;

Як блискавка, замигтіли

Палаші блискучі.

І без жалю січе палаш,

Списа серце коле,

І валяться трупом люди

На криваве поле.

Що раз гірше Канчукове

Військо налягає.

Що раз слабше його силу

Друге відбиває,

І сонечко на полудень

Іще не ставало,

А причепи усе військо-

Покотом лежало.

Крик і галас у столиці:

Канчук у дорозі!

І цариця свого сина

Будить на порозі.

І причепа пробудився -

Нічого діяти!

Схватнв бочку перед себе,

Давай утікати.

Тілько бочка будь здорова,

Пропадай, столице!

Пропадайте ви, палаци,

Й ти, стара царице!

А тим часом під столицю

Канчук підступає

І гарматами залізні

Брами розбиває,

Розбиває і ламає

Срібную дорогу

Їв палаці добуває

Золоту підлогу.

І все військо нахапало

Срібла по кишені.

Осавули й отамани -

Злота повні жмені,

А царевич - діаманти.

І пішли з столиці...

Ще спасибі, що не вбили

Бідної цариці.

Дальше