Нічка тиха. Зорі світять.
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою цариця
Тяженько ридає.
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила.
І жахнулася цариця:
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став наверх могили,
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку несмертельнім
Квітки розпукали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить: «Жінко люба,
Нічого тужити.
Кинь причепу і палаци,
В них тобі не жити.
Палац скоро завалиться,
І сліда не буде,
І столицю мою пишну
Занехають люди.
Бо причепа уже другу
Десь там закладає.
Заким тую, як старую,
Кине-занехає.
Не вертайся ти до него,
Жий собі на волі:
Не подбає син о тобі
При лихій недолі.
Жий на волі, на степові,
Дасть тобі бог доньку;
Та пригорне, приголубить
Твою головоньку.
І у дочки тої будуть
Золотії крила,
У тих крилах її буде
І воля, і сила.
І як ворог прилучиться -
Най тріпне крилами -
То посиплються, як порох,
Коні з козаками.
А з волосся буде мати
Отамана свого;
Нехай тілько не виходить
Замуж ні за кого».
Дух іздимів, і зірниця
Ще не засвітила,
Як цариця злотокрилу
Дочку породила.
Жиє собі на степові
Вбогая цариця.
Росте дочка злотокрила,
Як та чарівниця.
Росте вона щогодини,
Росте не літами.
Що загляне кругом себе,
То й питає мами.
Чи забринить коло неї
Пчілка або муха,
Чи зав'ється, защебече
Пташка-щебетуха.
«Скажи, мамо, що говорять,
Що вони щебечуть?
Чи то діти з вітром грають,
З ненькою лепечуть?
Чи то мати доньку кличе?
Скажи, моя мати.
Може б, і я полетіла
З ними погуляти?»
Чи комахів де загляне,
То і просить неньки:
«Подивися, моя нене,
На кузьки маленькі.
Як вони билину носять,
Комашню будують,
І ніч, і день коло неї
Сторожі вартують.
Подивися, як чужії
Разом ізійдуться,
Як кусаються, їдяться
І до смерті б'ються.
Мабуть, мамо, і комаха
Людський розум має,
Коли вона між своїми
Ворога пізнає».
Чи на степ широкий гляне,
Де дзвінок синіє
І під ним, як шовк зелений,
Трава зеленіє;
І вітрець весінній віє,
Травку нахиляє,
І по травці ніби хвилі
Гонить-наганяє:
«Мамо-мамо, як весело!
Чи ж ти розважала?
Перед тим суха билина
Поле покривала,
І валилась, крила поле,
Як суха костриця...
А тепер... ізнов на полі
Молода травиця!
Мамо-мамо, чи ж на світі
Так не все міниться,
Чи ж не там росте новеє,
Де старе звалиться?»
Встає сонце від восходу,
Іде до заходу,
І нема сліда на небі
Після його ходу.
І куди воно заходить,
І де спочиває?
Скажи мені, моя нене,
Хто то розгадає?
І так сходить і заходить,
Може, з-перед віка,
І як глянеш - чи ж не тая
Доля чоловіка?
Зійде красний, як те сонце;
Світ його побавить,
І вмирає, і по собі
Сліду не оставить.
А на небі сонце вічно
Сходить і заходить,
Як же, мамо, теє сонце
Попід землю ходить?
Най земля стоїть на морі -
Де ж оперлось море?
Які ж будуть, моя нене,
Для води опори?
Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи мені, моя непе,
Хто її тримає?
І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згдаю, не зміркую,
Слаба моя сила».
Стане нічка, сходять зорі,
Місяць випливає..
«Звідки світло в синім небі? -
Дівчина питає. -
Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люди умерлії?
Чи то зорі, божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може, кажна зірка
Інший світ у бога?
Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю».
І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.
Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.
Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.
Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.
І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.
І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.
І говорить: «Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш - все то буде
Суджено для тебе».
І поглянула царівна,
Видить - синє море.
Подивилася на захід -
Манячіють гори.
На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.
І говорить до царівни
Бідная цариця:
«Де спочили твої очі,
Там твоя границя.
Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.
Єсть у тебе в крилах сила -
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум -
Звести не давайся.
Стережися, доню, хмелю:
Хміль - погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.
Будь царівною довіку,
Замуж - то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.
Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці».
І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.
Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.
І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.
Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:
«От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
«Погуляй, нагаю!»
А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.
І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось».
І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:
«Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка».
І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:
«Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає».
І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.
«Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. -
Чия рука закопала,
Та і відкопає».
І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.
І,розкопує, гадає:
«Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди».
А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.
І но тілько докопався -
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.
«Моя кримка!» - каже менший.
«Моя!» - середущий.
«Моя кримка! - каже старший. -
Я старший і дужчий».
І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.
«Мій нагай! - говорить менший.-
«Ні, мій!» - середущий.
«Мій казан! - говорить старший.
Я старший і дужчий.
І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились -
Казан підіймають.
«Мій казан!» - молодший каже.
«Ні, мій!» - середущий.
«Мій казан! - говорить старший.
Я старший і дужчий».
І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.
І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:
«Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться».
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.